Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 216

Двері його кімнати були відчинені, світло горіло; мати, й досі у вечірній сукні, стояла біля вікна. Вона обернулася і сказала:

— Сідай, Джоне, поговоримо.

Вона сіла на канапу біля вікна, Джон — на своє ліжко. Він бачив її профіль, і краса й грація її постаті, вишукана лінія чола, носа, шиї, дивна й начебто далека її витонченість розчулили його. Мати ніколи не зливалася зі своїм оточенням. Вона входила в нього немов з іншого світу. Що вона хоче сказати йому, у кого в серці стільки ніжних слів для неї?

— Я знаю, що Флер приїздила сьогодні. Це мене не дивує.

А Джонові здалося, ніби мати ще додала: «Вона дочка свого батька!» І його серце враз запеклося. Айріні спокійно вела далі:

— Я зберегла батьків лист. Того вечора я його підібрала і сховала. Хочеш, я віддам його тобі, синку?

Джон похитав головою.

— Звичайно, я прочитала його перед тим, як він дав його тобі. У ньому надто пом'якшено мою провину.

— Мамо! — вихопилося у Джона.

— Він висловив це дуже делікатно, але я розумію, що, вийшовши заміж за батька Флер, не кохаючи його, я вчинила жахливий злочин. Нещасливий шлюб, Джоне, може покалічити життя не тільки нам, а й іншим. Ти дуже молодий, синочку, і дуже щирий у своїх почуттях. Чи міг би ти, на твою думку, бути щасливий із цією дівчиною?

Дивлячись у її темні очі, які від болю зробилися ще темніші, Джон відповів:

— Так, о так! Якби ти змогла.

Айріні посміхнулась.

— Захоплення красою і прагнення володіти — це ще не кохання. Гляди, щоб з тобою не сталося того, що сталося зі мною, Джоне: коли задушено найзаповітніше, коли тіла з'єднані, а між душами прірва!

— Чому ж так має статися, мамо? Ти вважаєш, що вона така, як її батько, але ж вона на нього не схожа. Я його бачив.

Знову на вустах Айріні з'явилася посмішка, і в грудях у Джона щось здригнулося: в тій посмішці було стільки іронії і досвіду.

— Ти любиш давати, Джоне; вона любить брати.

І знову цей недостойний сумнів, ця злодійкувата невпевненість. Він сказав із запалом:

— Ні, вона зовсім не така, не така. І тільки тому, що я не хочу завдати тобі болю, мамо, саме тепер, коли тато…

Він притиснув кулаки до скронь.

Айріні підвелася.

— Того вечора я сказала тобі, синку, щоб ти не зважав на мене. Я сказала це щиро. Думай про себе і про своє щастя! Я зумію пережити все, що мені пошле доля: я сама винна, сама накликала на себе біду.

— Мамо! — знову вихопилося у Джона.

Вона підійшла до нього, поклала руки на його долоні.

— Голова у тебе не болить, хлопчику мій?

Джон похитав головою. Боліло у нього не в голові, а в грудях — здавалося, їх роздирали навпіл два кохання.

— Я завжди любитиму тебе, Джоне, хоч як би ти вчинив. Ти нічого не втратиш.

Вона лагідно провела рукою по його волоссю і вийшла.

Він чув, як причинилися двері; впавши долілиць на ліжко, він лежав, затамувавши дух у страшному напруженні, що скувало його почуття.

