Зворотня сторона Демонології - Соколян Марина - Страница 47

Виглядали ми, як пара ідіотів: Бішоп в модніх квітчастих плавках, а я в якійсь сукні, яка належала цнотливій дружині пана Поманця, дещо завеликій і дещо схожій на нанайський народний костюм для щорічних походів до бані. Добре ще, що був ранній ранок, і люди, ще мружачись спросоння, схильні були вважати нас за дивні вибрики здичавілої на нервових стимуляторах фантазії. Може б ми навіть так і дісталися безпеки і затишку міської божевільні, що було б найбільш логічним в даній ситуації, однак ми не врахували однієї обставини — ДУПІ вже встигло оговтатися після мого вчорашнього виступу. В той момент, звичайно, то був найпростіший спосіб визволити Бішопа, але ж тепер всі були глибоко переконані, що він, спокушений безсоромною нечистою силою, є вартим презирства і негайного знищення, інструментом диявола. За нами ув’язалися похмурі шпики, які невміло прикидалися однорідною масою випадкових перехожих.

— Нас переслідує група прихильників, — повідомив Бішоп.

— Я сьогодні не в настрої роздавати автографи. І не в формі.

— А я? Що робити будемо? До Медді не можна. До ЗБОНЧу теж. Слухай, ти ж у нас наче маєш кращу екіпіровку…

— Залежно для чого, — проказала я крізь зуби, — Хоча я і не знаходжуся в дикому захопленні від вашого modus amandi, пані Хелена, не зважаючи, на те, що про неї подумав її чоловік, вибрала би вас, не вагаючись.

— Це тільки природно, — гордо констатував він, — ми не конкуренти. Але ж ти якось витягла мене з ДУПІвського підземелля.

— Поправка: не вас — себе. І тоді в мене, гм, натхнення було, чи що.

— А тепер як? Тобі, що, стимуляція потрібна?

— Давайте пізніше, га? Вони що, наближаються?

— Чорт! Дивись, у перевулочку теж!

Шпики, здається, збиралися взяти нас у теплі дружні лещата. Що ж я могла зробити? Втікти, нема проблем, та ж полювання йшло саме за Бішопом. Як віддати, його, такого беззахисного, в самих плавках, на поталу ворогові? Нічого не йшло на думку. Аж тут, повз нас проїхав вантажний кучмо-віз (від імені винахідника трьохколісного воза, інженера високих технологій, Ку Чмо), запряжений сивою кобилкою. Це навіяло мені певні асоціації.

— Сьогодні яке число?

— Та наче тридцять перше червня.

— Ага, сьогодні ж ярмарок на Ферауфштраг-плаца!

— І що?

— Там з самого ранку купа народу, можна розгубитися у натовпі.

— Але туди ще дійти треба!

— Ага…так. Як пробитися звідси на Нехайлівську вулицю?

— Нащо тобі?

— Побачите.

— Ну, зараз перетнути Тещату, і вгору.

— Встигаємо? Як там наші фани?

— Не відстають.

— Ідемо трохи швидше, треба відірватися бодай на хвилину.

Ми пришвидшили ходу і скоро опинилися на Тещатій, а там, попід тином, вийшли на Нехайлівську, весь час усвідомлюючи, як свербить і не дає спокою осоружний хвіст.

— Тепер бігом!

— Ать-два, — єхидно додав Бішоп, але все ж, за моїм прикладом, зірвався з місця в кар’єр.

На Нехайлівській слід пробігти чотири квартали, потім звернути направо, у затишний дворик, куди виходять кілька будинків, там ще стоять розкішні екіпажі кольору срібна металіка, а над головою перетинають небо мотузки з різнобарвною білизною, яка патріотично тріпотить на вітрі. Там, залізними сходами, в під’їзд одного з будинків і вгору шість сходових прольотів. На площадці треба знати певні двері, ввірватися в них, не стукаючи і обережно та щільно причинити за собою. Ви опиняєтеся прямо на Нехайлівській площі.

— Ого, — з повагою сказав пан Теодор, — ти звідки це знаєш?

— Ви б виходили скільки кілометрів зі стількома залицяльниками!

— Та якось не доводилося.

— Треба ж! Ну, тепер, якомога швидше, на Ферауфштраг-плаца. Цей вихід вони все одно скоро знайдуть.

На Ферауфштраг-плаца знаходилося чотири банки, народний суд (музей) і колишня в’язниця, себто — правильно, Університет. Це була ще одна причина, через яку я вибрала такий маршрут. Серед громади нашого спудейства, два ідіоти з дикими очами, у плавках та халаті не виділялися б великою оригінальністю. А крім того, у рідних застінках альма-матері можна знайти політичний і фізичний притулок до кращих часів.

На площі вже зібралося шановне панство, порозкладало на возах всіляке начиння і розпочало торги. “Ой наїхало продавальниць, ой наїхало купувальниць” — пригадала я лекції з розбазарної економіки, а потім, глянувши на Бішопа — і семінар з оцінки товарної собівартості “стали думать і гадать, що за цього мужа дать”. Треба його кудись прилаштувати. Я озирнулася. Ага.

Недалеко від Університету проводилась рекламна акція розчинного супчика-чілі “Куріна Плямка”. Перед павільйоном була зображена в ненатуральну величину курка зі скаженими очима, а над нею спокусливий, побудований на ономатопії, слоган “Плям-плям!”. Супчик роздавали усім охочим, та дуже скоро ви починали розуміти, чому у курки такі очі — рецепт розчинного чілі дуже простий: з конвертика висипається необхідна кількість меленого перцю чілі і заварюється свіжим окропом. Однак, перед павільйоном — що б ви думали! — вишикувалася довжелезна черга. Мої нещасні, недогодовані колеги хлебтали безкоштовне “Плям-плям!”, як амброзію. Та навіть за пультом роздачі натур-рекламки стояла моя знайома. Не дарма кажуть, докторське звання з філософії допомагає знайти високооплачувану, цікаву роботу в сфері обслуговування.

— Памело! — я підійшла до прилавку і нагло обіперлася на загорожу. Загорожа почала завалюватися, тож я надбала більш пристойної пози, — Як справи?

— Дідькова робота, — прохрипіла вона, — ще трохи цього чілі і я вже сміливо зможу назвати себе “жінка з перчинкою”.

— Е-е, а хочеш трохи перепочити? Розкажеш, що та як.

— Та залюбки! Тільки ж мені відійти не можна.

— А ось, поставити цього хлопця, хай пороздає, це ж просто.

— Ну-у…

— Бішопе, ходіть сюди. Памело, позич йому свій рекламний балахон. О, яка краса!

Пан Теодор у жовтенькому халатику в червоні кугутики на голе тіло і кепці виглядав, як соліст стриптизу для маразматичних бабусь. Ну, нічого, праця облагороджує.

Ми відійшли від павільйону потеревенити; у перспективі Бішоп виглядав не надто схожим на себе. Чудово. Ведучи світську бесіду про різні надважливі справи, як то екстравагантні рецепти яєчні, де добре роблять педикюр і “які всі чоловіки козли”, я щомиті озиралася, чекаючи на шпиків. І ось вони, нарешті — розхристані, захекані, із вселенським сумом у очах. Вони відразу ж почали метатися між прилавками з товаром, гарячими східняками, що смажили запашну конятину на свині шашлики, різними принадами, як то розважальні поїздки на кульгавих понях, та тепленьке і ріденьке пивце на розлив.