Кришталевий край - Бузько Дмитро - Страница 30

— Добре. Все буде зроблено. За десять хвилин Грубер буде в наших руках, як ми з вами домовлялися. Ідіть поки що… — сказав Шварцберг Маргариті. — До побачення… Зачекайте, — спинив він її, коли вона збиралася вийти.

В нього майнула нова думка. Безперечно, блискуча. З хвилину він зважував її. Маргарита чекала.

— Не йдіть краще до своєї кімнати. Так, цього не треба. Це навіть з деяких міркувань небезпечно. А що як Грубер уже встиг про вас повідомити більшовиків? — сказав Шварцберг, розвиваючи в голові план дії, що повинна була убезпечити його справу від небажаного викриття. — Вам найліпше вийти на вулицю. Там тепер уже досить темно. Ви можете піти до скверу, навпроти готелю. Там ви сядете так, щоб бачити вікна моєї кімнати. Коли ви побачите, що в ньому двічі погасла електрика і знову засвітилася, значить усе гаразд. Грубер не встиг виказати вас, і ви можете спокійно йти до вашої кімнати. Як ні, вас у сквері знайде мій агент і допоможе вам утекти від більшовиків…

— Добре, — вимовила вдячно Маргарита, зворушена тим, що видатний промисловець приділяє так багато уваги її незначній особі.

Вона посміхнулася й вийшла.

Зараз же Шварцберг умовно стукнув у стіну сусідньої кімнати, й за мить перед ним стояв його агент.

— Ви Маргариту Клейнмюнцлі добре знаєте? — спитав його промисловець.

— Аякже, — відказав той, — з вашого доручення щодня бачу.

— Впізнаєте її постать зараз, у присмерку? — спитав похмуро промисловець.

— Хоча б і вночі, — відказав агент. Він уже дещо розумів. Недаремне вже другий рік носив коричньову сорочку[1].

— Так от що, — сказав поважно Шварцберг, — цю Клейнмюнцлі можуть арештувати, і вона, злякавшись, може нас виказати. Краще буде, як за п'ять хвилин від Клейнмюнцлі лишиться мертве тіло, що лежатиме, скажімо, у сквері з глибокою ножовою раною в спині. У неї буде пограбований гаманець, а з шиї зірване коштовне намисто, що ми їй подарували. Воно розірветься й розсиплеться частково на місці події. Зрозуміло?

— Зро… зрозуміло, — запнувся агент. Шварцберг презирливо глянув на нього.

— Дайте ваш ніж, — наказав він.

Агент зблід: невже його позбавлять цієї лицарської зброї, а разом з цим самого лицарства? Однак, звиклий слухатися наказу, він тремтливою рукою подав промисловцеві свій ніж. Той взяв його за лезо й виразно показав агентові знак свастики на держаку.

Агент зітхнув з полегшенням. Тільки це. Нагадування про ідею. Нагадування, правда, погрозливе, бо як щось не так, то на нього теж чекає доля Маргарити Клейнмюнцлі. Агент розумів, що він теж Клейнмюнцлі. Не більше. Проте поки що — він лицар свастики.

Шварцберг віддав йому ніж.

— Ідіть. Та швидше! — з притиском вимовив він. — У мене інші, важливіші справи.

Агент пішов…

Важливіша справа була з самим Грубером. Чи він удома, де його залишила Маргарита, чи він в іншому місці, за всяку ціну сьогодні ж він має припинити своє існування. Хоч смерть Маргарити полегшувала справу, однак якщо Грубер викаже свою колишню наречену, то ця смерть теж може навести більшовиків на деякі сліди…

ЕЛЕКТРИЧНІ ОЧІ

Оптична лабораторія яскраво освітлена. В сяйві електрики вона казкова. Скрізь прилади. Дзеркальні, лінзові, призматичні… Купи кришталю, блиск дзеркал, скрізь пересічене, заломлене, розсіяне, знову зібране проміння світла. І все велике приміщення лабораторії — чарівне павутиння переплетених променів.

Грубер і Валя сидять коло скляного столу, на якому рисунки, формули, зразки кришталевого скла та декілька складних оптичних приладів.

Грубер уже розповів Валі про свою розмову з Маргаритою. Обоє перехвилювалися і тепер мовчать, перебираючи в голові окремі моменти тяжкої сцени.

Валя перша порушує мовчання.

