Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 219

«Треба вийти», — подумав Сомс.

Він швидко спустився у вітальню, і досі освітлену так, як тоді, коли виходив звідти, — піанола вигравала отой вальс, чи фокстрот, чи як воно в них тепер називається, — і ступив на веранду.

Звідки можна стежити за нею так, щоб вона його не бачила? І він прокрався через садок до пристані. Тепер він опинився між нею й річкою, і йому полегшало на серці. Флер — його дочка і дочка Аннет, отож вона не вчинить ніякої дурниці; але все-таки — хто знає! З вікна плавучого будиночка йому видно було останню акацію, і він бачив, як маяв поділ сукні Флер, коли вона поверталася, безупинно ходячи туди й сюди. Та мелодія — слава богу! — нарешті скінчилася. Сомс підійшов до протилежного віконця і задивився на воду, що повільно плинула повз латаття. Навколо квітів збиралися маленькі бульбашки, що блищали, коли на них падало місячне світло. Раптом він пригадав той ранній ранок, після ночі, яку він провів у цьому будиночку, коли помер його батько і народилася Флер — майже дев'ятнадцять років тому! Навіть тепер він добре пам'ятав той незвичайний світ, який побачив, щойно прокинувшись, пам'ятав дивне відчуття, породжене в ньому видінням того світу. В той день спалахнула друга пристрасть його життя — до цієї дівчини, його дочки, що ходить он там, під акаціями. Якою відрадою вона була для нього! Увесь гнів і почуття образи розтанули в його душі. Він ладен на що завгодно, аби тільки зробити її щасливою! Над берегом пролетіла, пугикаючи, сова; шугнув кажан; місячна доріжка на воді засяяла дужче й поширшала. Чи довго ще Флер отак ходитиме? Він вернувся до першого віконця і раптом побачив, що вона прямує до берега. Вона спинилася зовсім близько, на причалі. Сомс спостерігав, стиснувши кулаки. Може, обізватися до неї? Нерви його були напружені до краю. Її непорушна постать, її юність, що поринула в розпач, у тугу, в саму себе! Він завжди пам'ятатиме її такою, якою вона стоїть оце зараз у місячному сяйві; пам'ятатиме слабкий солодкуватий дух річки і тремтіння вербового листя. У неї є все на світі, що він може дати їй, окрім однієї речі, якою вона не може заволодіти через нього! Неспростовність цього факту завдала Сомсові болю, немов риб'яча кістка, що стала поперек горла.

Потім з безмежним полегшенням він побачив, що дівчина пішла назад до будинку. Що він може дати їй, щоб відшкодувати цю поразку? Перли, подорожі, коней, інших юнаків — все, що вона забажає, аби тільки він міг забути цю юну постать, що стоїть самотня над річкою. Ну от! Знову вона поставила ту саму платівку! Справжня манія! З будинку знову долинало безглузде тринькання. Так ніби Флер промовляла: «Мені потрібен який-небудь стимул, а то я помру!» Сомс невиразно розумів її. Ну що ж, якщо цей бренькіт помагає їй, то хай бренькає хоч і всю ніч! І крадькома повернувшись через садок, Сомс зійшов на веранду. Хоч він мав намір зайти у вітальню і поговорити з дочкою, проте вагався, не знаючи, що сказати, і намагався пригадати, що відчуваєш, коли не пощастило в коханні. Йому слід було б знати, слід було б пригадати, але він не міг! Все забулося, збереглась тільки згадка, що було нестерпно боляче. Марно напружуючи пам'ять, Сомс стояв, витираючи хусточкою руки й губи, які були зовсім сухі. Витягнувши шию, він міг бачити Флер, що стояла спиною до піаноли, яка й досі грала той самий мотив; її руки були схрещені на грудях, вона пихкала сигаретою, і дим застилав її обличчя. Його вираз був для Сомса зовсім чужий: блискучі очі втупилися в простір, і все воно палахкотіло гнівом і зневагою. Разів зо два він помічав такий вираз у Аннет. Обличчя надто жваве, надто виразне, в цю мить воно належало не його дочці, а зовсім чужій людині. І він не зважився зайти, усвідомивши, що будь-яка спроба втішити її буде марна. Сомс сів на веранді в затіненому куточку.

