Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон - Страница 223

Належні години чекання вони провели, чистячи й підмітаючи, ловлячи останню мишу, яка ще зосталася в домі, труячи останнього таргана, щоб усе залишити в бездоганному порядку, а також обговорюючи, що вони куплять під час розпродажу: скриньку для шитва міс Енн; гербарій водоростей міс Джулі (тобто місіс Джулії); екран для каміна, вишитий міс Гестер; і волосся містера Тімоті — золоті кучерики, вставлені в чорну рамку. Неодмінно треба буде все це купити — тільки ж тепер усе так подорожчало!

Сомсові довелося розіслати запрошення на похорон. Він продиктував їх у своїй конторі Гредменові — тільки кревні родичі, і без квітів. Замовили шість карет. Заповіт буде прочитано потім, удома.

Сомс прибув об одинадцятій подивитись, чи все готове. За чверть години приїхав старий Гредмен у чорних рукавичках і з крепом на капелюсі. Вони з Сомсом стояли, чекаючи, у вітальні. О пів на дванадцяту під будинком вишикувалась низка карет. Але більше ніхто не з'явився. Гредмен сказав:

— Мене це дивує, містере Сомсе. Я сам розіслав усі запрошення.

— Не знаю, — озвався Сомс, — він утратив зв'язок з родичами.

Сомс часто помічав раніше, наскільки уважніше ставилися в його родині до мертвих, ніж до живих. А тепер та одностайність, з якою всі родичі зібралися на весілля Флер і ухилились від присутності на похороні Тімоті, очевидно, свідчила про якусь радикальну зміну. Звичайно, тут могла бути й інша причина, бо Сомс відчував, що якби він не знав змісту заповіту Тімоті, то, можливо, і сам не прибув би сюди з делікатності. Тімоті залишив чималу спадщину, а прямого спадкоємця у нього не було. Тож кожен побоювався, щоб інші не подумали, нібито він сподівається на якусь частку.

О дванадцятій процесія рушила. У першій кареті везли Тімоті в труні під скляним віком. У другій кареті їхав Сомс — сам; потім Гредмен, теж сам; далі — куховарка і Смізер. Спочатку їхали ступою, але скоро, підбадьорені сонячною погодою, перейшли на клус. Біля воріт Гайгейтського кладовища їх затримала служба в каплиці. Сомс волів би почекати надворі. Він не вірив ні одному слову священика; але з другого боку, служба була своєрідною формою страхування, яким навряд чи варто нехтувати на випадок, якщо служба все-таки дає які-небудь гарантії.

До родинного склепу вони пішли парами: він з Гредменом, Смізер з куховаркою. Не вельми людний похорон останнього із старих Форсайтів!

Повертаючись на Бейзвотер-род, Сомс не без сердечної теплоти запросив Гредмена в свою карету. В нього був сюрприз для старого, який прослужив Форсайтам п'ятдесят чотири роки — подарунок, яким Гредмен має завдячувати тільки йому, Сомсові. Він добре пам'ятає, як на другий день після похорону тітоньки Гестер сказав старому Тімоті: «Дядечку Тімоті, не треба забувати про Гредмена. Він так старався для нашої родини. Чи не відпишете ви йому п'ять тисяч?» Він пам'ятає, як здивувався, коли Тімоті, що відписував будь-яку свою власність з великою неохотою, ствердно кивнув головою. А тепер старий аж помолодіє від радощів, бо у місіс Гредмен, як відомо Сомсу, хворе серце, а їхній син повернувся з війни без ноги. Сомсові було страх як приємно подарувати йому п'ять тисяч фунтів, що належали Тімоті. Вони сіли вдвох у маленькій вітальні, де стіни були, як райське видіння, небесно-блакитні з позолотою, а рами всіх картин неприродно блищали, а на меблях не було жодної пилинки, — сіли, щоб разом прочитати цей невеличкий шедевр — заповіт Тімоті. Сомс умостився в кріслі тітоньки Гестер, спиною до світла, а Гредмен сидів обличчям до світла на дивані тітоньки Енн. Поклавши ногу на ногу, Сомс почав:

— «Це є мій заповіт і остання воля, яку висловлюю я, Тімоті Форсайт, що мешкає в будинку «Бауер» на Бейзвотер-род у Лондоні. Я призначаю свого племінника Сомса Форсайта, що мешкає в будинку «Притулок» у Мейплдергемі, і Томаса Гредмена, що мешкає в будинку номер 159 у Гайгейті (далі вони іменуються довіреними особами) бути довіреними особами і виконавцями цього мого заповіту. Вищезгаданому Сомсові Форсайту я відписую одну тисячу фунтів стерлінгів, вільних від податку на спадщину, а вищезгаданому Томасові Гредмену відписую п'ять тисяч фунтів стерлінгів, вільних від податку на спадщину».

