Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 103

103

Вона вже вдягнулася. Підхопивши свою сумочку та невеличку валізу, Меґі взялася рукою за дверну ручку й обернулася.

— Послухай-но моєї поради, Люку, на той випадок, якщо ти заведеш собі іншу жінку, коли постарієш і не зможеш із колишнім ентузіазмом віддаватися цукровій тростині: не здумай із нею цілуватися. Ти надто широко роззявляєш рота, наче той пітон збираєшся заковтнути жінку. Може, слина, це не так вже й погано, але не тоді, коли вона тече потоком. — І Меґі демонстративно, з огидою витерла рот рукою. — Мені від тебе ригати хочеться! Люку О’Ніл, велике цабе! Та ти ніхто, нуль без палички!

Коли Меґі пішла, він сів скраю ліжка, тупо і довго витріщаючись на зачинені двері. А потім стенув плечима і почав удягатися. У північному Квінсленді це нетривала процедура. Лише шорти вдягнути — і все. Якщо він поквапиться, то ще встигне під’їхати до бараків разом із Арне та хлопцями. Добрий друже, стариган Арне. Які ж дурні деякі чоловіки! Секс — це одне, а товариші — то зовсім інше.

ЧАСТИНА П’ЯТА

1938–1953, Фіона

14

Не бажаючи, щоб хто-небудь знав про її повернення, Меґі виїхала до Дрогеди на поштовій вантажівці разом зі старим Блуї Вільямсом; кошик із Джастиною вона поклала поруч на сидіння. Блуї був радий її бачити, і жваво розпитував, що ж вона робила останні чотири роки, але на під’їзді до ферми замовк, інтуїтивно вловивши її бажання приїхати додому тихо і спокійно.

Назад — до брунатного та сріблястого, назад — до пилюки, назад — до тої прекрасної чистоти та широти, якої так бракувало північному Квінсленду. Немає тут пишної рослинності, не гниє вона так швидко, щоб звільнити місце для нової, — лише повільна неминучість, що обертається у неозорому просторі, мов сузір’я. Кенгуру — їх навіть побільшало. Милі й маленькі, симетричні вільги, такі кругленькі та по-материнському статечні, майже соромливі. Какаду, що рожевими хвилями знімалися зі шляху при наближенні вантажівки. Прудконогі ему. Нахабні кролики, що зістрибували з дороги, здіймаючи маленькі клубочки білого пилу. Вибілені скелети мертвих дерев у траві. Марево гаїв бовваніло на далекому викривленому обрії, коли вони проїжджали пасовиськами ферми Діббан-Діббан, і тільки тремтливі блакитні лінії, що перетинали їх знизу, свідчили про те, що ці гаї — нереальні. Звук, за яким вона підсвідомо скучала, — самотнє й розпачливе каркання ворон.

Туманні покривала коричневого пилу, гнані сухим осіннім вітром, наче завіси брудного дощу. І трава, сріблясто-бежева трава Великого північного сходу, що тягнулася до неба, немов благословення.

Дрогеда, Дрогеда! Евкаліпти-привиди та гігантські перцеві дерева, що гудять бджолами. Скотопригінні двори та маслисто-жовті пісковикові будівлі, химерна, якась нетутешня зелена галявина газону довкола великого будинку, осінні квіти у саду, жовтофіолі та цинії, айстри і жоржини, нагідки й хризантеми, і троянди, троянди… У дворі на гравїї, стоїть місіс Сміт; вона спочатку отетеріло роззявляє рота, а потім сміється й плаче, біжать Мінні та Кет, своїми худими старечими руками обнімають їй душу. Бо Дрогеда — це домівка, а значить, душа й серце Меґі — тут, назавжди.

Вийшла Фіона — подивитися, що там за гармидер зчинився.

— Привіт, мамо. Я повернулася додому.

Сірі очі не змінили виразу, але оновлена, нещодавно подорослішала душа Меґі все зрозуміла. Мама була рада, але не знала, як це показати.

— Ти покинула Люка? — спитала Фі, вважаючи природним, що місіс Сміт та служниці втаємничені у суть справи не менше за неї.

— Так. І більше ніколи до нього не повернуся. Йому не потрібна ані домівка, ані діти, ані я.

— Діти?

— Так. У мене буде ще одна дитина.

Служниці заохали й заахали, а Фіона висловила свою думку стримано, але з явним задоволенням.

— Якщо ти йому не потрібна, ти вчинила правильно, що повернулася додому. Ми про тебе потурбуємося.