— Знаєш, Фріц, — каже вона повільно, з паузами. Видко, що їй тяжко й неприємно висловити те, що вона має казати. — Добре, що ти мені розповів про цю пропозицію хімічного концерну, передану через Маргариту. Я мушу повідомити про все це нашу владу, Фріц. Ти ж розумієш, ця жінка — небезпечний ворожий агент. Ворог, певне, тут же, десь близько. Не може бути, щоб її саму прислали. Мені все це дуже неприємно. Таке становище — твоя колишня наречена, а я кохаю тебе… Можна подумати, що особисті почуття, ревнощі тощо… Ти ж розумієш? Але я мушу виконати свій обов'язок, — твердо закінчує Валя й. бере телефонну трубку, навіть не чекаючи, що скаже Грубер. Хіба не все одно? Вона повинна виконати свій обов'язок. Та її вчинок не тільки саме виконання обов'язку. Валя вже відчуває, як у її серці запалав гнів до ворога. Яка зухвалість! Яке нахабство!

Чітко й енергійно Валя набирає номер телефону.

Грубер дивиться на неї, і в нього буря суперечливих думок. Йому подобається рішучість Валі, але йому здається, що все ж не слід виказувати Маргариту. Над ним ще тяжіють закони традиційної буржуазної моралі, і він не розуміє, що у Валі ці закони підлягають моралі класовій…

Валя говорить по телефону про Маргариту. В кількох словах вона передає про пропозицію концерну Груберові. Телефон їй відповідає.

«На сьогодні досить, товаришко. Нам треба негайно діяти. Завтра будемо у вас і в товариша Грубера. Тоді попросимо розповісти про все докладніше».

Валя кладе трубку, вдоволена, що тепер уже напевне ворог зазнає нищівного удару, і посміхається Груберові.

— Ти засуджуєш мій вчинок? — питає вона. Грубер щиро каже їй про свої сумніви. Валя стає поважною.

— Мені боляче, Фріц, що ти мене не розумієш, — бринить у її голосі сум. — Це ж так просто: хіба я можу вагатися, коли небезпека загрожує Країні Рад?

В її словах таке глибоке переконання, що Груберові враз стає все ясно.

— Ти маєш рацію, Валю, — каже він. — Батьківщина — це найдорожче. А Країна Рад — це більше, ніж батьківщина. Ти зробила правильно, Валю. Я мусив сам це зробити та, видно, я ще не цілком перебудував свою свідомість.

— Тепер уже пізно каятися, — сміється Валя. — Давай краще я тобі розповім про свій останній винахід, про електричні очі, як я називаю цей оптичний прилад. Я сконструювала його без тебе, бо ти був надто зайнятий своїми планами велетня-заводу, де робитимуться частини стандартних скляних будинків, і тобі, певне, буде цікаво почути про цю мою роботу.

— Атож, — жваво відгукнувся Грубер. — Розкажи, в чому суть цього дивовижного приладу.

І він приготувався слухати, радий відпочити в ясній царині науки від життєвих суперечностей.

— Ходімо, насамперед я покажу тобі прилад. Ти його навіть не бачив, — каже Валя й веде Грубера в невеличку ізольовану кімнату, де нічого немає, крім екрана та якогось апарата з об'єктивом, подібним до проекційного кіноапарата.

Вони сідають на кріселка, розташовані проти екрана. Валя збирається вимкнути світло й увімкнути проекційний апарат.

— Перш ніж демонструвати мій прилад, — каже вона, — поясню в кількох словах його суть. У дитинстві я дуже любила пускати так звані зайчики, знаєш — дзеркалом. І от тепер я згадала ці зайчики, цю змогу керувати промінням світла. Відомо, що всі предмети, крім чорних, відбивають частину світла, що падає на них. Це відбите світло можна піймати на дзеркало з фотоелементом. Фотоелемент перетворює вібрації проміння на вібрації електрики, що її можна передати дротом чи по радіо на будь-яку відстань. На цьому збудовано передачу фотомалюнків на відстань.

— Тепер уяви, що в місті тут і там розташовано приймачі — дзеркала з фотоелементом. Надзвичайні якості нового скла дають змогу робити дуже малі дзеркала, майже мікроскопічні, так що їх легко замаскувати. Заводний або електричний механізм їх увесь час повертає на всі боки, і ці дзеркала, так би мовити, безупинно оглядають ту місцевість, що лежить у їхньому полі зору. Все, що бачать ці очі-дзеркала, передається сюди в суміжне з цією кімнатою приміщення. Загляньмо в нього. Валя підійшла з Грубером до стіни, протилежної екранові, й відчинила дверці, увімкнувши електрику, що освітила складну оптичну апаратуру — цілу систему дзеркал, лінз та призм. Ці дзеркала, лінзи та призми жили якимсь таємничим життям. Навіть у сяйві електрики було помітне рухливе проміння, що ніби зв'язувало між собою різні частини апарата. А коли Валя вимкнула електрику, проміння спалахнуло у темряві, мінливе, різнобарвне, як гра північного сяйва.