Сомс зупинився. Старий Гредмен нахилився вперед, судорожно стиснувши товстими пальцями свої чорні повні коліна; його рот розтулився так широко, що в зубах заблищали три золоті пломби; очі його моргали, з них поволі викотилися дві сльози. Сомс швидко читав далі:

— «Решту моєї власності у будь-якому її вигляді я заповідаю моїм довіреним особам реалізувати і використати на такі потреби: сплатити всі мої борги, похоронні видатки і будь-які витрати, пов'язані з цим заповітом, а решту спадщини зберігати під опікою для того прямого нащадка чоловічої статі мого батька Джоліона Форсайта від його шлюбу з Енн Пірс, який після смерті всіх прямих нащадків — чоловічої чи жіночої статі — вищезгаданого мого батька від його вищезгаданого шлюбу, що будуть живі на час моєї смерті, останнім досягне повноліття, тобто йому сповниться двадцять один рік, причому я висловлюю бажання, щоб моя власність охоронялася до крайніх меж, дозволених законами Англії, на користь такого нащадка чоловічої статі, як зазначено вище».

Сомс прочитав, ким підписаний і завірений документ, і подивився на Гредмена. Старий утирав чоло великою носовою хусточкою, яскраві барви якої несподівано надали цій церемонії святкового відтінку.

— Оце-то заповіт, містере Сомсе — проказав він, і було ясно, що юрист у ньому цілком переважив людину. — Оце-то заповіт! Адже тепер у сім'ї двоє немовлят і кілька малих дітей; якщо один із них доживе до вісімдесяти років — це не таке вже й диво — та додати до цього двадцять один рік, то вийде сто років; а спадщину містера Тімоті слід оцінити не менше як у сто п'ятдесят тисяч фунтів. Складні проценти при п'яти щорічних подвоюють вклад кожні чотирнадцять років. Через чотирнадцять років буде триста тисяч, а через двадцять вісім — шістсот тисяч; через сорок два роки — мільйон двісті тисяч; через п'ятдесят шість років — два мільйони чотириста тисяч; через сімдесят років — чотири мільйони вісімсот тисяч; через вісімдесят чотири роки — дев'ять мільйонів шістсот тисяч… А через сто років вийде цілих двадцять мільйонів! І ніхто з нас не доживе, щоб скористатися ними. Оце-то заповіт!

Сомс сухо сказав:

— До того часу може статися що завгодно. Всі ці гроші може забрати держава; тепер усе можливе.

— П'ять процентів, — сказав сам до себе Гредмен. — Я забув, містер Тімоті вклав свій капітал у консолі; враховуючи прибутковий податок, ми дістанемо не більше двох процентів. Щоб не помилитися, скажемо вісім мільйонів. Усе ж таки це кругленька сума!

Сомс підвівся і простяг йому заповіт.

— Ви поїдете в Сіті. Візьміть на себе цю справу і зробіть усе, що належить. Умістіть оголошення; хоча у нього й немає ніяких боргів. Коли розпродаж?

— Наступного вівторка, — сказав Гредмен. — Доки помруть усі, хто тепер живий, та ще двадцять один рік — доведеться довго чекати. Але я радий, що капітал залишиться в родині…

На розпродаж, який відбувався не у Джобсона — через те, що всі речі були у вікторіанському стилі, — зібралося куди більше людей, ніж на похорон, хоч куховарка і Смізер не прийшли, оскільки Сомс пообіцяв, що сам придбає для них усе, чого, вони бажають. Присутні були Вініфред, Юфімія і Френсі; Юстас прибув теж — у власному автомобілі. Сомс заздалегідь купив мініатюри, барбізонців і малюнки Дж. P.; реліквії, що не мали ринкової вартості, лежали в окремій кімнаті для членів сім'ї, які, може, схочуть узяти що-небудь на згадку. То був єдиний привілей, наданий Форсайтам на цьому аукціоні, який відзначався майже трагічною млявістю. Ніщо з меблів, ні одна картина, ні одна порцелянова статуетка не відповідали сучасним смакам. Колібрі обсипались, як осіннє листя, коли їх дістали з скляної шафки, де вони провисіли на дротиках цілих шістдесят років. Сомсові боляче було дивитись, як крісла, що в них сиділи його тітоньки, невеликий рояль, на якому вони майже ніколи не грали, книжки, оправи яких вони розглядали, порцеляну, з якої вони витирали порох, портьєри, які вони розсували, килимок, що грів їм ноги, і — що найгірше — ліжка, в яких вони спали й помирали, — як усе це ставало власністю дрібних торговців і хатніх господарок із Фулгема. А що можна було зробити? Купити все це і скласти у комірчині? Ні, нехай ці речі спіткає доля всього живого і всіх меблів, хай вони старішають і розвалюються. Але коли виставили канапу тітоньки Енн і вже зібралися були віддати її комусь за тридцять шилінгів, Сомс раптом вигукнув «П'ять фунтів!» Це була справжня сенсація, і він став власником канапи.