Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 2

Однак це була привітна й красива земля. За будинком розляглася зелена, як смарагдова обручка Фіони Клірі, долина, поцяткована копичками кремового кольору, котрі при ближчому розгляді виявлялися вівцями. Там, де звивисті пагорби впиралися в обрій світло-блакитного неба, здіймалася у височінь аж на десять тисяч футів гора Еґмонт, що засніженими схилами занурювалася у хмари; її симетрія була такою бездоганною, що нею не втомлювалися милуватися навіть такі, як Френк, котрий бачив її щодня.

Від сараю до будинку треба здолати досить нелегкий підйом, та Френк поспішав, бо знав, що відлучатися він не міг — батьків наказ був чіткий і недвозначний. За рогом будинку він побачив біля ялівцевого куща маленьку компанію.

Нещодавно Френк возив матір до універмагу по ляльку для Меґі. Він і досі дивувався: що ж наштовхнуло її на таку думку? Бо мати не мала схильності до непрактичних святкових подарунків — на них бракувало грошей, тому вона нікому й ніколи не купувала іграшок. Натомість дарувала всім своїм дітям одежу, поповнюючи на дні народження та різдвяні свята їхній скромний гардероб. Але, вочевидь, Меґі помітила ту ляльку під час своєї першої і поки що єдиної подорожі до міста, і Фіона про це не забула. Коли ж Френк спробував розпитати її, Фіона пробурмотіла щось про те, що кожній маленькій дівчинці потрібна лялька і швидко змінила тему розмови.

Лялька лежала на дорозі, і Джек із Г’юї грубо й безжально крутили навсібіч її шарніри. Меґі стояла до Френка спиною і дивилася, як брати знущаються з Аґнеси. Чепурненькі білі шкарпетки його сестрички спустилися зіжмаканими складками на чорні черевички, а у вузькому проміжку між ними та каймою святкового платтячка з коричневого вельвету рожевіли її ніжки. Копичка вишукано завитого волосся іскрилася на сонці й спадала каскадом їй на спину — ні золотисте, ні руде, а щось середнє. Білий тафтовий бантик, що тримав кучері, не даючи їм спадати на обличчя, обвис запилюжений, у пилюці було і платтячко Меґі. В одній руці вона міцно стискала одежинки ляльки, а другою марно намагалася відштовхнути Г’юї.

— Ану облиште, байстрюки чортові! — гаркнув Френк.

Джек та Г’юї миттю скочили на ноги і, забувши про ляльку, прожогом чкурнули навтьоки: коли Френк лаявся, то втеча була найрозумнішим кроком.

— Ах ви ж хамлюги рудоволосі! Спробуйте ще хоч раз доторкнутися до тієї ляльки — і я надеру ваші маленькі сраки! — крикнув Френк їм навздогін.

Він нагнувся і, взявши Меґі за плечі, легенько струснув її.

— Ну, не плач! Припини — бачиш, вони вже втекли і більше ніколи не чіпатимуть твою ляльку, обіцяю тобі. Усміхнися, сьогодні ж твій день народження, еге ж?

Личко Меґі набрякло від плачу, по щоках струменіли сльози; дівчинка поглянула на Френка, і в її широко розкритих сірих очах було стільки горя, що у хлопця до горла підкотився клубок. Він витягнув із кишені бриджів брудну ганчірку, незграбно витер Меґі обличчя, а потім затиснув їй носа.

— Сякай!

Меґі зробила, як він сказав, кинула плакати і гучно гикнула.

— Ой, Фр-Фр-Френку, вони ві-ві-відібрали у мене Аґнесу! — скімлила вона, шмигаючи носом. — Вся її зачіска розпатлалася, а з во-во-волосся позлітали всі клясиві п-п-п-перлинки! Вони попадали в тр-тр-траву, і я ніяк не можу їх знайти!

Її очі знову заступили сльози, і кілька краплинок упали Френку на руку. Він трохи постояв, витріщившись на свою вологу шкіру, і злизав сльозинки.

— Що ж, доведеться їх знайти, еге ж? Але якщо плакатимеш, то не знайдеш нічого. І що це за сюсюкання дитяче? Ти ж уже півроку тому замість «клясиві» промовляла правильно — «красиві»! А тепер висякайся знову і підбери свою бідолашну… як там її?.. Аґнесу. Якщо ти її не вдягнеш, у неї будуть сонячні опіки.

Френк всадовив сестру на краю стежини, обережно подав їй ляльку, а сам став навколішки в траві й повзав, вишукуючи перлини. Нарешті він радісно скрикнув, підняв руку й показав свою знахідку.

