Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 191

Коли вона наблизилася до нього на курній дорозі, він узяв її під руку.

— Ти знаєш, тату, хто до тебе приходив? Вона не дочекалася тебе. Ану спробуй угадати!

— Не люблю я вгадувати, — сказав Сомс занепокоєно. — Хто?

— Твоя племінниця Джун Форсайт.

Сомс мимохіть стиснув її лікоть.

— Чого їй було треба?

— Не знаю. Але своїм візитом вона порушила ворожнечу, правда?

— Ворожнечу? Яку ворожнечу?

— Ту, що існує в твоїй уяві, татусю.

Сомс відпустив її руку. Що вона — глузує чи хоче випитати в нього ту таємницю?

— Мабуть, вона хотіла, щоб я купив якусь картину, — сказав він нарешті.

— Навряд. Може, їй просто захотілося виявити родинні почуття.

— Вона всього лише двоюрідна племінниця, — буркнув Сомс.

— І дочка твого ворога.

— Що ти маєш на увазі?

— Даруй мені, татусю. Я вважала, що він твій ворог.

— Ворог! — повторив Сомс— Це давня історія. Не знаю, від кого у тебе такі відомості.

— Від Джун Форсайт.

Дівчині раптом сяйнула думка, що коли батько вважатиме, ніби вона майже все знає, то він відкриє їй таємницю.

Сомс сполошився, але Флер недооцінила його обережності й стриманості.

— Якщо ти все знаєш, — сказав він холодно, — то чому в'язнеш до мене?

Флер побачила, що перебрала міру.

— Я не хочу в'язнути до тебе, татусю. Ти кажеш правду, навіщо мені знати більше? І взагалі, навіщо мені потрібна ця «невеличка» таємниця? Je m'en fiche [78], як каже Профон.

— Цей суб'єкт, — глибокодумно сказав Сомс.

Цей суб'єкт і справді грав того літа визначну, хоч і невидиму роль, бо він уже не з'являвся в їхньому домі. Від тієї неділі, коли Флер звернула батькову увагу на те, як він никає по саду. Сомс багато думав про нього і завжди в зв'язку з Аннет — без усякої на те причини, якщо не брати до уваги того факту, що вона раптом погарнішала. Його власницький інстинкт, який з часів війни утратив свою прямолінійність, став тонший і гнучкіший, притлумлював ревниві побоювання. Як мандрівник дивиться на американську річку, тиху й приємну, знаючи, що, можливо, десь у мулі лежить алігатор, вистромивши свою голову, якої не відрізниш від корча, — так і Сомс дивився на річку свого життя, підсвідомо відчуваючи мосьє Профона, але відмовляючись визнати небезпеку й припускаючи лиш можливість того, що він вистромив десь поблизу свою голову. В цю пору свого життя він мав фактично все, чого бажала його душа, і був настільки щасливий, наскільки дозволяла його натура. Почуття його були в спокої; прагнення любити знайшло вихід у любові до доньки; його колекція картин здобула велику славу, гроші були вигідно вкладені; здоров'я було чудове, якщо не зважати на те, що зрідка його турбувала печінка; він ще не почав серйозно тривожитися тим, що станеться по його смерті, схильний гадати, що нічого не станеться. Він нагадував одну із своїх надійних акцій з позолоченими краями, а зіскребти позолоту, щоб побачити те, чого можна й не бачити, — це було б ненормальне збочення й бунт проти природного ходу речей — так підказував його інстинкт. Ці дві зім'яті трояндові пелюстки — примха Флер і голова мосьє Профона — розгладяться, якщо їх дбайливо розправити.

Цього вечора випадок, який втручається в життя навіть найгрошовитіших Форсайтів, дав у руки Флер ключ до таємниці. Її батько прийшов у їдальню без хусточки і раптом відчув потребу витерти носа.

— Зараз я принесу тобі хусточку, татусю, — сказала вона й побігла нагору.