Жорстоко пожартувала з нього доля! Немезіда! Той давній нещасливий шлюб! І за які, о боже, гріхи? Хіба він міг знати тоді, коли йому так шалено хотілося володіти Айріні і вона згодилася стати його дружиною, що вона ніколи не кохатиме його? Мелодія скінчилася, знову почалась і знову скінчилась, а Сомс усе сидів у затінку й чекав, сам не знаючи чого. Недокурок сигарети, який Флер викинула у вікно, упав на траву; Сомс дивився, як він жевріє, догоряючи. Місяць виплив з-за тополь на безкраї простори неба і залив садок своїм примарним сяйвом. Безрадісне світло, загадкове, далеке, схоже на красу тієї жінки, що ніколи не кохала його, вбрало немезії і левкої в неземні шати. Квіти! А його квітка така нещаслива! Ох, чому щастя — не облігації внутрішньої позики, чому його не можна перетворити в консолі, застрахувати від зниження?

Світло у вітальні погасло. Тепер там тиша й темрява. Де Флер? Пішла нагору? Сомс підвівся і, ставши навшпиньки, зазирнув у вікно. Здається, пішла! Він зайшов до кімнати. Веранда не пропускала туди місячного світла, і спершу він нічого не міг розгледіти, крім обрисів меблів, що здавалися темнішими за темряву. Він навпомацки рушив у протилежний куток, щоб зачинити вікно. Нога його зачепила стілець, і хтось охнув. Ось вона, сховалася, згорнувшись клубочком у кутку канапи! Він нерішуче простягнув руку. Чи потрібні їй його втішання? Він стояв, дивлячись на цей клубок з пом'ятих оборок і волосся, на це чарівне юне створіння, що силкується вирватись із чіпких лап горя. Як її залишити тут? Нарешті він погладив її по голові і сказав:

— Годі тобі, донечко, іди краще спати. Я тебе чим-небудь утішу.

Яка нісенітниця! Але що він міг їй сказати?

IX. ПІД ДУБОМ

Коли відвідувач пішов, Джон з матір'ю стояли мовчки, поки син раптом сказав:

— Мені треба було б його провести.

Але Сомс уже простував алеєю, і Джон пішов нагору в батькову майстерню, надто збуджений, щоб повернутися до вітальні.

Вираз материного обличчя, коли вона стояла перед чоловіком, з яким колись була одружена, зміцнив рішення, яке визріло в ньому, відколи вона пішла від нього минулого вечора. Цей вираз був подихом дійсності, який примусив його остаточно відкинути вагання. Одружитися з Флер — це однаково що вдарити матір в обличчя, зрадити покійного батька! Так не годиться! Джон від природи зовсім не вмів злоститися. В цю важку для нього годину він не звинувачував своїх батьків. Він мав рідкісну, як на свій юний вік, здатність бачити речі в їхній природній відносності. І Флер, і навіть його матері гірше, ніж йому. Тому, кого покинуто, важче, ніж тому, хто кидає, і дуже важко тому, хто знає, що через нього дорога йому людина жертвує своїм коханням. Він не повинен і не буде злоститися! І коли він стояв біля вікна, дивлячись на запізнілий проблиск сонця, перед ним знову з'явилося видіння світу, яке він бачив минулого вечора. Море проти моря, країна проти країни, мільйони проти мільйонів людей, і в кожного своє життя, свої прагнення, радощі, горе і страждання — кожному доводиться приносити жертви й боротися самому за своє існування. І хай би він навіть погодився пожертвувати всім заради того, чим йому не судилося володіти, це ж дурість — вважати, що його почуття мають хоч яку-небудь вагу в такому величезному світі, і поводитись, наче плаксій або негідник. Він уявляв собі людей, позбавлених усього, — мільйони, які пожертвували життям на війні, мільйони тих, у кого війна забрала майже все, крім життя; голодних дітей, про яких читав, людей із знівеченим життям, в'язнів, нещасливців. Проте картини чужого горя не дуже йому допомогли. Коли хтось голодний, хіба йому легше від того, що інші теж не мають чого їсти? Трохи більше розважила його думка про мандрівку по цьому широкому світу, про який він і досі нічого не знає. Він не може сидіти тут, у домашньому затишку, де повний спокій і достаток, і нічого не робити, а тільки мріяти і думати про те, що могло б бути. Не може він і вернутися до Уонсдона, до спогадів про Флер. Якщо він знову зустрінеться з нею, то не ручається за себе, а якщо він залишиться тут або поїде туди, то неодмінно з нею зустрінеться. Поки вони живуть так близько одне від одного, зустріч неминуча. Єдиний спосіб уникнути цього — виїхати, і то негайно. Але хоч як він любив свою матір, їхати з нею він не хотів. Потім йому стало соромно за свій егоїзм, і він зважився запропонувати матері поїхати удвох в Італію. Дві години в цій сумній кімнаті він намагався опанувати себе, потім дбайливо вдягнувся до обіду.