Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 183

Айріні, спинившись на мить у своїй кімнаті, пройшла в гардеробну, що відокремлювала її спальню від чоловікової.

— Ну як?

— Він поміркує, Джоліоне.

Побачивши втомлену усмішку на її устах, Джоліон спокійно мовив:

— Краще б ти дозволила мені розповісти йому все, і ми поклали б цьому край. Зрештою, у Джона душа справжнього джентльмена. Він тільки повинен зрозуміти…

— Тільки! Він не зрозуміє: це неможливо.

— Я в його віці зрозумів би.

Айріні схопила його за руку.

— Ти завжди був більшим реалістом, ніж Джон; і ти ніколи не був таким невинним.

— Твоя правда, — сказав Джоліон. — Але чи ж не дивно? Ми з тобою могли б розповісти історію свого життя всьому світові без найменшого сорому, проте німіємо перед власним сином.

— Нам було байдуже, схвалює нас світ чи засуджує.

— Джон не може засудити нас.

— Може, Джоліоне! Він закоханий, я відчуваю, що він закоханий. І він скаже собі: «Моя мати колись вийшла заміж без кохання! Як вона могла?» Це здасться йому злочином. Та так воно й було!

Джоліон погладив її руку й силувано всміхнувся.

— Ах, нащо ми народжуємося молодими? Якби ми народжувалися старими й молоділи з року в рік, то розуміли б, як усе може статися, і позбулися б нашої клятої нетерпимості. Але, знаєш, якщо хлопець справді закоханий, то забути її не змусить його навіть Італія. Ми, Форсайти, страшенно вперті, і Джон відчує, навіщо його відсилають. Хлопця може вилікувати тільки одне — той струс, якого він зазнає, коли все йому розповісти.

— І все-таки дозволь мені спробувати.

Джоліон мовчав. У виборі між цим дияволом і морськими глибинами, між болем страшного викриття і мукою від двомісячної розлуки з дружиною — він потай більше довіряв дияволові; проте якщо вона віддає перевагу морським глибинам, він мусить змиритися. Він обняв дружину, поцілував її в очі й мовив:

— Як хочеш, кохана.

XI. ДУЕТ

«Невеличке хвилювання», що зветься коханням, страшенно розростається, коли йому загрожує небезпека. Джон прибув на Педдінгтонський вокзал на півгодини раніше, хоча йому здалося, що він запізнився щонайменше на тиждень. Він стояв, як було домовлено, біля книжкового кіоска серед натовпу людей, що виїздили на неділю за місто, і навіть груба шерсть картатого костюма, здавалося, не могла приховати неспокійного калатання його серця. Джон читав назви романів на прилавку і навіть купив один, щоб заспокоїти продавця, який підозріливо стежив за ним. Роман називався «Серце нетрів», що, певно, мало якийсь сенс, хоч, за всіма ознаками, не мало аніякісінького. Він також купив «Дзеркало леді» й «Співвітчизника». Кожна хвилина тяглася годину й була сповнена уявних жахів. Таких хвилин минуло дев'ятнадцять, перше ніж він побачив Флер у супроводі носія, що віз її речі. Вона підійшла швидко, спокійно і привіталася з ним, як з братом.

— Перший клас, — сказала вона носієві, — місця в кутку, одне проти одного.

Джона вразило її дивовижне самовладання.

— А чи не можна зайняти ціле купе? — запитав він пошепки.

— Не вийде. Поїзд часто зупиняється. Хіба що після Мейденгеда. Поводься невимушено, Джоне.

Джон зробив похмуру міну. Вони зайшли в купе — там уже сиділи два якісь бовдури, дідько б їх ухопив! Від збентеження він надто щедро заплатив носієві. Негідник не заслужив і пенні за те, що привів їх сюди, та ще з таким виглядом, наче все зрозумів!

Флер затулилася «Дзеркалом леді», а Джон, наслідуючи її, сховався за «Співвітчизником». Поїзд рушив. Флер опустила «Дзеркало леді» й нахилилася вперед.

— То як? — спитала вона.

— Мені здалося, наче минув не день, а два тижні.

Вона кивнула головою на знак згоди, і Джон одразу засяяв.

— Поводься невимушено, — шепнула Флер і пирхнула від сміху.

Джон відчув себе скривдженим. Як він може поводитися невимушено, коли йому загрожує Італія? Він збирався сповістити її про це обережно, але в нього вихопилося одразу.

— Мене хочуть послати на два місяці до Італії. З мамою.

Флер опустила вії, трохи зблідла й прикусила губу.

