Гоцик - Дашвар Люко - Страница 36

– Мертвий? – вихопилося.

– Та, ні… Живий. Нотаріус із сусіднього селища. Він за цією халабудою приглядає на прохання хазяїна. Так я орендував її на місяць.

– Тільки на місяць? – Ізідора обурено смикнула плечиком.

– Місяця цілком вистачить, аби домовитися про купівлю, – поспіхом запевнив Ілія.

Ох і справ із власним господарством. Ізідора літала кухнею, дзеленчала мисками-каструлями.

– Іліє! Гоцику! Ви – по продукти до селища. А я посуд перемию, чистої води з потічка наберу. Та зачекайте! Скажу, чого хочу!

Гоцик усміхнувся приголомшено. Твою наліво! І питати зайве: а чи мають виконувати усе, чого Ізідорі заманеться? Мають…

– Ми всього накупимо.

– І квітів. Для тебе, – додав Ілія.

Сунули до найближчого селища кілометри за три від замку, що тільки перед цим оминали його дорогою до дивної споруди.

– Добре, що врешті вдвох, – врешті мовив Гоцик. – Так усе несподівано обернулося. Хоч обмізкуємо, що далі робити.

Ілія зупинився. Серце тьохнуло.

– Я… третій зайвий? Гоцик розсміявся здивовано.

– Здурів, Іліє? Ти – брат… Ти ніколи не зайвий. Ну… Майже. Ілія насупився, заялозив черевиком по камінцям на дорозі.

– Ти… любиш її?

Гоцик схилив голову до плеча, зазирнув у Іліїні очі.

– Та-а-ак! – констатував.

Вказав на каменюку при дорозі.

– Сідай. Поговоримо.

А про що базікати? Стали біля того каменя, один на одного не дивляться.

– Ну! – підстьобнув Гоцик Ілію. – Сповідайся…

Ілія безпорадно потер пальцем праве вухо.

– У мене ніколи ще не було…

– Дівчини?

Ілія кивнув.

– І сексу, – признався.

– Не бреши.

– Правда…

– Капєц! То тобі що… курс молодого бійця провести?

– Пішов ти… – Ілія смикнувся, відвернувся.

– Ну, як знаєш… – Гоцик ляснув Ілію по плечу. – Ходімо хавку купувати.

– Зачекай! – Ілія обернувся до Гоцика, благально зазирнув йому у вічі. – Ізідора…

– Ну…

– Тобі ж вона – одна з багатьох. Я… бачу. Не чіпай її. Бо для мене вона…

Гоцик насупився, недобре глянув на Ілію.

– Добре… – кивнув.

Та перш, ніж Ілія захлинувся вдячною радістю, почухав потилицю і додав:

– Присягаюся. Сьогодні до півночі не зайду до її кімнати. Встигнеш поперед мене – Ізідора твоя. Ну, а як ні, то…

То була їхня перша ніч у кам’яному замку. Хлопці повернулися з селища – повні руки торбів.

– А де олія?! Де бальзамічний оцет? Де салат і помідори? – Ізідора вивалювала покупки на широчезний важкий дерев’яний стіл, що мовби перелетів сюди із казки про трьох ведмедів.

Мчала мити червоні солодкі перці, складала гіркою баклажани, роздивлялася червону цибулю, кришила трави, приправляла ними свинину, що уже смажилася на широкій пательні.

– Ненавиджу готувати! – дзеленчала весело. – Та сьогодні чомусь забажалося!

Хлопці перезиралися. Отака біда! Зрозуміли з першої зустрічі: Ізідора робитиме тільки те, що зажадає. А з них – кого? Дівчина уже гріла тарелі, уже салати й печеня перекочували з мисок до глибоких порцелянових блюд. Уже пообідали, подерлися на високу вежу спостерігати за помираючим сонцем, а у повітрі не згасало напруження. Кого з них?

Ізідора першою рушила обирати собі кімнату. Легким пір’ячком злетіла на другий поверх, перехилилася, гукнула хлопцям:

– Хочете знати, де я спатиму?

Ілія почервонів. У кожному слові Ізідори, кожному жесті й русі – провокація. Та поспішав за Гоциком услід. Довгий коридор – купа дверей ліворуч і праворуч.

– Майже так, як ти хотів, Іліє, – сказав Гоцик. – Рахуй! Тут точно сорок кімнат.

На другому поверсі Ілія нарахував лише шість. Заглядали у кожну по черзі. Першою виявилася бібліотека – полиці до стелі, елегантний письмовий стіл, вибагливе крісло і канапа. У другій, певно, колись розміщалися діти, бо тут стояли два одномісних ліжка з веселими печворковими ковдрами. А от третю, сусідню із дитячою, велику і розкішну, прикрашало вибагливе венеційське дзеркало у золоченій рамі, витончена консоль під ним, безголовий манекен, що на нього можна накинути власний одяг, як не схочеться у шафу вішати. І сама шафа з різьбленими вставками. І нереально велике ліжко під невагомим напівпрозорим балдахіном.

