Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 181

Гойя зі своєю сатиричною любов'ю до деталей, своєю своєрідною лінією, сміливою грою світла й тіні міг би чудово відтворити гурт, що зібрався внизу за чайним столиком Аннет. Можливо, він один з усіх художників віддав би належне сонячним променям, що пробивалися крізь листя плюща, тьмяному полиску бронзи, старовинному кришталю, тонким скибочкам лимона в світло-бурштиновому чаї; віддав би належне Аннет у чорному мереживі — її врода чимось нагадувала біляву іспанку, хоч їй бракувало одухотвореності цього рідкісного жіночого типу; сивоволосій Вініфред, затягненій у корсет статечності; поважності сивого, худорлявого Сомса; жвавому Майклові Монту, гостровухому й гостроокому; Імоджен, трохи розповнілій, смаглявій, з променистими очима; Просперові Профону, який наче казав виразом свого обличчя: «Ет, містере Гойя, чи варто малювати цей невеличкий гурт?»; нарешті Джекові Кардігану, чиї блискучі очі і червонощоке обличчя виказували його рушійний принцип: «Я — англієць і живу, щоб довести свою життєздатність».

Цікаво, до речі, зауважити: Імоджен, яка дівчиною колись урочисто проголосила, що ніколи не вийде заміж за хорошого чоловіка, бо вони страшенно нудні, — нарешті вийшла за Джека Кардігана, в якому здоров'я настільки стерло всі сліди первородного гріха, що вона б могла піти на спочинок з десятьма тисячами інших англійців і не відрізнити їх від того, кого вона обрала ділити з нею ложе. «О, Джек здоровий, як бик! — казала вона на превелику втіху матері. — Він жодного дня не хворів за все своє життя. Всю війну пройшов без жодної подряпини. Ви навіть уявити собі не можете, який він здоровий і життєздатний!» І справді, він був так добре пристосований до життя, що й не помічав, коли дружина фліртувала з іншими чоловіками, що почасти було дуже зручно. Проте вона його любила, як можна любити спортивну машину, любила й двох Кардіганчиків, створених за його зразком. Її очі лукаво порівнювали його зараз з Проспером Профоном. Мабуть, на світі не було жодного «невеличкого» спорту чи гри, за які б не брався мосьє Профон — від кеглів до полювання на акул — і які б йому не набридли. Часом Імоджен хотілося, щоб вони набридли й Джекові, який і досі грав та говорив про це з простодушним запалом школярки, що захопилася хокеєм; вона була впевнена, що у віці дядечка Тімоті Джек гратиме в дитячий гольф на килимі в її спальні й «утиратиме комусь носа».

Він саме розповідав, як сьогодні вранці біля останньої ямки переміг професіонала: «приємний чоловік і непогано грав»; як він після сніданку провеслував аж до Кевершема; розповідаючи, він спокушав мосьє Профона зіграти з ним партію в теніс після чаю: спорт — корисна штука, він робить людину життєздатною.

— А навіщо вам життєздатність? — запитав мосьє Профон.

— Так, сер, — мовив Майкл Монт, — до чого ви хочете бути здатним у житті?

— І справді, Джеку, — радісно підхопила Імоджен, — до чого ти здатний?

Джек Кардіган витріщав очі й аж пашів здоров'ям. Запитання дзижчали, як комарі, і він підняв руку, наче хотів відігнати їх. Під час війни, звичайно, він був здатний убивати німців; а тепер він або не знав, або ж уникав пояснювати свої рушійні принципи.

— Але ж він слушно робить, — несподівано озвався мосьє Профон. — Нам залишається тільки одне: не втрачати своєї життєздатності.

Цей вислів, надто глибокодумний для недільного чаювання, лишився б без відповіді, якби не присутність невгамовного Монта.

— Авжеж! — вигукнув він. — Ось велике відкриття, яким ми завдячуємо війні. Ми вважали, що йдемо шляхом поступу, але насправді ми тільки змінюємося.

— На гірше, — посміхнувся мосьє Профон.

— Який ви веселий, Проспере! — прошепотіла Аннет.

— Ходімо грати в теніс! — озвався Джек Кардіган. — Вам треба трохи розвіятись. А ви граєте, містере Монт?

— Так-сяк відбиваю м'яча, сер.

Сомс підвівся, спонукуваний підсвідомою тривогою за майбутнє, яка визначала все його життя.

— Коли приїде Флер… — почув він слова Джека Кардігана.

