Гоцик - Дашвар Люко - Страница 34

Та за спиною раптом – трісь. Ілія озирнувся. Перед ним стояв синьйор Санчес – очі-змії, вуста скривилися у мисливському захваті – оце так трофей! А руки уже стискалися в кулаки.

Ілія зойкнув і гепнув Санчеса мотикою по голомозій маківці. Санчес звалися – і не зойкнув.

– Матір Божа… – верескнув приголомшений Ілія.

Упав поряд з Ізідориним татом. Спробував намацати пульс. «Мотику забрати! Сховати, сховати…» – паніка. Смикнув мотику за ручку – де там! Застрягла в голові Санчеса.

– Мамо… – скрутився поряд із мерцем. Трусився, геть нічого не розумів. Тільки – мамо, мамо…

За огорожею – шурхіт. Є реальність. Озирнувся – кіт на кам’яниці. Поплазував двором: що робити?… Провалився по лікоть у неглибоку яму. Підхопився. Ухопив синьйора Санчеса за ноги, поволік до ями. Скинув. Роззирнувся – ані гілочки. Згадав, як Гоцик гамселив нападників того дня, коли вони рятували Ізідору. Учепився у пальмову гілку, повис. Теліпався на ній какашкою – ніяк та гілка не відламувалася.

Кинув дурне діло, хотів було мчати у дім, та зупинився, захеканий. Повернувся до небіжчика. Нишпорив по його кишенях, злість у собі роздмухував.

– Покидьок! Тварюка! Убити хотів, да? А не вийшло! Не вийшло.

Запхнув у кишеню триста єврів, що знайшов у небіжчика, побіг до дверей. Зупинився перед ними, поправив рюкзаки – важезними гирями увесь цей час теліпалися за плечима, перехрестився й обережно відчинив важкий засув.

У будинку пахло не вовною, не сукном, хоч більшу частину його окупувала крамничка, – часником і перцем. Ілія обережно сунув темним вузьким коридором. Кухня де? Тільки би скорше знайти маленьку кімнатку поряд із нею. Пробудити брата…

На запах пішов. Рознюхав: часником і перцем тхне не звідусіль – від розчахнутих дверей по коридору праворуч. Переступив поріг. Так і є – у місячному світлі над стелею виблискує мідний посуд, у важкій дерев’яній полиці тарілки сторчма, на гачках під полицею чашки веселі. А на стільниці поряд із плитою – обмотаний серветкою плаский казанок, ще теплий. І допріває у ньому щось таке смачне, що Ілія ледь слиною не вдавився.

Відкинув серветку, відкрив кришку казана – паелья. У рисі й курятина, і помідори з червоним перцем. І кальмари, і креветки. Улюблена страва далі тягла до столу: які справи? Скуштуй. Віднайшов дерев’яну ложку, зачерпнув з казанця. Не відчував смаку – у голоду очі скажені. Ковтав, ковтав, ковтав…

Схаменувся. Покинув ложку в казані, посунув у коридор. Підійшов до найближчих дверей – оце і є та маленька кімнатка. Розчахнув обережно і закляк – порожнє ліжко, нікого.

Вжахнувся. Де?! Крався довгим коридором, зазирнув у крамничку, увійшов до іншої кімнати, обвішаної фотографіями пишногрудої красуні в мереживному шалику. Певно, Іздорина мати, подумав. Підійшов ближче – на одній із світлин пишногруду красуню ніжно обіймав ще молодий, не лисий і не пузатий, усміхнений синьйор Санчес. Посмішка світилася такою любов’ю і ніжністю, що Ілія похолов, як сам синьйор Санчес нині. «Як же я зміг?! – закалатало у грудях. – Тікати, тікати…»

Прожогом вискочив з кімнати, розчахнув двері іншої і… завмер. То була спальня Ізідори. Вітер висмикнув назовні білу занавіску, у місячному світлі важке дерев’яне ліжко означалося білосніжними простирадлами. А на них, мов два тремтячих янголи, одне навпроти одного сиділи Гоцик і Ізідора.

Напівпрозора сорочина на підлозі, подушки по кутах. Довгі чорні коси впали на голі груди… Ілії запаморочилося.

Гоцик рвучко озирнувся.

– Ілія?… – прошепотів глухо.

Ілія втупив очі в підлогу.

– Забиратися треба, – прохрипів. – Тато її замовив… щоб нас убили. Щойно почув… На задньому дворі.

Гоцик завмер. Насторожено глянув на Ізідору. Мовчала. Не розуміла ані слова, бо – які слова?! Не прикривала наготи. Насупила тонкі брівки, із викликом дивилася на Гоцика: мовляв, невже покинеш?!

Гоцик підвівся обережно, ніби Ізідора – кришталева посудина. Ніби один необережний рух – розіб’ється.

– Де він?