Її колишня кімната, що виходить вікнами на сади та на вигін Гоум Педдок. І сусідня кімната — для Джастини та нової дитинки, коли та народиться. О, як гарно бути вдома!

Боб теж був радий її бачити. Він ще більше нагадував Педді: трохи згорбився і став жилавим, бо сонце досуха випекло його шкіру та кості. Він мав батькову лагідну силу характеру, але тримав себе не по-батьківськи, мабуть, через те, що ніколи не був годувальником великої родини. А ще він був схожий на Фіону.

Тихий, задумливий, несхильний відверто висловлювати свої думки та почуття. З раптовим здивуванням Меґі подумала, що братові вже років тридцять п’ять, а він досі нежонатий. Невдовзі прийшли Джек та Г’юї — дві копії Боба, але без його авторитетності, сором’язливими усмішками привітали її повернення додому. «Ото ж бо й воно, — подумала Меґі, — брати такі сором’язливі, це все через землю, бо земля не потребує нарочитої відкритості та суспільних навичок. Вона потребує лише того, що їй дають, — мовчазної любові та безоглядної вірності».

Того вечора всі чоловіки Клірі були вдома, щоб розвантажити вантажівку кукурудзи, яку Джимс та Петсі привезли з Джилі від фірми «АМЛ і Ф».

— Ніколи не бачив такої посухи, Меґі, — сказав Боб. — Ані краплини дощу за два роки. А кролі стали ще більшою напастю, аніж кенгуру, бо з’їдають більше трави, аніж вівці та кенгуру разом. Ми спробуємо перейти на годування з рук, але ж ти знаєш, які вівці вередливі.

О, Меґі прекрасно знала, що таке вівці. Телепні, яких світ не бачив, нездатні засвоїти найелементарніші правила виживання. В оцих штучно виведених аристократичних клубках вовни не залишилося ані дещиці невеличкого мозку, який мали їхні дикі предки. Вівці нічого не бажали їсти, окрім трави або зрізаного листя чагарників. Але на фермі бракувало рук для різання чагарників, щоб задовольнити апетит понад ста тисяч овець.

— То ви не проти, щоби я вам допомагала?

— Ще б пак! Якщо ти об’їжджатимеш внутрішні пасовиська, як колись, Меґі, ти вивільниш одного-двох робітників на різання чагарників.

Надійні, як і їхнє слово, двійнята повернулися додому назавжди. В чотирнадцять років вони покинули інтернат «Риверв’ю», бо їм кортіло якомога швидше повернутися до чорноземних рівнин. Вони вже нагадували Боба, Джека та Г’юї, коли ті були підлітками, але замість звичної уніформи тваринників Великого північного заходу — старомодної фланелі та твілу, вони вбиралися у білі молескінові бриджі, білі сорочки, крислаті сірі капелюхи з пласким верхом та високі верхові черевики з еластичними халявами на пласких підошвах. Лише жменька аборигенів-метисів, що жили в занепалій частині району Джилі, мавпували американських ковбоїв — із їхніми розцяцькованими чоботами на високих підборах та широченними стетсонівськими капелюхами. Для простолюдина з чорноземних рівнин таке вбрання було безглуздою й непотрібною манірністю, частиною іншої культури. У чоботах на високих підборах важко йти крізь поросль та чагарники, а ходити чагарями часто доводилося.

Руда кобила та чорний мерин померли, і стайня стояла порожня. Меґі наполягала — їй досить і звичайної робочої конячини, але Боб з’їздив до Мартіна Кінґа й купив їй двох породистих коней: кремову кобилу з чорними гривою та хвостом і ногатого рудого мерина. Чомусь втрата рудої кобили засмутила Меґі сильніше, аніж розлучення з Ральфом. То була запізніла реакція, наче смерть коняки чітко підкреслила факт його від’їзду. Але так приємно знову опинитися на пасовиську, їхати верхи разом із псами, ковтати пилюку від отари мекаючих овець, дивитися на небо, птахів, землю…

Було страшенно сухо. Меґі пам’ятала, що трава на Дрогеді завжди переживала засуху, але не цього разу. Тепер трава порідшала, у ній з’явилися залисини, звідки проступала чорна земля з павутиною тріщин, що зяяли наче висохлі спраглі роти. За це треба було «дякувати» кролям. Вони і раніше завдавали чимало шкоди, але за чотири роки її відсутності розплодилися понад всякі розумні межі. Зненацька, наче за один день їхня кількість перевищила критичну масу. Кролі були скрізь, і вони їли дорогоцінну траву.