— Он як! — промовила вона.

Оце і все, але й того було задосить.

Це «он як!» було наче швидкий рух шпаги, відсмикнутої для несподіваного випаду. І випад не забарився.

— Ти повинен їхати!

— Їхати? — перепитав Джон здушеним голосом.

— Авжеж.

— Але — на два місяці? Це жахливо!

— Ні, — сказала Флер, — на півтора. А тим часом ти мене забудеш. Зустрінемося в Національній галереї наступного ж дня після вашого приїзду.

Джон засміявся.

— А якщо ти забудеш мене? — пробурмотів він під гуркіт коліс.

Флер похитала головою.

— Якийсь інший мерзотник… — провадив Джон.

Дівчина притисла його ногу кінчиком свого черевика.

— Ніяких інших мерзотників, — відповіла вона, підіймаючи «Дзеркало леді».

Поїзд зупинився; двоє пасажирів вийшли, а один новий зайшов.

«Я помру, — думав Джон, — якщо ми так і не залишимось наодинці».

Поїзд помчав далі. Флер знову нахилилася вперед.

— Я нізащо не відступлюся, — мовила вона. — А ти?

Джон запально труснув головою.

— Ніколи! — вигукнув він. — Ти писатимеш мені?

— Ні. Але ти можеш писати мені — в мій клуб.

У неї свій клуб — вона просто чудо!

— Ти пробувала випитати щось у Голлі? — прошепотів він.

— Так, але нічого не вивідала. Я не хотіла бути настирливою.

— Що це може бути? — вигукнув Джон.

— Однаково я дізнаюся.

Запала довга мовчанка, яку, нарешті, порушила Флер:

— Зараз Мейденгед. Тримайся, Джоне.

Поїзд зупинився. Пасажир вийшов. Флер опустила штору.

— Мерщій! — вигукнула вона. — Визирай у вікно. Набери якомога лютішого виразу.

Джон роздув ніздрі й насупився. Зроду він так страшно не супився! Якась стара жінка відступила, інша, молода, натиснула на ручку дверей. Ручка повернулася, але двері не відчинилися. Поїзд рушив, і молода жінка кинулася до сусіднього вагона.

— Яке щастя! — вигукнув Джон. — Двері заїло.

— Еге ж, — сказала Флер. — Я їх притримала.

Поїзд набирав швидкості. Джон упав навколішки.

— Стеж за дверима в коридор, — прошепотіла вона, — і швидко!

Їхні уста злилися. І хоч поцілунок тривав усього секунд десять, Джонова душа покинула його тіло й полинула в таку далечінь, що коли він знову сидів навпроти цієї спокійної і стриманої дівчини, його обличчя було біле як крейда. Він почув її зітхання, і цей звук здався йому найдорожчою звісткою — чудесним визнанням, що він дещо для неї важить.

— Шість тижнів не так уже й довго, — сказала вона. — Тобі неважко буде скоротити свою мандрівку до шести тижнів, якщо ти поводитимешся обачно й вдаватимеш, що не думаєш про мене.

На мить Джонові відібрало мову.

— Як ти не розумієш, Джоне! Їх необхідно переконати в цьому. Якщо ми не виправимось до твого повернення, вони перестануть казитися. Шкода лише, що ти їдеш не в Іспанію: у Мадріді на картині Гойї є дівчина, яка, тато каже, схожа на мене. Але вона зовсім не схожа — у нас є її копія.

Для Джона це було наче сонячний промінь у тумані.

— Ми поїдемо в Іспанію, — запевнив він. — Мама не заперечуватиме: вона ще там не була. І мій батько високої думки про Гойю.

— Справді? Адже він художник?

— Він малює тільки акварелі, — щиро признався Джон.

— Коли ми приїдемо в Редінг, ти, Джоне, вийдеш перший і почекаєш мене біля Кевершемського шлюзу. Я відішлю машину додому, і ми підемо стежкою понад річкою.

Сповнений вдячності, Джон схопив її руку, і вони сиділи мовчки, забувши про все на світі, але стежачи краєчком ока за коридором. Поїзд мчав тепер, здавалося, з подвоєною швидкістю, і гуркіт його майже заглушував бурхливе дихання Джона.

— Зараз станція, — попередила Флер. — Прибережна стежка страх яка відкрита. Ще раз! Ой Джоне, не забувай мене!

Джон відповів поцілунком. І незабаром можна було побачити, як розпашілий юнак вискочив із вагона і квапливо пішов платформою, шукаючи в кишені квитка.