– Його… – Ілія хотів було сказати «немає!», та сказав»: – Він… пішов. З якимось лобурякою. Певно, готуватися…

– Ходімо!

Гоцик розправив плечі, рвучко подався до дверей. Зупинився. Підійшов до Ізідори.

– Мені треба йти… Пробач.

Ізідора погордливо підняла підборіддя. Примружила очі.

– Я з тобою!

Гоцик розгубився.

– Ти… вільна, – мовив якомога лагідніше. – Але я… не кликав тебе за собою.

– То поклич!

Ілія відчув, як задушливий гарячий вітер огортає його, несе у стрімкому вихорі вистражданих жадань.

– Підеш із нами, Ізідоро? – прошепотів збуджено.

Ізідора

Покрученою гірською дорогою від містечка геть мчав старенький «SEAT Arosa» 1999 року народження – компактний для лояльних, затісний для категоричних жовтогарячий хетчбек з трьома дверцятами. Вихоплював світлом фар із навколишньої темряви вигини кам’янистої ґрунтівки, підскакував, приземлявся жорстко, наче й не знав про існування амортизаторів.

Ізідора упевнено тримала кермо, не зводила очей з дороги. Поряд із нею супився похмурий Гоцик, на задньому сидінні в компанії двох рюкзаків і Ізідориної дорожньої сумки трусився схвильований Ілія.

Усього лише кілька годин тому, у затишній спальні гордої іспанки стався справжній революційний переворот. Гоцик сказав Ізідорі – прощавай. І поготів! Та Ілія раптом ляпнув: гайда з нами! Ізідора зіскочила на підлогу – стояла посеред кімнати нага і прекрасна, як богиня – кивнула не Ілії, Гоцикові: добре… І Гоцик уперше за весь час мандрів не насмілився заперечити. І тепер мордувався подумки: якого біса?! Куди?

«А й справді, куди?! – думав Ілія. – Кінець мандрам. Знайшли скарби, хоч хто б повірив… Просто книжку прочитав. І усі ж знали – тисячі й мільйони, та тільки я насмілився довіритися дивному сну і зрушити…» Спогади заперечували: усе сталося геть інакше. У вусі прошелестів чудернацький тарган, пообіцяв довести до алхіміка… А у скарби… У скарби Ілія не вірив аж до того дня, коли не побачив біля сикомора наївного пастуха Сантьяго.

Ілія сердився, дорікав собі: чи не однаково, хто погнав у мандри?! Головне, що скарби знайшли. А тепер… Тепер би розпрощатися із Гоциком. Хіба що попросити, щоб шкатулку мамину віддав. Чи викупити… А потім… Високий замок, прекрасна Ізідора…

Знічувався, косував на дівчину. Усе вийде. Гоцик брехати не вміє. Ляпне-таки: вибач, у мене свій шлях. А Ілія зазирне у чорні очі і скаже: не залишу тебе… Не все ж Гоцику.

Гоцик думав про інше. Вдивлявся у ясну ніч. «Куди вона рулить? – дратувався. – І не спитала: вам куди? Завела двигун, кивнула – сідайте, чеше навпростець…» Краєчком ока роздивлявся дівчину. Горда. Усе зрозуміла. Що захлинувся від спраглого жадання, не від кохання. А зробила, як сама захотіла. Ніби – дай часу, телепню, підкорю, й оком не змигнеш.

Усміхнувся: красива, зараза… Шкода, Ілія зарано приперся. Нічого… На найближчому привалі Гоцик відправить його… погуляти: досконало вивчити навколишній пейзаж, місцеву мову, звичаї і традиції чи просто зникнути на годину-другу… щоб не поспіхом…

Автівку вкотре трусонуло на дорозі. Гоцикові думки підскочили, трансформувалися дивним чином. «Навіщо так швидко?» – подумав. Згадав вічно п’яного філософа Моргана… «Іти, реально ворушити ратицями, аж поки страх не зникне… От тоді й зрозумієш, де твоє місце на землі».

Усміхнувся скептично. Йолоп придуркуватий… От Гоцик повернеться, купить пляшку, пояснить: до твого місця на землі ведуть не ноги – серце. А крокувати таки варто. Бажано босоніж, щоб відчувати силу землі. І допетрати врешті: ото і є та швидкість, з якою варто йти по життю. А швидше – то неприродна маячня, гріх, жалюгідна гординя і посміховисько.

– Ізідоро! – гукнув. – Нащо ти взяла автівку?

– Аби встигнути… – Ізідора здивовано глянула на велетня.

– Ми пішки звикли. Правда, брате? – сказав.

Ілія напружився: щось нове почулося у голосі Гоцика. Лагідне, смиренне. Братом назвав. Правда? Тільки у тому, що ноги в кров. Але скніти за спинами Ізідори і Гоцика – ще гірше. Якби мордували ноги дорогою – Ілія йшов би поруч з Ізідорою. І вона, певно, обов’язково посміхнулася б йому.