Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 133

— Тому я питав себе, — продовжив Ральф, — що я можу зробити, щоб продемонструвати, як сильно Його люблю? Я довго не бажав давати відповіді на це запитання, не бажав її бачити. Бо теж хотів жити як мужчина, дуже хотів. Однак я знав, що жертва має бути, знав… Тому є лише одне, чим я можу пожертвувати заради Нього, щоб показати, що в моїй душі немає нікого, хто займав би важливіше місце, аніж Він. Я мушу відмовитися від єдиного, хто може стати його суперником, — ось та пожертва, якої Він вимагає від мене. Я — Його слуга, і Він не мусить мати суперників. Мені довелося вибирати. Або всі радощі, якими Він дозволить мені насолоджуватися, — або оте, з чого ми почали нашу розмову. — Дейн зітхнув і висмикнув буру дрогедську травинку. — Я мушу показати Йому, що розумію, навіщо Він дав мені так багато, коли я народився. Мушу продемонструвати Йому, наскільки важливим є моє життя як чоловіка.

— Ти цього не зробиш, я не дозволю тобі! — скрикнула Меґі й потягнулася, щоб вхопити його за руку.

Яка ж вона ніжна й гладенька, його шкіра, яка сила відчувається під нею — зовсім, як у Ральфа. Зовсім, як Ральф! Вважає, що не має права дозволити якійсь гарненькій дівчині покласти руку на його красиве тіло?

— Я збираюся стати священиком, — заявив Дейн. — Я хочу усього себе віддати служінню Богу, і як Його священик офірувати Йому все, що я маю, і все, ким я є. Бідність, цнотливість і послух. Від Своїх слуг Він вимагає не менше, аніж усе. Це буде нелегко, але я це зроблю.

Ой, який вираз з’явився в її очах! Наче він убив її, повергнув у пилюку під своїми ногами. Не думав він, що завдасть стільки болю! Навпаки, йому здавалося, що мати з гордістю за нього і радістю подарує сина Богу. Вони сказали йому, що вона відчує піднесення й захват і підтримає його рішення. Натомість мати витріщалася на нього так, немов перспектива його священицького сану була для неї смертним вироком.

— Я тільки священиком хотів бути, і більше ніким, — розпачливо мовив він, побачивши оті охоплені смертною тугою очі. — Як же ти цього не розумієш, мамо? Ніколи і ніким не хотів я бути — тільки священиком! І я не зможу бути ніким іншим — лише священиком!

Її рука впала з його руки; він опустив очі додолу й побачив білі плями на своїй шкірі там, де вхопилася мати, і маленькі дуги від її нігтів, що глибоко вп’ялися йому в шкіру. Вона закинула голову й розреготалася. Її тіло довго здригалося від потужних вибухів злого істеричного сміху.

— О, це занадто, щоби бути правдою! — нарешті мовила вона, хапаючи ротом повітря і витираючи тремтячою рукою сльози в куточках очей. — Яка жахлива іронія! Трояндовий попіл, сказав він тієї ночі, коли ми їхали сюди, до свердловини. А я не зрозуміла тоді, про що він казав. Прахом ти був, на прах і обернешся. Попелом. Церкві ти належиш, і Церкві тебе офірують. О, як прекрасно! Згинь, Боже, кажу Тобі я! Згинь, негіднику й ідіоте! Найстрашніший ворог жіноцтва — ось хто такий Бог! Все, що ми прагнемо зробити, Він прагне знищити!

— Ой, мамо, ні! Не треба, мамо! — Він розплакався, розплакався через її біль, через своє нерозуміння її болю та слів, які вона казала. Його сльози падали, спотворені, у його серце; офіра почалася, та ще й так, як він і подумати не міг. І хоча він плакав за матір’ю, але навіть заради неї не був він у змозі скасувати офіру. Бо мусив її зробити, і чим важче вона йому давалася, тим ціннішою ця офіра буде в Його очах.

Вона змусила його плакати, хоча досі такого не траплялося за все його життя. І Меґі рішуче придушила власний гнів та горе. Ні, це несправедливо — мститися йому за себе. Його зробили таким гени. Або його Бог. Чи Ральфів Бог. Він був світлом її життя, її син. І ніколи він не страждатиме через неї, ніколи.

— Дейне, не плач, — прошепотіла вона, погладжуючи почервонілі мітки на його передпліччі. — Пробач, я не хотіла. Ти шокував мене, от і все. Звісно, я за тебе рада, справді рада! Хіба ж може бути інакше? Це потрясіння, я ніяк цього не очікувала, повір мені. — І вона розсміялася, хоча губи її тремтіли. — Цю звістку ти кинув на мене, наче камінь.

