Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 131

Попри розбіжності в характерах, Джастина та Дейн мали багато спільних смаків та схильностей, а ті, які спільними не були, вони інстинктивно берегли, як родзинку відмінності, таку необхідну у стосунках. Тобто вони знали одне одного досить добре. Джастина мала природну схильність гудити людські вади і не помічати їх у собі, його ж природною схильністю було розуміти і прощати людські вади в інших, а до себе ставитися з безжальною вимогливістю. Вона почувалася невразливо сильною, він вважав себе безнадійно слабким.

І якимось чином із всього цього витворилася майже бездоганна дружба, в ім’я якої не могло бути нічого неможливого. Однак, оскільки Джастина була балакучішою, Дейн дізнавався про неї та її почуття більше. У дечому в ній було трохи морального слабоумства, бо нічого святого для неї не існувало, і Дейн усвідомлював, що його завдання — забезпечити їй ті моральні принципи, яких їй бракувало. Отак він і взяв на себе роль пасивного слухача — з ніжністю та співчуттям, які б страшенно розізлили Джастину, якби вона про це здогадалася.

Та вона ніколи не здогадувалася і вкладала йому у вуха все і про все відтоді, як Дейн став достатньо дорослим, щоб звертати на це увагу і дослухатися.

— Вгадай, що я утнула вчора ввечері, — сказала вона, ретельно поправляючи солом’яний капелюшок, щоб він добре затіняв їй обличчя й шию.

— Зіграла свою першу зіркову роль, — сказав Дейн.

— Лопух! Якби це мало статися, я б тебе попередила. Вгадай іще раз.

— Нарешті вхопила удар, який Боббі призначала для Біллі.

— Влучив як пальцем у небо.

Він здвигнув плечима, бо йому набридло.

— І гадки не маю.

Вони сиділи на траві у парку, під готичною громадиною собору Святої Марії. Дейн зателефонував Джастині й сказав, що приїде на особливу церемонію до собору, а перед тим вони могли б зустрітися у парку. Звісно, що вона погодилася. Бо аж помирала від нестримного бажання розповісти брату про останню пригоду.

Наприкінці випускного року в інтернаті «Риверв’ю» Дейн був старостою школи, капітаном крикетної команди, а також команд із регбі, гандболу та тенісу. У своєму класі він користувався беззаперечним авторитетом ватажка. У свої сімнадцять він на два дюйми переріс шість футів, його голос остаточно оформився в баритон, і він якимось чудесним чином уникнув таких юнацьких лих, як прищі, незграбність та гострий борлак. Через русявість він іще не голився, але в решті аспектів більше скидався на молодика, аніж на школяра. Лише уніформа інтернату «Риверв’ю» чітко вказувала на його вікову категорію.

День був теплий та сонячний. Знявши свого шкільного солом’яного капелюха, Дейн розтягнувся на траві, а Джастина сіла, біля нього, обхопивши руками коліна і зігнувшись так, щоб значна частина відкритого тіла залишалася в тіні. Він ліниво поглянув на неї, розплющивши одне блакитне око.

— І що ж ти утнула вчора уночі, Джассі?

— Втратила незайманість. Принаймні мені здається, що втратила.

Він розплющив обидва ока.

— Не тринди.

— Тю, чесно. Та вже давно пора. Як же я можу сподіватися стати гарною акторкою, якщо й гадки не матиму про те, що відбувається в стосунках між чоловіком та жінкою?

— Треба було зберегти себе для чоловіка, за якого ти вийшла б заміж.

Її обличчя скривилося гримасою безнадійного розпачу.

— Дейне, їй-богу, інколи ти буваєш таким архаїчним, що мені аж моторошно стає! А якщо я й до сорока років не зустріну чоловіка, якого покохаю? Що ж, на твою думку, мені тоді робити? Сидіти всі ці роки і плекати свою незайманість? Ти теж збираєшся чинити саме так — берегти цноту аж до одруження?

— Не думаю, що коли-небудь одружуся.

— От я теж не збираюся. Навіщо ж тоді перев’язувати цю велику цінність блакитною стрічкою і урочисто зберігати її у своїй неіснуючій скрині з приданим? Я не збираюся померти, так нічого і не пізнавши.

Дейн усміхнувся.

— Тепер це тобі не загрожує.

Перекотившись на живіт, брат підпер підборіддя рукою і поглянув на неї — спокійно, уважно й стурбовано.

— Все пройшло нормально? Ну, чи не було це жахливо? Огидно?

