Гоцик - Дашвар Люко - Страница 41

– Суки…

Видихнув, наче викреслив андалусійців. Показав жінці на найближчі кущі – нам туди. Кивнула, та зрушити не змогла. Гоцик підштовхнув її: треба… Жінка сперлася на землю руками й ногами, поплазувала накарачках.

– Тихо, тихо… – все шепотів Гоцик.

Озирнувся – вистава на галявині тільки набирала обертів. Коней саме намагалися загнати у вантажівку. Андалусійці опиралися, іржали стримано, відсахувалися.

Втікачі врешті дісталися рятівних кущів. Гоцик розігнувся, підхопив жінку на руки, побіг до гірської дороги. Зупинився поряд із покинутим позашляховиком, розгубився: далеко із такою слабою не втече, та й пси… Винюхають, віднайдуть. Але не зараз. Пізніше. А як автівку вкраде, за хвилину увесь табір разом із гостями на вуха встане. Та на автівці хоч якось відірветься…

Тихо відчинив задні дверцята, всадовив бідаху. Ускочив за кермо – ключ у замку запалення. Ну… Прощавайте, андалусійці. Будьте ви прокляті, роми…

Ніч видалася – хай Бог милує! Гоцик гнав автівку гірським шляхом навпростець, коли той роздвоювався, без вагань повертав праворуч – не усвідомлював чому, інтуїція – аби подалі.

Не знав – тої миті, коли на пагорбі біля табору загуркотів двигун позашляховика, гості вихопили зброю, заметушилися: й сумніву не мали – хітанос поцупили автівку, відженуть подалі від табору вантажівку без коней, спалять нафіг, а їх… вб’ють і в потічок. Роми наступали, били себе у груди – ми ні до чого! Пауло усю братію з кибиток-фургонів-трейлерів повиганяв: ось ми всі тут, перед вами, святі й невинні. Кілька чоловіків змоталися на пагорб – нічого! Ані засідки, ані логічного пояснення. Старі баби тикали у спутану гриву одного із андалусійців: диявол втрутився. Не хоче, аби коні чужинцям дісталися. Ой, не хоче… «Гроші віддайте!» – тим гостям уже андалусійці по цимбалах. Тикали пістолетами у Пауло, розлютилися – ще стрельнуть, не дай Боже. Юна дівчина років чотирнадцяти прослизнула за спини чужинців, різонула по шиї одного. Роми навалилися… Ну, як і планували. Душі – на небеса, тіла у потічок.

– Вантажівку відженіть у гори! Спаліть, – підтвердив Пауло припущення чужинців.

Підійшов до коней, потріпав по довгих шиях:

– Перехвилювалися?… Відпочивайте.

Зникнення слов’янської рабині виявили під ранок. Не побивалися: однаково ніякої користі. Геть випрацювалася, самі кістки лишилися. Десь здихає під камінням у горах – туди їй і дорога. Час іншу по емігрантських нелегальних осередках шукати. Та табір згорнули оперативно, зі сходом сонця вирушили на південь, щоб хазяї ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте, що вона неподалік, боронь Боже, чогось не запідозрили, не звернулися до поліції. Бо що ті коні, коли у білому трейлері тугий пакунок марихуани на продаж. Клієнти на Коста-дель-Соль зачекалися…

Гоцик схаменувся, коли небо посірішало. Зупинив позашляховик під пагорбом біля високих кипарисів. Відчинив задні дверцята, присів перед жінкою – намертво вчепилася у ручку дверцят, озиралася на шлях позаду автівки, беззвучно ридала. На вигляд їй було років сорок – сорок п’ять. Лице брудне, волосся скуйовджене, щоки ввалилися, тхне гірше, ніж від волоцюжки. Очі – горе.

Гоцикове серце краялося, слова на язик не лізли.

– Українка? – прохрипів, наче мав пересвідчитися – не помилився.

Жінка кивнула, торкнулася худою рукою шиї, витягла назовні мідний хрестик.

– Ви… не можете розмовляти?

Жінка відкрила рот. Язика не було. Замість нього – обрубок, наче розпухла гланда.

– Вони… язик вам відрізали? – Гоцика тіпало. Плани летіли шкереберть. За кермо та до ромів. Бити падл, усіх підряд, поки не попадають і не помруть. І мертвих бити…

Відсахнувся, упав на шлях, кричав-плакав, бив каміння – всі руки в кров.

Жінка посунулася, сповзла з сидіння на дорогу. Упала біля Гоцика, обійняла. Плакала, притискала до себе, мичала скорботно і гірко. Залишку слабких сил вистачило тільки на короткий відчайдушний порив вдячності. Задихнулася, упала на дорогу.

Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до автівки.

– Не вмирайте! Прошу… Прошу…

Поклав жінку на заднє сидіння, змочив серветку, що знайшов її у автівці, обтирав жінчине лице, умовляв: не помирайте. Жінка розплющила очі. Гоцик напоїв її, дістав з рюкзака хліб, помідори.

– Не турбуйтеся більше ні про що. Я вас нікому не віддам. Поїжте… Я відшукаю безпечне місце. Ви відпочинете. Усе буде гаразд. Тільки ви тримайтеся. Добре?

Автівка посунула далі, та тепер Гоцик крутив кермо ліворуч. Хтозна-чому. Коли годинник повідомив – «дев’ята ранку», позашляховик чхнув і зупинився.

– Бензин скінчився…

Гоцик вискочив з салону, подерся на найближчий пагорб, роззирнувся – вдалині широкою блакитною смугою долину розрізала велика ріка. На березі жовтіло черепичними дахами немале містечко, а навкруги поміж зелених клаптиків кукурудзяних насаджень, городів, виноградників і апельсинових садів де-не-де виднілися фермерські садиби.

Гоцик озирнувся до жінки. «Геть слабка, – подумав. – Не дійде…» Та виходу не було. Допоміг жінці вийти, всадовив на свій рюкзак, вивернув кермо автівки ліворуч до упору – прямо у провалля посеред скель. Напружився, зрушив автівку з місця, штовхав до ями щосили: давай, давай…

Автівка кинулася у провалля, аж загуло – самогубця…

Гоцик хотів було пояснити жінці: їм вкрай необхідно дістатися найближчої ферми та молитися, щоб їх зустріли милосердні люди, бо хто знає – може, хітанос не відстали. Може, близько десь… Глянув на бідаху: безсило сунулася з рюкзака на землю.

Без варіантів! Закинути рюкзак на плечі, підхопити жінку на руки – і гайда. Задумався. Дістав золотий зливок, поклав на камінь, приставив до зливка ніж: бив-бив по ножу каменюкою – аж іскри у всі боки. Відколупав від зливку шмат завбільшки з волоський горіх, зважив на долоні – запас, про всяк випадок.

За хвилину важко сунув долу. Ніс на руках понівечену жінку, піт чоло заливав – долина як була перед очима, так і залишилася. Не бажала наближатися. Години за чотири після двох тривалих зупинок стояв перед міцним старовинним кам’яним будинком. Подвір’ям тинялися вівці, у затінку під виноградними лозами мухи дзижчали над горнятком з медом, що стояло на столі. Біля ґанку спав невеличкий песик, та Гоцик знав таких – верещатиме, за п’яти хапатиме. До хати не впустить, хоч і прикидається, що геть нічого не чує. Ближче ворогів підпускає.

– Люди… – гукнув. – Рятуйте… Чуєте?…

У хаті – наче тільки того й чекали. Двері розчахнулися, на ґанок вийшов чоловік середніх років – лице тьмяне, вироблене, руки міцні, погляд важкий. З-за його спини визирала насторожена жіночка з на диво красивим смаглявим обличчям – волосся зібране під білу хустину.

Гоцик не чекав запитань. Кивнув на бідаху, яку вже ледь втримував на руках, гукнув:

– Хітанос! Жінку замордували!

Хазяї перезирнулися, чоловік вигукнув у простір щось агресивно і коротко, жінка відсторонила його, заспішила до Гоцика.

– Ходімо, ходімо… – ухопила за руку, вела до будинку, косувала на напівпритомну українку, хрестилася: Пресвята Діво Маріє, збережи…

Два тижні щиросерда господиня синьйора Агуеда не відходила від полонянки. Гнала геть чоловіка Дієго і Гоцика: нащо ви тут?! Чоловічими справами займайтеся.

У перший же день тільки і попросила донести жінку до ванної – сама роздягла її, вимила пахучим милом з голови до п’ят, зрізала пасма скуйовдженого волосся, що його розпутати неможливо, потому допомогла вийти з ванної, всадовила у плетене крісло – голу, худющу – змащувала рани на тілі маззю з овечого жиру. Цокала язиком, бідкалася:

– Покарай їх, Діво Маріє!

Загорнула жінку у махрове простирадло, довела на гостьової кімнатки, на постіль поклала:

– Відпочивай, голубко… Зараз теплого молока принесу. І меду.

Гоцик переживав, рвався до жінки.

– Мені би хоч хвилину поговорити із нею, – пояснював синьйорі Агуеді.

Та господиня суворо зсувала стріли чорних брів – ні! Зарано.