Гоцик - Дашвар Люко - Страница 60

– Добре, – погодився Гоцик. – Не буду… Оце востаннє – і все! – замовк, плечима знизав. – Твою наліво, бля… Я щасливий…

Наприкінці червня, рівно того дня, коли Дора розсипала під березою на березі Дніпра землю, намолену в храмі, Марічку ніби відпустив хтось невидимий, дужий. Зайшла до сараю, де Гоцик із татом підправляли інструмент, зіпсований на будівництві гаражу – посеред нього тепер гордо стояла «SEAT Arosa», – приклала руки до грудей, кивнула Гоцикові.

– Що? – запитав. – Поїдемо до Дори?

– Давно пора, – сказав тато.

Та не так усе просто виявилося. Марічка цілий вечір Богові молилася, сили просила, наснаги… Не побоятися до рідної дитини наблизитися. Не змогла. Сиділа в автівці, плакала, а вийти й до Дори підійти не наважилася.

Гоцик не психував. Гоцик мав терпіння.

– Нічого… Ще раз приїдемо. І ще… Скільки там їхати до того Києва.

За тиждень знову повернулися до столиці. Звикли уже – зранку Дора і високий патлатий хлопець спішили до редакції. Бачили їх лише коротку мить, та Марічці й того вистачало. Пересвідчувалася: усе добре з дитиною. І хлопець подобався. Дав же Бог Дорі щастя! І щоб довіку… Марічка до скону про те молитиметься.

Та того дня, хоч і приїхали рано, не уздріли Дори. І хлопець високий не розчахнув прозорі скляні двері, біля яких чатував охоронець. Марічка перелякалася. Чорні очі – космос. Біда?

– Так! Спокійно! Зараз розберемося!

Гоцик залишив жінку в автівці, посунув до охоронця, та пишний, як свіжа булка, чолов’яга тільки позіхав вправно.

– У цій будівлі більше десятка організацій! Звідки я можу знати, хто тут де працює?!

Гоцик відійшов від скляних дверей, набрав номер Світлани Діброви. Давно вирахував: Дора і патлатий працюють у тому ж виданні, що й жінка, яка шукала в Інтернеті Марічку Саламан. Та телефон Світлани Діброви не відповідав.

– Почекаємо, – вирішив.

До п’ятої вечора у автівці промордувалися. Та Дора так і не з’явилася. Коли з будинку, де розташовувалася редакція, почали виходити люди, Гоцик завів двигун…

– Додому до Дори поїдемо, – сказав Марічці. – А раптом прихворіла… Вдома лежить.

Сам уже нервувався: хтозна, що з дівчиною. Від Хрещатика до Троєщини через Поділ скерував. На Контрактовій трудяга «SEAT Arosa» стала, як віслюк, і ні з місця.

– Блін, ну чому зараз?! – психонув Гоцик. Крутив, крутив ключ у замку запалення – іспанці по цимбалах.

Відтяг автівку до бровки біля Могилянки.

– Ходімо, – буркнув Марічці. – З таксистами поторгуємося. Вони тут розпанькані.

Вечірньої літньої години на Контрактовій пульсувало життя: морозиво, пиво, квас. Дівчатка, гульвіси, старі… Перемішалися – збій системи! Тільки довгі черги до маршруток, конкретні, як математичні твердження, вносили відносний порядок у загальну легковажну емоцію.

Гоцик нахилився до таксиста – сидів в автівці, ледь скло спустив – вторговував ціну до Троєщини. Марічка стояла поряд, роззиралася безпорадно, наче в гамірному натовпі неодмінно десь є Дора. Вишукувала поглядом.

– Ма! Мо! – почула раптом грудний, затиснутий гірким стогоном голос.

Гоцик теж почув. Підвів очі – біля Сковороди, метрів за десять від Марічки стояла приголомшена Дора. Не рухалася. Тремтіла і тільки все вигукувала, як божевільна, голосно і гірко:

– Ма! Мо! Ма! Мо…

Марічка кинулася до доньки. Дора розкинула руки, побігла назустріч. Летіла, ридала, кричала:

– Мамо! Мамо!

Зіткнулися, як дві хвилі. Обхопили одна одну й не втрималися, упали на коліна. Площа завмерла. Навіть п’яні підлітки на зупинці заткнули роти пивними пляшками, мовчки сьорбали. Люди обережно обходили двох тремтячих жінок. І тільки один козел клацав мобільним, знімаючи їх на камеру. Гоцик мовчки видер у козла мобільний, викинув у смітник.

Вони не могли прийти до тями. Не могли рухатися і зупинити сліз. Гоцик ледь відірвав їх від землі, повів до автівки. Спочатку всадовив Марічку. Взяв Дору за плечі, дивився в очі.

