Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 114

На майдані вже зібралося близько сотні новозеландців, між ними були й старі, й літні люди, і юнаки. Одні, похмурі але спокійні, очікували розпоряджень Каї-Куму, інші бурхливо виявляли своє нестерпне горе: вони вболівали за своїми родичами й друзями; що загинули в останніх боях.

Серед тих маорійських ватажків, які повстали на заклик Вільяма Томсона, Каї-Куму єдиний повернувся до берегів рідного озера й перший сповістив плем’я. про поразку наці ональнего повстання на рівнинах долішньої Ваїкато. З двохсот воїнів, які пішли під його рукою захищати рідну землю, повернулось лише п’ятдесят. Правда, дехто з цього війська потрапив у полон до загарбників, та скільки ж було тих, що полягли на полі битви й вже ніколи не побачать землі своїх пращурів!

Ось чим був викликаний той глибокий розпач, який з прибуттям Каї-Куму пойняв усе плем’я. Сюди ще не дійшли чутки про останню поразку, і тяжка звістка вразила всіх, наче грімниця.

В дикунів усяке горе, душевний біль знаходить звичайно вихід у фізичних проявах. Тож родичі й друзі вбитих воїнів, насамперед жінки, роздирали собі гострими черепашками обличчя й плечі. Кров бігла цівками й змішувалась із слізьми. Що дужчий розпач, то глибші порізи. Страшно було дивитися на цих нещасних скривавлених новозеландок, стуманілих з горя.

Була ще й інша причина, дуже поважна з погляду тубільців, котра посилювала їхній відчай: друг або родич, за яким вони тужили, не тільки не існує більше, але й кістки його не спочиватимуть в сімейній могилі. За віруванням маорійців, для загробного життя померлого необхідно, аби його кістки зберігалися в родичів. Не тіло, яке обертається на тлін, а саме кістки тубільці старанно складають, чистять, скребуть, навіть глянсують і лакують, аж по тому остаточно ховають в “удупа”, тобто “домі слави”. Могили прикрашають дерев’яними статуями, на яких з віртуозною точністю відтворюють татуювання небіжчика. А тепер могили стоятимуть пусткою, релігійні церемонії не відбудуться, і кістки, якщо їх не погризуть дикі пси, білітимуть непоховані на бойовищі.

Отже вияви розпачу посилились. До погроз жінок долучились прокляття чоловіків. Чимдуж лунала лайка, жести ставали дедалі погрозливіші. Галас щохвилини міг перейти в звірячий самосуд.

Каї-Куму, побоюючись, видимо, що не спроможеться стримати фанатиків свого племені, звелів одвести полонених до священного дому, введеного у протилежному кінці па, над самісіньким урвищем. Ця будова спиралася на кам’яну скелю, котра здіймалась над нею ще на сто футів і завершувала доволі крутим схилом прилеглий до цього боку край укріплення. В священному домі, або “Варе-Атуа”, жерці - “арікі” - навчали новозеландців релігії. Простора, зачинена з усіх боків хижа зберігала в своїх стінах священну добірну їжу, яку бог Мауї-Ранга-Рангі поїдав устами своїх жерців.

Тимчасово врятовані від люті тубільців полонені про-стяглись долі на матах з форміуму. Виснажена до краю леді Гелена, сили якої вже були вичерпані, схилилась на руки чоловіка. Гленарван, міцно пригорнувши її до себе, повторював:

- Не втрачайте мужності, моя люба, небо змилується, над нами.

Ледь полонених зачинили, як Роберт видерся на плечі Вільсонові й примудрився вистромити голову в щілину між дахом і стіною, завішаною низками амулетів. Відціль він зміг обійняти очима всю на аж до житла Каї-Куму.

- Вони зібралися навколо ватажка, - зашепотів хлопчина, - вимахують руками... виють... Каї-Куму хоче говорити...

Він помовчав трохи, тоді заговорив знову:

- Каї-Куму щось каже до них. Дикуни затихли... Слухають його...

- Очевидно, - сказав майор, - Каї-Куму, оберігаючи нас, має певну особисту мету. Він хоче обміняти полонених на ватажків свого племені! Та чи пристануть його воїни на такий обмін?

- Так... вони його слухають, - шепотів Роберт далі. - Вони розходяться... Одні повертаються до своїх хижок... інші залишають фортецю...

- Ти правду кажеш? - скрикнув майор.