VII. МІСІЯ

Запитавши за чаєм про Флер, Сомс довідався, що о другій годині вона виїхала на автомобілі. Отже, три години тому! Куди ж вона поїхала? Невже в Лондон, не сказавши йому ані слова? Він так і не змирився до кінця з автомобілями. Він приймав їх у принципі, як природжений емпірик чи як Форсайт, зустрічаючи кожну ознаку прогресу з думкою: «Ну що ж, тепер ми без цього не обійдемося». Але насправді він вважав автомобілі занадто швидкими, великими й смердючими. Зрештою на вимогу Аннет йому все-таки довелося купити машину — «ролгард» з перлисто-сірими сидіннями, електричним освітленням, невеличкими дзеркалами, попільницями, вазами для квітів, — і все це тхнуло бензином і парфумами; проте він дивився на неї так, як дивився колись на свого зятя Монтегю Дарті. Ця механічна штука втілювала для нього все швидке, ненадійне і приховано масне, що було в сучасному житті. В міру того, як сучасне життя ставало швидше, безпутніше, молодше, Сомс ставав старіший, повільніший, стриманіший і своїм мисленням та мовою дедалі більше скидався на свого батька Джеймса. Він і сам майже усвідомлював це. Темпи і прогрес подобались йому дедалі менше; до того ж автомобіль здавався йому занадто демонстративним виявом багатства, яке навряд чи варто виставляти напоказ, беручи до уваги теперішні настрої робочого люду. Одного разу його шофер Сімз переїхав єдину власність якогось робітника. Сомс не забув поведінки господаря, хоч хто-небудь інший на його місці навряд чи зупинився б. Йому було шкода собаки, і він був ладен стати на бік бідолашної тварини проти автомобіля, якби той грубіян не повівся так зухвало. Час швидко збігав, минула вже п'ята година, а Флер не було, і вся неприязнь до автомобіля, яку Сомс відчував сам або знав, що її відчувають інші, стала клубком йому в горлі, і його занудило. О сьомій він подзвонив по міжміському телефону Вініфред. Ні! На Грін-стріт Флер не з'являлася. То де ж вона? Сомса почали мучити картини страшної катастрофи: йому ввижалося, що його улюблена донька лежить під колесами в своїй гарній сукні з оборками вся закривавлена і в поросі. Він пішов у її кімнату і оглянув її речі. Вона нічого не взяла — ні валізи, ні коштовностей. З одного боку це заспокоїло його, але посилило побоювання, що з нею, можливо, стався нещасливий випадок. Страшно відчувати себе безпорадним, коли зникла хтозна-куди дорога тобі людина, а надто коли ти не можеш подолати свого страху перед метушнею і розголосом! Що робити, коли вона не повернеться до ночі?

За чверть до восьмої він почув гуркіт автомобіля. З його серця спав важкий тягар; він поспішив униз. Дочка вийшла з машини — бліда, дуже стомлена, але жива й здорова. Він зустрів її в холі.

— Я боявся за тебе. Де ти була?

— У Робін-Гілі. Вибач, татусю. Мені треба було побувати там. Я розкажу тобі потім.

І, мимохідь поцілувавши його, вона побігла нагору.

Сомс чекав у вітальні. В Робін-Гілі! Що це передвіщає? Розмовляти на цю тему за обідом не годилося — лакей був надто делікатна людина. Нервове напруження, пережите Сомсом, і радість, що Флер вернулася неушкоджена, послабили його рішучість засудити її вчинок або перешкодити їй зробити те, що вона задумала; поринувши в дрімотне заціпеніння, він чекав її розповіді. Життя — дивна річ. Ось він дожив до шістдесяти п'яти років, і виявляється, що не вміє бути господарем становища, хоч цілих сорок років витратив на те, щоб забезпечити собі добробут, — завжди трапиться якась халепа, що виходить за передбачені рамки! В кишені його смокінга лежить лист від Аннет. Вона повернеться через два тижні. Він зовсім не знає, що вона там робила. І він радий, що не знає. Без неї йому було легше. Як з очей, так і з думки! А тепер вона повертається. Ще один клопіт! І він прогавив Крома-старшого, що належав Болдербі, — його перехопив Думетріус, а все через те, що його заморочив отой анонімний лист. Нишком поглядаючи на дочку, він помітив напружений вираз на її обличчі, наче вона теж дивиться на картину, якої не може придбати. Він майже шкодував, що минули воєнні часи. Турботи тоді якось не так турбували. З лагідного голосу дочки, її виразу обличчя Сомс відчував, що їй чогось треба від нього, проте не був певен, чи розумно буде дати те, що вона хоче. Він відсунув від себе, не скуштувавши, закуску і навіть закурив за компанію з Флер сигарету.

Після обіду вона ввімкнула електричну піанолу. І Сомс приготувався до найгіршого, коли дівчина сіла на м'який стільчик біля його ніг і взяла його за руку.

— Тату, ти ж у мене такий добрий. Мені треба було побачити Джона — він мені написав листа. Він спробує умовити свою матір. Але я поміркувала і зрозуміла: насправді все в твоїх руках, тату. Якби ти зміг переконати її, що це аж ніяк не означатиме повернення до минулого! Що я залишуся твоєю дочкою, а Джон залишиться її сином; що тобі не треба буде зустрічатися з ним або з нею, а їй ніколи не треба буде зустрічатися з тобою чи зі мною! Тільки ти можеш переконати її, тату, бо тільки ти можеш пообіцяти їй це. Адже ніхто не може обіцяти за іншого. Тобі ж не буде надто незручно побачитися з нею один-єдиний раз — тепер, коли Джонів батько помер, — правда ж ні?