Його очі прояснилися, і він із сумнівом подивився на матір. Чому ж їй здалося, наче він її убив? Бо то були не ті мамині очі, до яких він звик: повні любові, такі жваві. Сильні молоді руки Дейна обійняли матір.

— Ти й справді не заперечуєш? Ти впевнена?

— Заперечувати? Хіба ж може мати, благочестива католичка, заперечувати проти того, щоб її син став священиком? Цього не може бути! — Меґі скочила на ноги. — Б-р-р-р-р! Як холодно стало! Повертаймося додому.

Вони приїхали не верхи, а на всюдиході-«лендровері». Дейн сів за кермо, мати вмостилася поруч.

— А ти вирішив, куди підеш навчатися? — спитала Меґі, зі схлипом втягуючи в легені повітря і знімаючи з очей скуйовджені кучері.

— Та, мабуть, до коледжу Святого Патрика. Принаймні поки не стану на ноги. Можливо, опісля я вступлю до якого-небудь ордену. Мені подобаються єзуїти, але я остаточно не вирішив, чи вступлю відразу ж до ордену єзуїтів.

Меґі невідривно дивилася крізь заляпане комахами вітрове скло на буру траву, що стрибала у неї перед очима.

— Я маю набагато кращу ідею, Дейне.

— Он як? — Йому довелося зосередитися на дорозі, бо колія трохи заросла, стала менш помітною, і на ній з’явилися нові впалі колоди.

— Я відправлю тебе до Рима, до кардинала де Брикасара, ти ж його пам’ятаєш?

— Чи пам’ятаю я його? Що за питання, мамо? Та я його й через мільйон років не забуду! Він взірець для наслідування, я вважаю, що саме таким має бути ідеальний священик. Якби я зміг стати таким священиком, як і він, це було б для мене щастя.

— Мало здаватися ідеальним, треба ідеальним бути, — в’їдливо зауважила Меґі. — Але я віддам тебе під його начало, бо знаю, що заради мене він опікуватиметься тобою. Ти зможеш поступити до семінарії у Римі.

— Та невже, мамо? Ти не жартуєш? — Занепокоєння витіснило радість із його обличчя. — А грошей вистачить? Було б набагато дешевше, якби я залишився в Австралії.

— Завдяки кардиналу де Брикасару, мій любий сину, ти ніколи не потерпатимеш від нестачі грошей.

Коли вони опинилися біля будинку-кухні, Меґі підштовхнула Дейна до дверей.

— Піди й про все розкажи дівчатам та місіс Сміт, — сказала вона. — Вони в екстаз впадуть від захвату.

Меґі, повільно, одна за одною, опустила ноги на землю і, важко доплентавшись до великого будинку, зайшла у вітальню, де сиділа Фіона, але — о, диво! — не працювала, а розмовляла з Енн Мюллер за чашкою вечірнього чаю. Коли увійшла Меґі, вони попіднімали голови і з її обличчя побачили, що трапилося щось серйозне.

Вісімнадцять років Мюллери регулярно відвідували Дрогеду і сподівалися, що так воно буде й далі, але минулої осені Людді Мюллер раптово помер, і Меґі відразу ж написала Енн, що та, якщо захоче, може перебиратися до Дрогеди на постійне проживання. Місця багато, для усамітненості можна оселитися в гостьовому будиночку; вона може платити за проживання, якщо гордість не дозволяє жити просто так, хоча, Бог свідок, грошей достатньо для того, що розмістити й тисячу гостей, які постійно проживали б тут. Меґі побачила в цьому шанс віддячити Енн за підтримку в ті самотні роки, коли їй довелося жити в Квінсленді, а Енн побачила в цій пропозиції порятунок. Бо без Людді в Хіммельхосі було страшенно самотньо. Втім, ферму вона продавати не стала, а найняла розпорядника, бо хотіла, щоб після її смерті все успадкувала Джастина.

— Що сталося, Меґі? — спитала Енн.

Меґі важко опустилася у крісло.

— Схоже, мене вразив караючий удар блискавки.

— Що?!

— Виявилося, що ви обидві мали рацію. Ви колись казали, що я його втрачу. Я вам не повірила, бо думала, що зможу перемогти Бога. Бо не народилася ще та жінка, яка впоралася б із Богом. Бо Він — Чоловік.

Фіона налила Меґі чашку чаю.

— На, випий, — сказала вона таким тоном, наче чай мав від-новлювальні властивості бренді.

— І як саме ти його втратила?