- Так, пане Мак-Наббсе, - підтвердив Роберт, - Каї-Куму залишився сам з воїнами, що прибули в човні. Еге! Один з них прямує до нас.

- Злазь, Роберте, -наказав Гленарван.

Тут леді Гелена підвелася й схопила чоловіка за руку.

- Едварде, - мовила вона твердим голосом, - ні. я, ні Мері Грант не повинні потрапити живими до рук дикунів!

І, кажучи це, вона простягла Гленарванові набитий револьвер.

- Зброя! - вигукнув він, і очі його заблищали.

- Так! Маорійці не обшукують полонених: жінок. Але ця зброя, Едварде, - для нас, тільки для нас!

- Гленарване, - квапливо попередив Мак-Наббс, - сховайте револьвер! Це ще не на часі...

Револьвер зник під Гденарвановою одежею. Мата, що закривала вхід, одхилидася. Увійшов тубілець і подав знак йти за ним. Гленарван з товаришами, тримаючись щільною купкою, перетнули на й зупинилися перед Каї-Куму.

Навколо ватажка зібрались найзначніші воїни його племені. Поміж них вирізнявся маоріець, чия пірога приєдналась до піроги Каї-Куму там, де Погайвена впадає у Ваїкато. Це був кремезний чолов’яга років сорока з похмурим звірячим обличчям. Звався він Кара-Тете, тобто новозеландською мовою “Яросливий”. Каї-Куму ставився до нього з певною повагою, а вишукане татуювання Кара-Тете свідчило про його високе становище серед одноплемінців. А втім, спостережлива людина зрозуміла б: між. двома ватажками існує суперництво. Майор зауважив, що впливовість Кара-Тете дратувала Каї-Куму. Обидвое стояли на чолі могутніх племен Ваїкато й мали однакову владу. Отож хоч зараз Каї-Куму всміхався, в очах його залягла глибока ворожість.

Каї-Куму почав допит.

- Ти англієць? - спитав він Гленарвана.

- Англієць, - не вагаючись одказав той, розуміючи, що треба відповісти саме так, аби полегшити обмін.

- А твої супутники? - питав далі Каї-Куму.

- Мої супутники так само англійці, як і я. Ми мандрівники, наш корабель загинув. Але, коли хочеш знати, ми не брали участі у війні.

- Ну то й що? - брутально втрутився до розмови Кара-Тете. - Всі англійці - наші вороги. Твої земляки загарбали наш острів, попалили наші селища!

- Вони чинять несправедливо, - мовив повагом Гленарван. - Це я кажу тому, що так думаю, а не тому, що я в твоїй владі.

- Слухай, - знову заговорив Каї-Куму. - Тогонга, верховний жрець Нуї-Атуа[94], потрапив до рук твоїх братів. Він - бранець пакекас[95]. Наш бог велить нам врятувати його життя. Я хотів би вирвати твоє серце, я хотів би, щоб твоя голова й голови твоїх супутників довічно стирчали на палях цієї огорожі! Але Нуї-Атуа сказав своє слово.

Кажучи це, Каї-Куму, який досі чудово володів собою, аж затремтів з люті, й дике збудження спотворило його вид.

Проте за кілька хвилин він спитав уже спокійнішим голосом:

- Чи думаєш ти, що англійці обміняють тебе на нашого Тогонга?

Гленарван завагався й пильно подивився на маорійського ватажка.

- Я не знаю, -мовив він; помовчавши хвилину.

- Відповідай, - наполягав Каї-Куму, - чи твоє життя варте життя нашого Тогонга?

- Ні, - відповів Гленарван, - я не ватажок і не жрець серед своїх.

Паганель, вражений цією відповіддю, здивовано глянув на Гленарвана.

Каї-Куму, здавалось, також зчудувався.

- Отже, ти сумніваєшся? - спитав він.

- Я не знаю, - повторив Гленарван.

- Твої не погодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?

- Самого мене? Ні. Нас усіх - можливо.

- В нас, маорійців, міняють голову на голову, - мовив Каї-Куму.

- Запропонуй спочатку обміняти свого жерця на цих жінок, - сказав Гленарван, указуючи на Гелену й Мері Грант.

Гелена хотіла кинутися до чоловіка, але майор затримав її.

- Ці дами, - казав далі Гленарван, шанобливо схилившись перед Геленою й Мері Грант, - посідають високе становище в своїй країні.

Ватажок холодно глянув на свого полоненого. Недобра усмішка скривила його уста; але він одразу ж затамував її й відповів, ледь стримуючись.