Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 115

— Незабаром ми повернемося додому, Петсі, — сказав Джимс. — Япошки тікають, та й фріци теж. Додому, Петсі! Додому до Дрогеди! Жду не діждуся!

— Та отож, — відповів Петсі.

Вони йшли пліч-о-пліч, набагато ближче один до одного, аніж заведено серед звичайних людей; інколи вони торкалися один одного — несвідомо, так людина торкається свого тіла, щоб почесатися, коли воно свербить, або пересвідчитися, що руки-ноги на місці. Як приємно було відчувати на обличчях тепло справжнього сонця, а не ту розпечену кулю, що жевріла крізь пару турецької лазні кілька днів тому. Час від часу хлопці піднімали догори свої писки і роздували ніздрі, жадібно вдихаючи аромат гарячих променів на траві, такій схожій на дрогедську, мріючи, що вони там і йдуть собі до вільги, аби передрімати полуденну спеку. Перекотитися долілиць, відчути шкірою приязність землі, відчути власне потужне серцебиття, як відчуває спляча дитина серце матері.

— Ой, Джимсе! Поглянь! Та то ж справжнісінька хвиляста папужка, точнісінько, як на Дрогеді! — вигукнув Петсі й сам здивувався з того, що у нього прорізався дар мовлення.

Можливо, хвилясті папужки водилися і в місцевості довкола Лає, але настрій того дня і ця несподівана згадка про домівку раптом викликала у Петсі шалене піднесення. Сміючись і відчуваючи, як трава лоскоче йому голі ноги, він кинувся був за пташкою, зірвав із голови крислатий капелюх і тримав його так, наче й справді збирався спіймати втеклу пташину. Джимс з усміхом спостерігав за братом.

Петсі встиг відбігти ярдів на двадцять, коли кулеметна черга косонула траву довкола нього; Джимс помітив, як брат підкинув руки догори, тіло його крутнулося, а здійняті руки немов благально простягнулися до нього. Від талії до колін він вкрився кров’ю, яскравою животворною кров’ю.

— Петсі! Петсі! — пронизливо закричав Джимс; кожною клітиною свого тіла він теж відчув ці кулі, відчув, як сили покидають його і він помирає.

Широченними кроками кинувся він уперед, але його військовий досвід таки взяв гору над емоціями, і він стрімголов пірнув у траву — і раптом кулемет вибухнув іще однією чергою.

— Петсі, Петсі, у тебе все нормально?! — скрикнув він, розуміючи, що каже дурню, бо бачив кров.

Неймовірно, але він почув відповідь.

— Авжеж, — відгукнувся брат слабким голосом.

Дюйм за дюймом повз Джимс у пахучій траві, прислухався до навколишніх звуків та власного шерхоту.

Добравшись до брата, він поклав голову на його голе плече і заплакав.

— Ану облиш, — сказав Петсі. — Я ж іще не помер.

— Сильно поранило? — спитав Джимс, стягуючи просяклі кров’ю шорти і з тремтінням оглядаючи оголену, залиту кров’ю плоть.

— Та щось не схоже, що я помру.

До них позбігалися брати по зброї, декотрі з тих, що грали в крикет, так і прибігли у своїх рукавичках та наколінниках; хтось подався назад за ношами, а решта зайнялися знищенням кулеметника на дальньому боці галявини. Це зробили з більшою, аніж зазвичай, жорстокістю, бо Гарпо любили всі. Якщо з ним щось трапиться, Джимс ніколи не буде таким, як раніше.

А день як був, так і лишився чудовим; хвилястий папужка кудись відлетів, довкола безстрашно щебетали й цвірінькали пташки, які надовго замовкали лише під час справжнього бою.

— Петсі страшенно пощастило, — сказав Джимсу фельдшер через деякий час. — У нього влучили з десяток куль, але всі вони, здебільшого вразили стегна. Ще дві-три, що пішли вище, застрягли в кістках таза або ж у м’язах поруч. Наскільки я можу судити, шлунок та кишечник вони не зачепили. І сечовий міхур також. Та от тільки…

— Тільки що? — нетерпляче перервав його Джимс. Його й досі трусило, аж губи посиніли.

— На цій стадії важко сказати, я — не геніальний хірург, як декотрі хлопці з шпиталю в Морсі. Вони зможуть розповісти більше. Була пошкоджена уретра і багато тоненьких дрібних нервів у проміжжі. Я анітрохи не сумніваюся, що його зберуть і заштопають, і буде він, як нова копійка, але, можливо, за винятком отих нервів. На жаль, нерви погано зростаються, і відновити їх важко. — Він прокашлявся. — Я ось до чого веду: Петсі може частково і назавжди втратити чутливість статевого органа.