В саше, де вона шукала її, — старому саше з дуже вицвілого шовку, — було два відділення: в одному зберігалися хусточки, друге було застебнуте, і в ньому лежало щось пласке й тверде. Спонукувана дитячою цікавістю, Флер розстебнула його. Там лежала рамка з фотографією: її дитячий портрет. Вона дивилася заворожено на своє власне зображення. Фото вислизнуло з-під її пальця, і Флер побачила під ним іншу фотографію. Вона посунула своє фото нижче, і перед нею з'явилося обличчя, що здалося їй знайомим, обличчя молодої жінки, дуже вродливої, в старомодному вечірньому вбранні. Знову посунувши вгору свою фотографію, вона взяла хусточку і пішла в їдальню. Тільки на сходах вона згадала це обличчя. Звичайно, звичайно, Джонова мати! Її наче вразило громом. І вона спинилася, гарячково міркуючи. Так он воно що! Джонів батько одружився з жінкою, з якою хотів одружитися її батько; можливо, відбив її у нього обманом. Потім, боячися виявити своєю поведінкою, що розкрила батькову таємницю, дівчина урвала дальші роздуми й, вимахуючи шовковою хусточкою, зайшла в їдальню.

— Я вибрала найм'якшу, тату.

— Гм! — озвався Сомс. — Ці я вживаю тільки, коли застуджуюсь. Та нехай уже!

Цей вечір Флер провела, зважуючи все й розмірковуючи; вона пригадала вираз на батьковому обличчі, коли вони зайшли до кондитерської, — чужий і холодно-інтимний, дивний вираз. Напевно, він дуже любив цю жінку, якщо, втративши її, стільки років зберігає її фотографію. Нещадна і критична думка дівчини зосередилася на стосунках її батька й матері. Чи любив він її коли-небудь по-справжньому? Вона подумала, що ні. Джон — син жінки, яку він любив по-справжньому. Але ж тоді батько не повинен заперечувати проти того, що його дочка любить Джона; йому треба тільки призвичаїтися до цього. І дівчина полегшено зітхнула в складки нічної сорочки, яку надягала через голову.

III. ЗУСТРІЧІ

Молодість помічає старість тільки після різких змін. Наприклад, Джон ніколи не помічав батькової старості доти, поки не вернувся з Іспанії. Обличчя четвертого Джоліона, виснажене чеканням, дуже вразило його — так воно посіріло й постаріло. Схвильований зустріччю батько забув надіти свою маску, і син раптом зрозумів, як гостро він переживав їхню відсутність. На допомогу собі Джон прикликав думку: «Але ж я не хотів їхати!» Часи, коли молодість зважала на старість, уже відійшли в минуле. Проте Джон багато в чому відрізнявся від типових представників сучасної молоді. Батько завжди ставився до нього «пристойно», і перспектива знову зайняти ту саму позицію, через яку його батькові довелося витерпіти шість тижнів самотності, була не дуже приємна Джонові.

Від батькового запитання: «Ну, синку, яке враження справив на тебе великий Гойя?»— у нього болісно заворушилося сумління. Великий Гойя існував для нього лише тому, що він створив дівчину, схожу на Флер.

У перший вечір удома Джон ліг спати сповнений каяття, але прокинувся сповнений трепетного чекання. Було тільки п'яте липня, а зустріч із Флер була призначена аж на дев'яте. До від'їзду на ферму йому доведеться перебути три дні вдома. Треба якось схитрувати й побачитися з нею.

У житті чоловіків неухильно час від часу виникає потреба в нових штанях, і проти цієї потреби не можуть заперечити навіть найніжніші батьки. Тому другого дня Джон подався до міста і, замовивши для годиться на Кондіт-стріт цей украй необхідний предмет туалету, попрямував до Пікаділлі. Стреттон-стріт, де містився її клуб, була поряд із Девоншір-Гаусом. Застати її в клубі — це чиста випадковість. Але він простував по Бонд-стріт, і серце його тривожно калатало, бо в око йому впало те, що всі юнаки, яких він зустрічав, переважали його за всіма ознаками. Вони були так елегантно вбрані; вони трималися самовпевнено; вони були не такі юні. Раптом його охопила впевненість, що Флер уже, мабуть, забула його. Сповнений весь цей час своїм почуттям до неї, він не врахував такої можливості. Кутики його уст опустилися, долоні спітніли. Флер, якій досить тільки всміхнутися — і до ніг її впадуть найкращі з юнаків Англії, Флер незрівнянна! То була тяжка хвилина. Проте Джон засвоїв велику ідею, що людина повинна мужньо зустріти будь-які труднощі. І, зупинившись перед вітриною антикварної крамниці, він підбадьорив себе цим гірким роздумом. Хоча була в розпалі пора, яка колись називалася лондонським сезоном, але вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, за винятком хіба того, що серед перехожих було двоє-троє в сірих циліндрах та яскраво світило сонце. Джон рушив далі й, повернувши на Пікаділлі, зіткнувся з Велом Дарті, що прямував у клуб «Айсіум», до якого його недавно прийняли.