Так! Чому її досі нема? Через вітальню, хол і веранду він вийшов на алею й спинився, прислухаючись, чи не їде автомобіль. Навколо стояла недільна тиша; пишні кетяги бузку напоювали повітря солодкими пахощами. Білі хмарки линули, мов пір'їни, позолочені сонцем. Йому згадався день, коли народилася Флер і він чекав із мукою, зважуючи в своїх руках її життя й життя її матері. Він урятував її тоді, щоб вона стала квіткою йото життя. А тепер!.. Невже вона неодмінно мусить завдавати йому турботи? Турботи й болю? Не подобається йому все це! Його роздуми перебив своєю вечірньою піснею дрізд — великий птах на тій акації. Останні роки Сомс цікавився птахами в своєму саду; вони з Флер частенько гуляли вдвох і спостерігали їх — очі в неї гострі, як голки, вона знає кожне гніздо. Він побачив її пса, пойнтера, який лежав на осонні посеред доріжки, й покликав його: «Ти що, друже, теж чекаєш її?» Пес повільно підійшов, невдоволено помахуючи хвостом, і Сомс машинально погладив його. Пес, пташка, бузок — все було для нього часткою Флер, не більше Й не менше. «Я надто люблю її! — думав він. — Надто люблю!» Він відчував себе судновласником, що пустив кораблі у плавання незастраховані. Знову незастраховані, як і в ті давні часи, коли він, змучений ревнощами, блукав, мов неприкаяний, у нетрях Лондона, тужачи за тією жінкою — своєю першою дружиною, матір'ю того клятого хлопця. Ага! Ось автомобіль! Але він везе тільки речі, а де ж Флер?

— Міс Флер іде пішки, сер, берегом річки.

Пішки кілька миль? Сомс здивовано втупився в шофера. Шоферове обличчя кривилося в усмішці. Чого він усміхається? Сомс швидко відвернувся, сказавши: «Гаразд, Сімзе!»— і зайшов у будинок. Він знову піднявся нагору до своїх картин. Звідти було видно річку, і він вдивлявся туди, забувши, що дочка може з'явитися там лише через годину. Іде пішки! І шофер чогось усміхається! Той хлопчисько!.. Сомс рвучко відвернувся від вікна. Він не може шпигувати за нею! Якщо вона хоче приховати від нього щось, то й нехай, а він шпигувати не буде. В серці була якась порожнеча, і в роті стало гірко. Тишу порушували тільки вигуки Джека Кардігана, що відбивав м'яча, та сміх молодого Монта. Сомс плекав надію, що вони там попомучать мосьє Профона. А дівчина на «La vendimia» стояла, взявшись у боки, і її мрійливо-сонні очі дивилися повз нього. «Я дбав про тебе, як тільки міг, — думав він, — відтоді, коли ти ще не доросла мені до колін. Адже ти не схочеш… не схочеш завдати мені болю?»

Але дівчина Гойї не відповідала, граючи фарбами, що починали ледь тьмяніти. «В ній не відчувається справжнього життя, — подумав Сомс. — Чому не йде Флер?»

X. ТРІО

Недільне гостювання в Уонсдоні біля підніжжя крейдяних гір продовжилося до дев'яти днів, і нитки між чотирма Форсайтами третього й, можна вважати, четвертого покоління натяглися майже до краю. Ніколи ще Флер не була така fine, Голлі така спостережлива, Вел так захоплений своїми стайнями, Джон такий мовчазний і схвильований. Всі його знання із сільського господарства, здобуті за попередній тиждень, можна було помістити на вістрі ножа й здмухнути одним легеньким подихом. Відчуваючи непереборну огиду до всіляких інтриг і вважаючи, що приховувати своє обожнювання Флер — це «дитячі вигадки», він дратувався й нервувався, однак усе-таки корився їй, відпочиваючи душею в ті нечасті хвилини, коли залишався з нею наодинці. В четвер, коли вони, переодягнувшись до обіду, стояли у вітальні біля вікна, Флер сказала:

— Джоне, в неділю я їду додому поїздом о третій сорок із Педдінгтонського вокзалу; якщо ти хочеш провідати своїх у суботу, то міг би в неділю приїхати, провести мене і повернутися останнім поїздом. Адже тобі однаково треба побувати вдома?

Джон ствердно кивнув головою.

— Що завгодно, аби побути з тобою, — відповів він. — Але навіщо вдавати, ніби…

Флер торкнула мізинцем його долоню.

— У тебе, Джоне, поганий нюх на такі речі. Полиш усе на мене. Між нашими батьками сталося щось серйозне Ми повинні приховувати наші почуття, якщо хочемо бути разом.