Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 144

У дечому Рейн щасливіший за мене. Бо має змогу зустрічатися з однокурсниками Дейна, а я ні. Мабуть, Дейн боїться, що я їх тут на місці й зґвалтую. Або вони мене зґвалтують. Ги-ги.

Це станеться тільки тоді, коли вони побачать мене в костюмі Чарміан. Людоньки, ви б попадали, якби мене у ньому вздріли. Типу того, що носила акторка Теда Бара в одному з її фільмів. На цицьках — два бронзові кружальця, купа ланцюжків і щось схоже на пояс вірності — і все. Втім, для того щоби його зняти, знадобився різак для жерсті. У довгій перуці, макіяжі «під засмагу» на всьому тілі, прикритому лише кількома смужками металу, я мала приголомшливий вигляд, глядачі мліли і падали з ніг.

…Про що це я? А, зовсім забула. Так от. Минулого тижня Рейн у Римі зустрівся з Дейном та його приятелями. Вони пішли трохи погуляти й порозважатися. Щоби Дейну не довелося червоніти, за все платив Рейн. Гулянка вийшла на славу. Та ні, без жінок, але все інше — повний набір. Можете уявити собі Дейна, який стоїть навколішки у смердючому римському барі й промовляє до вази з квітами: «О, прекрасні нарциси, яка шкода, що невдовзі ви зів’янете!»? Хвилин із десять намагався він правильно процитувати цей пасаж, але не зміг і кинув спроби, а натомість затиснув у зубах нарцис і виконав запальний танок? Ви можете уявити Дейна з такою витівкою? Рейн каже, що такі гулянки безневинні й необхідні, бо знімають напругу, що накопичується у хлопців під час навчання, і таке інше. Якщо спілкування з жінками не дозволяється, то найкраще з того що залишається — це добряче напитися. Принаймні так каже Рейн. Нехай у вас не складається враження, що таке буває часто, бо це не так, а коли такі гулянки трапляються, то всім верховодить Рейн, пильнуючи ватагу молодих наївних телепнів. Але я сміялася, уявляючи, як зблякнув німб святості над головою Дейна, коли він виконував запальний фламенко з нарцисом у зубах».

Щоби стати священиком, Дейн провів у Римі аж вісім років, і спочатку його рідні це здалося нескінченно довго. Але вісім років промайнули так швидко, що ніхто на Дрогеді й уявити собі не міг. Чим саме займатиметься Дейн після висвячення, ніхто на Дрогеді й гадки не мав, але чомусь думали, що він повернеться до Австралії. Лише Меґі та Джастина підозрювали, що він захоче залишитися в Італії, і принаймні Меґі заколисувала свої сумніви спогадами про те, з яким задоволенням її син приїздив щороку до Дрогеди. Раз він австралієць, він неодмінно захоче бувати вдома. З Джастиною було інакше. Ніхто навіть не мріяв, що дівчина назавжди повернеться додому. Вона ж актриса, а Австралія — це глухий кут для її кар’єри. Втім, Дейн теж міг ревно торувати свою кар’єру де завгодно.

Тож по восьмому року ніхто не будував планів стосовно того, чим займатимуться діти під час щорічних відвідин домівки, натомість мешканці Дрогеди планували поїздку до Рима: подивитися, як Дейна висвячуватимуть у священики.

— З нас вийшов пшик, — сказала Меґі.

— Прошу, моя люба? — спитала її Енн.

Вони сиділи у теплому закутку веранди й читали, але Меґі давно впустила книгу на коліна і байдужим поглядом спостерігала за витівками двох маленьких цуценят на галявині. Рік був дощовий; повсюди було повно черв’яків, і тому птахи були радісні й наїжені, як ніколи. Зі світанку до сутінок повітря повнилося їхніми піснями.

— Я сказала, з нас вийшов пшик, — повторила Меґі, мов каркнула. — Як з відсирілої петарди. А які ж були сподівання! Хто б подумав, що так станеться, коли ми тисяча дев’ятсот двадцять першого року прибули на Дрогеду?!

— Ти про що?

— Аж шість хлопців, та ще й я на додачу. А через рік — іще два хлопці. Як тут не сподіватися? Десятки дітей, півсотні внуків! І що з нами стало? Гал і Стю померли, ніхто з живих і не думає одружуватися, і тільки я, не маючи права передавати прізвище, тільки я дала Дрогеді нащадків. Але богам і цього було замало. Здавалося, б цілком нормально: син і донька, можна сподіватися принаймні на кількох онуків. Але що трапляється натомість? Мій син стає на стезю священика, донька перетворилася на стару діву і поглинута власного кар’єрою. Іще один глухий кут для Дрогеди.

