Кодло - Соколян Марина - Страница 4

Належне покарання… Навіть більше того — відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!

Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент-Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Що вирячився? Іди, йди собі, дядьку! Не бачиш, насолоджуюсь пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день в дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.

Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитись. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!

Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. Лише от документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. "Human Science School"… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну і до побачення. Отакі от "Європейські Університети". Холера! Аніта до Амстердаму поїхала, цікаво, як-то в неї склалося? Може теж блукає тепер, червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. З Будапешту найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені, з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…

А може це й справді жарт такий? Англійський такий гумор? Подивилась поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчились. Квиток на літак до Лондона мені видали разом з документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратись власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…

Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент-Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондону? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені і справді ночувати на вулиці?

Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитись до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа-запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже у нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!

Містечко взагалі-то навіть гарне і по-музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент-Ендрюза, я довго з захопленням розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.

Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Угу, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, з самого ранку я повернусь до Університету, зроблю там скандал по мірі сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…

Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста — Market Street. Ну, принаймні, це — найширша вуличка, прикрашена навіть сяким-таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками "Pots and Pans", "Crown and Anchor", "Fine Ale and Food"— автентика, та й годі. Тут, трохи далі, мусить бути туристична контора, може вони зможуть мене направити десь недорого переночувати? Ага, ну звісно, вони вже зачинені. Дуже добре. Куди ж тепер? Я роззирнулася. Погляд мій зупинився на готичній вежі церкви Святої Трійці. Це було б дуже, гм, іронічно. Останній притулок скривджених і стражденних…

Я підійшла до чорного ходу і постукала. Відчинили мені не відразу, довелося грюкати залізним кільцем з усієї сили. Через кілька хвилин фізичних вправ двері прочинилися, і звідти визирнуло обличчя немолодого… священика? служки? сек’юріті?

— Вибачте, — повідомив він мені з таким невимушеним північним акцентом, — Церква закрита для відвідувачів. Приходьте завтра о дев’ятій.

Я глибоко вдихнула і почала розпачливу оповідь про свої поневіряння. Як-то мене спіткала зла халепа, і як мені тепер нема куди податись. Нажаль, моя англійська була далека від оригіналу — в нас викладали американці, які геть зіпсували мені вимову і лексикон. Вони взагалі висловлювалися беззмістовними словосполученнями на зразок "well, it’s kind’a like, you know". І ми їх, як не дивно, розуміли. Однак, тут в моєму голосі природним чином прорізалися інтонації "немісцевих" блукальців вагонами метро, і від цього переконливість моя дещо зросла.