Ізідора закружляла кімнатою.

– Моє… Це моє місце. Звідси видно море. І можна не боятися відчиняти вікна навстіж. Я просто опущу завіси балдахіну – і жодна настирна огидна набридлива комашка не посміє торкнутися мене.

Провокація! Ілія посунув з кімнати.

– Іліє! Ти куди? – гукнула Ізідора.

– Треба й нам собі місце знайти, – відповів. – Не хочеш узнати… де я спатиму?

– Ні, – легковажно відмахнулася Ізідора. Крутилася перед дзеркалом, роздивлялася себе.

– Я хочу, – сказав Гоцик.

На другому поверсі залишалися ще три недосліджені кімнати. Одна задихалася від купи старого мотлоху, що хазяї позносили його сюди з усіх інших приміщень. Друга – чистенька, причепурена – нагадувала дамський будуар чи музичний салон: біля квадратного вікна викривляв рівні кути рояль, навпроти розмістилися крісла й дивани. А третя являла собою розкішну ванну кімнату: замість звичної ванни – величезна дубова бочка, більше схожа на міні-басейн. Унітази, біде, рушники на поличках, душова кабінка, масажне крісло і т. ін. – то якраз було у нагоді, та вражала бочка.

– Недарма коньяк у дубових діжах настоюють. І капусту з яблуками квасять, – зрадів Гоцик. – Покиснеш у такій бочці – новим вийдеш. Я перший миюся!

– А як же кімната? – нагадав Ілія. Додав із підозрою: – Де спатимеш?

– А на першому поверсі. На шкурі біля каміна, – Гоцик уже вмикав воду, скидав штани.

– Спальні приміщення на другому.

– Начхати! Третій поверх не хочеш перевірити?

– Ні…

Гоцик розсміявся.

– А я тобі казав: нащо стільки кімнат? І не дійдеш до них.

– Я, певно, поряд з Ізідорою… – почервонів.

Гоцик скривився уїдливо.

– То рухай у свій кут! Чи спостерігатимеш, як я дупу митиму?

Ілія скосив очі на годинник: пів на одинадцяту. Закляк.

– Давай… трохи змінимо договір, – прошепотів.

– Ну?

– Зачекай… Хоч до другої ночі. Бо ми… Ми, може, й не повкладаємося до півночі.

Дзинь-дзинь-дзинь! Годинник у бібліотеці тихим дзвоном сповіщає – північ. У звичайну ніч його не почув би і той, хто заснув над книжками, та нині звук долинає до вітальні з каміном на першому поверсі.

Тут, на широкому столі, – три келихи з червоним вином. Ізідора мовчить. Ізідора дивиться у вікно, за яким б’є море. Хлопці сидять навпроти неї: вона – їхнє море. Ілія без кінця кліпає повіками – ніяк не в силах угамувати хвилювання. Гоцик уперто розглядає прозоре скло келиха.

І врешті не витримує. З шумом відсуває стілець. Іде вітальнею.

– Не знаю, як ви… А я хочу спати. Вимітайтеся!

Гоцик підсуває до каміна рябу коров’ячу шкуру, кидає на неї подушку з дивана.

– Брате! І ти, сестро. Добраніч…

Ізідора гордо зсуває брівки, підводиться. Із викликом дивиться на Гоцика.

– Ти… спатимеш тут?

– Ти ж не проти?

– Ні!

Ізідора зривається, черкає пальцями по бокалу – брязь! Й не озирається. Швидко йде до сходів.

– Ізідоро! Зачекай, – Ілія ледь зводиться на ноги, суне за дівчиною услід. – Моя кімната теж… на другому поверсі.

Піднімаються широкими сходами – пліч-о-пліч. Ілія кліпає повіками, та тепер не від хвилювання, – сльози рвуться литися з очей. Зараз! От прямо зараз…

Темний коридор. Двері Іліїної кімнати – перші. Ізідора відчиняє, зазирає.

– Два ліжка, – констатує, йде геть. – Добраніч, Іліє.

Ілія кусає губи в кров, викручує пальці, тупцяє біля дверей, та ніяк не наважиться відчинити їх, зробити декілька відважних кроків, увійти до Ізідориної кімнати.

Сунеться по стіні на підлогу, завмирає. Гарячково намагається віднайти хоч найменший привід. За вікном б’ються хвилі, заповнюють голову Ілії нескінченним монотонним гудінням.

– Та припиніть, – стогне, затуляє вуха долонями.

…Дихати важко. Здається, від того, що вуха не чують, дихати взагалі неможливо. Ілія забирає долоні від вух і чує збуджений стогін Ізідори.