Вона злегка скривила губи, пригадуючи.

— Огидно мені не було, це я точно можу сказати. Жахливо теж не було. З іншого боку, боюся, я так і не второпала, з чого, власне, всі так шаленіють? Приємно — так, але не більше. Втім, я не віддалася кому попало. Я вибрала чоловіка дуже привабливого та достатньо дорослого, аби знати, що він робить.

Він зітхнув.

— Ну ти й дурбас, Джастино. Мені було б набагато приємніше почути від тебе отаке: «Він ніякий на вигляд, але так вийшло, що ми зустрілися, і я не змогла втриматися». Я ще можу зрозуміти, що ти не хочеш чекати, поки вийдеш заміж, але це те, чого ти маєш прагнути через людину, а не заради самого акту, Джас-сі. Тому я не дивуюся, що ти не в захваті від пережитого.

Вираз веселого тріумфу враз зійшов із її лиця.

— Чорт забирай, як ти мене обламав! Якби я не знала тебе краще, то могла б подумати, що ти намагаєшся принизити мене — або принаймні мої мотиви.

— Але ж ти знаєш мене краще, еге ж? Я ніколи тебе не принижуватиму, але інколи твої мотиви бувають відверто дурними. — Він навмисне перейшов на монотонний менторський тон. — Я — голос твоєї совісті, Джастино О’Ніл.

— Ти теж дурбас. І лопух. — Забувши про необхідність ховатися в тіні, вона гепнулася на спину поруч із Дейном, щоб він не бачив її обличчя. — І ти знаєш чому. Еге ж?

— Облиш, Джассі, — сумно мовив він, та не встиг нічого додати, бо вона перервала його, і в її голосі зазвучали жорстокі й немилосердні нотки.

— Я ніколи й нікого не покохаю! Ніколи! Коли ти кохаєш людей, вони вбивають тебе! Правду кажу — вбивають!

Йому завжди боліло те, що вона почувалася так, наче її оминуло кохання, а ще більше це боліло тому, що він знав: все через нього. Якщо й існувала причина, чому Джастина була для нього такою важливою, то вона полягала в тому, що сестра любила його достатньо сильно, щоб не тримати на нього зла, ніколи не давала йому відчути, що її любов хоч на мить ослабла через ревнощі чи образу. І для нього стало жорстоким ударом те, що вона вийшла за межі кола, осердям якого був він. Він молився й молився, щоб все змінилося, але нічого так і не змінилося. Утім, це не послабило його віри, лише вкотре виразно нагадало, що десь, колись йому доведеться заплатити за ту симпатію та любов рідних, що незаслужено й даремно дісталися йому, а не їй. Джастина спробувала виставити це в найкращому світлі, примудрилася переконати навіть себе, що на зовнішній орбіті у неї все вийшло добре, але він таки відчув її біль. Бо він знав. Вона варта кохання, а не він! Не маючи змоги поглянути на ситуацію під іншим кутом зору, Дейн вважав, що левова частка любові оточуючих дістається йому завдяки його вроді, його зговірливій вдачі, його здатності спілкуватися з матір’ю та рештою мешканців Дрогеди. А ще тому, що він належав до чоловічої частини людства. З того, що траплялося йому на очі, мало що прослизало повз його увагу, і він бачив — Джастина довіряє йому і товаришує з ним так, як ні з ким іншим. Але матуся значила для неї набагато більше, аніж вона була готова визнати.

«Я спокутую все це, я компенсую, — думав він. — Бо вся любов діставалася мені. Я мушу це якось повернути, віддати данину, надолужити Джастині те, чого вона недобрала».

Випадково зиркнувши на годинника, він швидко скочив на ноги; хоч яким би великим не був його борг перед сестрою, декому Іншому він заборгував ще більше.

— Знову йдеш до своєї гидотної церкви! І коли ти вже з неї виростеш?

— Сподіваюся, ніколи.

— Коли побачимося?

— Ну, оскільки сьогодні п’ятниця, то завтра неодмінно, об одинадцятій, на цьому ж місці.

— Гаразд, будь слухняним і гарним хлопчиком.

Він був відійшов на кілька ярдів, вдягаючи солом’яний бриль, але раптом обернувся і з усмішкою сказав:

— А хіба я не завжди такий?

— Звісно, що завжди, помагай тобі, Боже. Ти такий добрий та гарний, що аж не віриться. Це я завжди вскакую у якусь халепу. Завтра побачимося.