– Розумієш, що кажу? – запитав суворо.

– Розумію… – Дора забула думати про слова. Самі вилітали.

– Твоя мама зараз не може розмовляти. Розумієш?

– Розумію…

– Не питай поки. Багато чого пережила. Потім… Усе потім. Розумієш?

Дора кивнула чорними кучерями, вирвалася з Гоцикових пазурів, забилася в автівку, припала до мами. Балабонила, не зупинити.

– Матусю, рідненька… Я чекала… Я сподівалася… Не покидай мене! Не покидай! Я розмовляю! Матусю! Ти чуєш? Я розмовляю… Не покидай!

«Ні, не покину!» – Марічка хитала головою затято, обіймала дитину, обціловувала щічки, волосся, плечі, руки…

Гоцик усміхнувся так радісно, ніби щойно врятував цілий світ, а натепер його місія вичерпана – зайвий!

– Піду… – сказав у простір. – Потиняюся…

Полишив Марічку і Дору в автівці.

– Тільки щоб не померли мені від радощів! – гримнув.

Ноги самі привели на Андріївський.

Пнувся на гору, піднімав каміння з розбитої бруківки, укладав рівно, і не тому, що згадав руду гонорову Любу, що вона колись наївно мріяла: вони обов’язково стануть багатими і шанованими. «Е, Любо. То фігня! – сказав Любі подумки. – Або гроші охороняти, або гідність. Певно, у шляхетних справ величезна непоборна інерція. Раз вляпаєшся, до скону штовхатимуть у спину… Наче вже зобов’язаний… І очей не відвести, не заплющити. Вляпуєшся – з однієї халепи в іншу. Ось і каміння… який рік лежить розкидане… Якого біса?!»

Розігнувся посеред узвозу. Вдивився – біля пам’ятника Булгакову двійко хлопців каталися по бруківці, билися люто, німо. «Нормально… – подумав. – Чоловіки за всіх часів силою стосунки з’ясовували…» Та в дупу припікало.

Насупився недобре. Нагору.

– Так, пацани! Тпру! Не до смерті…

Підбіг. Одного за шкірку – відтягнув. Другого ногою буцнув – лежи, не смикайся. З бруківки люто зиркали, задихалися ненавистю Макар і Макс. Макарова правиця безвільно висіла на перев’язі, Макс стирав кров з розбитої губи.

Гоцик розсміявся скептично.

– Привіт, чуваки. За що вбиваємося?…

Макар не відповів. Сперся однією рукою на бруківку, важко сів, намагався підвестися, та лише знову завалився на спину. Макс швидко підскочив. Озирнувся розлючено. Відступив на крок, наче двоє на нього.

– Продане! – вигукнув істерично.

З темряви до трійці уже спішив міцний незворушний чоловік. На ходу діставав зброю. Пук! Гоцикові здалося – то не постріл. То сам він пукнув, бо напередодні горохового супу обжерся. Та в грудях запекло. Й не зойкнув – завалився поряд із Макаром. Макс уже легко біг геть узвозом долу.

– Файна охорона! – гарячково кидав Продану на ходу. – Маю виконувати твою роботу?…

Макара засліпило. Перед очі – фабрика. Ваня Корбут, яскраві спалахи вогню… До вереску відчайдушно хотілося втекти. Скосив очі – на бруківці лежав недвижний Гоцик. Так близько лежав – плечима одне одного торкалися.

Макар відсахнувся. Перевернувся на живіт, зіп’явся на ноги. «Тікати!» – било у скроні.

Упав на коліна біля Гоцика. Здоровою рукою щосили ляснув здорованя по щоці. Гоцик не реагував.

Здоровою рукою Макар ухопив Гоцика за комір футболки. Спробував зрушити. Де там! Роззирнувся затято. Як і завжди, існувало тільки два шляхи. Можна було легко підштовхнути – і Гоцик сам покотиться долу. А можна було падати від знесилення, але тягнути і тягнути важку ношу наверх…

Макар зціпив зуби, міцніше учепився у комір. Потяг Гоцика нагору.

– Куди… – Гоцик отямився від того, що спину роздирало каміння. «Куди ти тягнеш мене, придурок?!» – хотів кинути Макарові, та сил вистачило лише на одне коротке слово.

Макар хотів відповісти, що до біса скучив за Гоциком. Що можна мати власний день, навіть якщо навкруги тільки тоскна ніч. Що каліцтво – категорія духовна, а компроміси випивають душу до денця. Та сил вистачило лише на одне коротке слово.

– Жити… – прохрипів.