— Не бачу в цьому нічого дивного, — мовила Енн. — Зрештою, чого можна було чекати від чоловіків? Стирчать собі на фермі, тихі й сумирні, як кенгуру, де їм зустріти дівчат, із якими можна побратися. Стосовно Джимса та Петсі — то це війна винувата. Хіба ж можна уявити, що Джимс одружиться, знаючи, що Петсі не може? Надто вже вони люблять один одного, щоб Джимс оженився. До того ж земля вимагає щоденної виснажливої праці, а це також нейтралізує їхнє чоловіче начало. Вона забирає у них майже всі їхні сили, а сил вони мають не так вже й багато. Ну отих, суто фізичних. Тобі це ніколи не спадало на думку, Меґі? Кажучи напрямки, твоя родина ніколи не була активною в сексуальному плані. Дейна та Джастини це теж стосується. Я хочу сказати, що є люди, яких їхня природа змушує безперервно полювати на сексуальну здобич, але це не про вас. Хоча, може, Джастина колись і вийде заміж. Є отой німець на ім’я Райнер, здається, він їй страшенно подобається.

— Ти влучила прямісінько в точку, — сказала Меґі, не бажаючи, щоб її заспокоювали. — Саме подобається. І не більше. Вона ж уже понад сім років із ним знайома. І якби захотіла вийти за нього заміж, то давним-давно могла б це зробити.

— Давним-давно? Сумніваюся. Бо знаю Джастину дуже добре, — щиро сказала Енн, і це було правдою: вона справді знала Джастину краще за будь-кого на Дрогеді, включно з Меґі та Фі. — Наскільки я розумію, вона страшиться обмежувати себе тим коханням, яке передбачає шлюб, а я, мушу зізнатися, захоплююся Райнером. Здається, він добре розбирається в Джастині. Ні, я не хочу сказати, що він її кохає, а якщо й кохає, то йому принаймні вистачає здорового глузду почекати, поки вона сама наважиться на цей крок. — Енн подалася вперед, і забута нею книга впала на кахлі веранди. — Ой, лишень послухай оту пташину! Мабуть, із нею й соловей не зрівняється. — І, трохи помовчавши, Енн висловила те, що хотіла сказати вже багато тижнів. — Меґі, а чому б тобі не поїхати до Рима на висвячення Дейна? Бо таке трапляється не щодня.

— Нікуди я не поїду, — відказала Меґі, зціпивши зуби. — Я більше нікуди й ніколи не поїду з Дрогеди.

— Меґі, що ти собі думаєш! Хіба ж можна так засмучувати хлопця? їдь, благаю тебе! Якщо ти не поїдеш, там не буде жодної з наших жінок, бо ти — єдина з нас здатна витримати тривалий переліт. Але кажу тобі, якби я хоч трохи була впевнена, що не помру в польоті, я не задумуючись вскочила б у літак.

— їхати до Рима і споглядати, як самовдоволено усміхатиметься Ральф де Брикасар? Та я краще помру!

— Ой, Меґі, Меґі! Ну чому ти зганяєш злість на ньому та на твоєму синові? Ти ж сама колись сказала, що це твоя помилка. Тому відкинь свою гордість — і гайда до Рима! Благаю тебе!

— Мова не про гордість, — відповіла Меґі, мимоволі здригнувшись. — Я боюся, Енн, як я боюся! Бо мені в це не віриться, просто не віриться! У мене мурашки по спині біжать, коли я думаю про це.

— А ти краще задумайся про те, що Дейн, ставши священиком, більше не зможе побувати вдома! Це тобі не спадало на думку? Йому вже не так щедро даватимуть відпустки, як тоді, коли він навчався в семінарії, бо, якщо він вирішить залишитися в Римі, тобі доведеться самій з’їздити туди. Інакше ти ніколи не зможеш його побачити. їдь до Рима, Меґі!

— Ні, не можу. Знала б ти, як мені страшно! Це не гордість чи боязнь визнати, що Ральф узяв наді мною гору, і не те, що я зазвичай відповідаю людям, коли хочу, щоб вони припинили ставити мені незручні запитання, ні. Господи, та я за ними обома так скучила, що ладна на колінах повзти, аби хоч трохи бути впевненою, що потрібна. Так, Дейн буде радий мене бачити, а Ральф? Він уже й забув, що я колись існувала. Тому я й боюся, кажу тобі. Я нутром відчуваю, що коли поїду до Рима, щось неодмінно трапиться. Не хочу їхати.