Джимс опустив голову і втупився поглядом у землю крізь кришталеву завісу сліз.

— Що ж, принаймні він живий, — резюмував він.

Йому надали відпустку, щоб злітати до Порт-Морсбі й залишатися там допоки лікарі не скажуть, що загроза життю Петсі минула. З ранами йому фантастично пощастило. Кулі розсипалися по всій нижній частині живота, не пробивши її. Але фельдшер із Дев’ятої дивізії мав рацію: чутливість у нижній тазовій частині дуже постраждала. Настільки вона зможе відновитися згодом — ніхто достеменно не міг сказати.

— То не так і страшно, — заявив Петсі з нош, на яких його мали відправити до Сіднея. — Мені не дуже й хотілося одружуватися. А ти, Джимсе, бережи себе, чуєш? Мені так не хочеться залишати тебе одного…

— Я берегтимуся, Петсі, — усміхнувся Джимс і міцно стиснув братову руку. — Навіть уявити важко, як я проведу решту війни без найкращого друга. Я напишу тобі, що це за відчуття. Передай від мене привіт місіс Сміт, Меґі, мамі та братам, добре? Заздрю тобі — ти повертаєшся на Дрогеду!

Фіона з місіс Сміт полетіли до Сіднея, щоби зустріти літак, яким Петсі транспортували з Таунсвіля; Фі була там кілька днів, а місіс Сміт оселилася до готелю в Рендвіку неподалік військового шпиталю Принца Уельського. Там Петсі був упродовж трьох місяців. Для нього війна скінчилася. Багато сліз пролила місіс Сміт; але, дякувати Богу, не так уже погано все склалося. Звісно, Петсі втратив можливість жити повним життям, але тепер він міг займатися всім іншим: їздити верхи, ходити й бігати. Чоловіків Клірі, здавалося, ніколи особливо й не вабило до жіноцтва. Коли його виписали зі шпиталю, Меґі приїхала за ним із Джилі на «ролсі»; разом із місіс Сміт вони всадовили Петсі на заднє сидіння, закутали всього ковдрами і повезли до Дрогеди, благаючи Господа про ще один подарунок: щоби Джимс теж повернувся додому.

16

Тільки коли імператор Японії Хірохіто офіційно підписав акт капітуляції, мешканці Джилленбоуна повірили в те, що війна нарешті скінчилася. Ця звістка прийшла 2 вересня 1945 року, акурат через шість років після початку війни. Багато хто не повернувся: Рорі, син Домініка О’Рурка, Джон, син Горрі Гоуптона, Кормак, син їдена Кармайкла. Ангус, наймолодший син Росса Макквіна, втратив можливість ходити, син Ентоні Кінґа, Девід, ходити міг, але втратив зір, а Петсі, син Педді Клірі, втратив можливість мати дітей. Було ще багато тих, хто мав рани невидимі оку сторонніх, але шрами не менш глибокі; ті, хто йшов на війну з ентузіазмом і сміючись, повернулися додому тихими, говорили мало, а сміялися ще менше. Хто міг подумати, коли все це починалося, що війна триватиме так довго і забере стільки життів?

Мешканці Джилленбоуна не вирізнялися забобонністю, але навіть найцинічніші з них тремтіли тієї неділі, 2 вересня. Бо того дня, коли скінчилася війна, скінчилася й найдовша засуха в історії Австралії. Майже десяти років не випадало жодного значущого дощу, але того дня в небі скупчилися густі чорні хмари і, з гуркотом розкрившись, вилили на спраглу землю дванадцять дюймів дощу. Один дюйм дощу ще не означає кінець засухи, якщо по тому не буде нічого знов, але дванадцять дюймів — це вже трава.

Меґі, Фі, Боб, Джек, Г’юї та Петсі стояли на веранді, вдивляючись у темряву, і нюхали невимовно солодкий запах дощу на посохлій та розтрісканій землі. Коні, вівці, корови та свині широко розставляли ноги, щоб не впасти на землю, що раптом роз’їжджалася навсібіч, а потоки води стікали їхніми тілами, від чого тварини посмикувалися і посіпувалися, бо більшість із них народилися після того, як на Дрогеду востаннє пролився такий сильний дощ. На кладовищі дощ змив пилюку зі статуї умиротвореного ангела Ботічеллі. У струмку виникла повенева хвиля, і її шум злився з торохтінням крапель проливного дощу. Дощ! Дощ! Дощ… Наче благословення з чиєїсь таємничої руки, довго затримуване і, нарешті, дане. Благословенний, прекрасний дощ. Бо дощ означав траву, а трава означала життя.