— Ось! Перша перлина! Я їх усі знайду, ти лишень почекай.

Меґі милувалася своїм найстаршим братом, поки той нишпорив у траві, час від часу піднімаючи руку з кожною знайденою перлиною; аж раптом пригадала, що Аґнеса, напевне, має ніжну і вразливу шкіру, тож її може обпекти сонце, і почала зосереджено вдягати ляльку. Вона не помітила на ній якихось серйозних ушкоджень. Волосся Аґнеси розтріпалося і тепер безладно висіло, а руки й ноги були брудні в тих місцях, де хлопчаки смикали та стискали її, але все було в порядку і працювало.

Волосся Меґі над вухами тримали черепахові гребінці; дівчинка висмикнула один із них і заходилася вичісувати волосся Аґнеси — справжнє людське волосся вибілене до кольору золотавої соломи, що майстерно трималося на основі з клею та марлі.

Коли Меґі невміло й незграбно намагалася розчесати велике скуйовджене пасмо, сталося нещастя; волосся відірвалося, геть усе, і повисло безладною копичкою на зубцях гребінця. І виявилося, що за широким гладеньким лобом Аґнеси не було нічого — ні маківки, ні лисого черепа. Лише одна жахлива зяюча діра. Тремтячи від страху, Меґі нахилилася і зазирнула всередину ляльчиного черепа. Там проступали зворотні контури щік та підборіддя; крізь розтулені губи пробивалося світло, надаючи чорному силуету зубів виразно хижого вигляду. А зверху були очі Аґнеси — дві моторошні цокаючі кульки, нанизані на дротину, яка жорстоко й немилосердно пронизувала ляльчину голову.

Меґі закричала — тоненько й пронизливо; відкинувши Аґнесу геть, вона верещала, затуливши долонями лице, а її тіло здригалося від ридань. Невдовзі вона відчула, як Френк розчепив їй пальці й підняв на руки, притиснувши обличчям до шиї. Дівчинка обхопила його руками і потроху вгамовувалася, аж поки близькість брата заспокоїла її, і мала відчула, як гарно він пахнув — кіньми, потом та кузнею.

Коли ж Меґі притихла, Френк умовив її розповісти, що трапилося; він підняв іграшку, уставився поглядом у порожню ляльчину голову та спробував пригадати, чи був всесвіт його дитинства так само обтяжений химерними страхами. І пригадав, що його переслідували інші лячні привиди — привиди людей, недобрих поглядів та лихих чуток. Йому пригадалося сором’язливе і боязке обличчя матері, її постава, тремтіння її руки, коли вона тримала його за руку.

Що ж там побачила Меґі? Що її так вразило? Френку подумалося, що вона й анітрохи так не засмутилася б, якби у ляльки після втрати волосся почалася кровотеча. Кровотеча свідчила про життя, бо принаймні раз на тиждень у кого-небудь із родини Клірі неодмінно траплялася сильна кровотеча.

— Очі, її очі! — прошепотіла Меґі, намагаючись не дивитися на ляльку.

— Та у неї прекрасні очі, Меґі, — спантеличено пробурмотів Френк, зариваючись обличчям у волосся сестри. Воно було таке розкішне, таке барвисте!

Він аж півгодини умовляв її поглянути на Аґнесу, ще півгодини витратив на те, щоб переконати її зазирнути в порожній череп. Френк показав сестрі, як працюють ляльчини очі, як ретельно вони припасовані, однак при цьому легко розплющуються й заплющуються.

— А тепер ходімо, бо час повертатися додому, — сказав він і підхопив сестру на руки, а лялька виявилася затиснутою між Меґі та його грудьми. — Попросимо маму полагодити Аґнесу, еге ж? Виперемо й вигладимо її одежинки і приклеїмо волосся. А ще я зроблю тобі гарні шпильки і повставляю в них оці перлинки, щоб ти могла робити ляльці такі зачіски, які тобі заманеться.

Фіона Клірі чистила на кухні картоплю. Надзвичайно вродлива білява жінка трохи нижче середнього зросту, але з суворим виразом обличчя, вона мала прекрасну фігуру й тендітний стан; анітрохи не змарніла, попри те, що виносила аж шістьох дітей. На ній було довге плаття з сірого ситцю, поділ якого торкався бездоганно чистої підлоги, а зверху на ньому величезний білий фартух, одягнений через шию і зав’язаний на талії хрустким бездоганно красивим бантом. Увесь час зранку до ночі вона товклася на кухні та на городі, і її короткі й міцні чоботи протоптали замкнуту стежку — від плити до пральні, потім — до городу та мотузків для білизни, а звідти — назад до кухні.