Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 35

На пальцях у дітей з’явилися обморожені плями, малі намагалися не всміхатися, бо їм боліли тріснуті пересохлі губи, а коли вони знімали шкарпетки, то їхні п’яти та гомілки кровоточили. Не вдавалося зберегти тепло на холодному вітрі, надто через те, що будинки спроектували так, щоби вбирати кожен випадковий подув повітря, а не захищати від нього. Спати лягали в крижаних спальнях, прокидалися теж у крижаних і терпляче чекали, коли матуся виділить трохи гарячої води з чайника, щоб умивання не перетворювалося на болісну муку, супроводжувану торохтінням зубів.

Одного дня малий Гал став кашляти та хрипіти, хлопчик швидко слабшав. Фіона робила йому клейкі припарки з деревного вугілля, розтирали його маленькі груди, але, схоже, ці припарки не допомагали. Спершу вона надміру не турбувалася, але під вечір стан малого погіршився настільки швидко, що вона вже й не знала, що робити. Меґі ж сиділа біля Гала, заламуючи руки, і нескінченним потоком повторювала молитви «Отче Наш» та «Слався, Богородице». Коли о шостій повернувся Педді, дихання малого було чути аж на веранду, а губи його посиніли.

Педді відразу ж подався до великого маєтку, щоб зателефонувати лікарю, але той перебував за сорок миль від них у іншого хворого. На сковорідці розігріли сірку і потримали Гала над нею, щоби він викашляв перетинку, яка душила його, але ослаблий малюк вже не міг прокашлятися. Він синів і судомно дихав. Меґі сиділа поруч, тримаючи його, і молилась; серце її розривалося від горя, бо вона бачила, що малюку все важче дається кожний вдих.

З усіх дітей Гал був їй найдорожчим, вона була йому як мати. Іще ніколи їй не хотілося бути дорослою матір’ю, як Фіона, бо чомусь Меґі вважала, що тоді вона неодмінно придумала б, як врятувати малюка. Розгублена й перелякана, вона притискала до себе хлопчика, намагаючись допомогти йому дихати.

Їй навіть на думку не спадало, що він може померти, навіть тоді, коли Педді та Фіона, не знаючи, що робити, впали біля ліжка навколішки і почали молитися. Опівночі Педді розчепив із рук Меґі непорушне тіло хлопчика і поклав його на подушки.

Меґі різко розплющила очі — вона задрімала, заспокоєна тим, що Гал припинив пручатися.

— Ой, татку, йому вже покращало! — сказала вона.

Педді похитав головою; він умить якось скоцюрбився і постарів, а лампа висвітлювала на його голові та бороді морозні пасма сивини.

— Ні, Меґі, Галу не стало краще в тому сенсі, що ти думаєш, але він упокоївся. Пішов до Бога, і тепер йому не боляче.

— Татко хоче сказати, що Гал помер, — мовила Фіона байдуже.

— Ой, татку, ні! Він не може померти!

Але маленьке створіннячко, що лежало у кубельці з подушок, і справді було мертвим. Меґі збагнула це, як тільки глянула на нього, хоча раніше ніколи не бачила, як помирають люди. Гал був схожий на ляльку, а не на дитинча. Вона підвелася і вийшла до хлопців, які сиділи у тривожному очікуванні біля плити в кухні; місіс Сміт, вмостившись неподалік на жорсткому стільці, приглядала за крихітними двійнятами: їхнє ліжко перенесли до кухні, щоб їм було тепліше.

— Він щойно помер, — мовила Меґі.

Стюарт підняв очі, виринувши з глибокої задумливості.

— Так краще, — сказав він. — Тепер він спочине у мирі. — Коли до кухні увійшла Фіона, він підвівся, підійшов до неї і, не торкаючись її, сказав:

— Мамо, ти, напевне, втомилася. Іди лягай спати. Я розпалю тобі вогонь у спальні. Іди собі й лягай.

Фіона обернулася і, не кажучи ні слова, пішла за Стюартом. Боб підвівся і вийшов на веранду. Решта хлопців трохи посиділи, неспокійно вовтузячись, а потім приєдналися до Боба. Педді взагалі не з’явився. Місіс Сміт мовчки викотила дитячий візок із кутка на веранду, обережно поклала до нього сплячих Джимса та Петсі й повернула до Меґі своє заплакане обличчя.

— Меґі, я повертаюся до великого будинку і забираю з собою Джимса й Петсі. Вранці повернуся, але буде краще, якщо малі на деякий час залишаться з Мінні та Кет. Скажи про це матері.

Меґі сіла на стілець і склала на колінах руки. Вона так любила його — а він помер! Помер маленький Гал, якого вона доглядала і любила, як мати. Місце в її душі, яке він займав, ще не спорожніло, вона й досі відчувала теплоту його тільця біля своїх грудей. Було жахливо усвідомлювати, що вона вже ніколи не відчує його вагу на своїх руках, вона так звикла до нього за довгі чотири роки. Ні, нема чого плакати. Сльози — то для Аґнеси, для болючих порізів у її тоненькій оболонці самоповаги, для дитинства, яке тепер назавжди лишилося в минулому. А цей тягар їй доведеться нести до скону, і жити всупереч йому.

Жага життя в одних людях дуже сильна, в інших — слабша. У Меґі ж вона була міцною та досконалою, як сталевий трос.

В такому стані й застав її отець Ральф, коли приїхав разом із лікарем. Меґі мовчки показала на коридор, але навіть не поворухнулася, щоб піти за ними слідком. І минуло багато часу, перш ніж священик зробив те, що хотів зробити увесь час, відтоді як йому додому зателефонувала Мері Карсон — підійти до Меґі, побути з нею, зігріти бідолашну, всіма забуту дівчинку своїм внутрішнім теплом. Він знав, що навряд чи хтось повною мірою розумів, як багато значив для неї Гал.

Але то сталося не відразу. Спочатку треба було провести соборування — на той випадок, якщо душа ще не покинула тіло; побачитися з Фіоною; побачитися з Педді, заспокоїти їх добрим словом та практичною порадою. Лікар прийшов і пішов, засмучений, але за час своєї практики він давно звик до подібних трагедій, які були неминучими у цьому Богом забутому краї. З того, що йому розповіли, він виснував, що мало чим зміг би допомогти вдалині від шпиталю з досвідченим персоналом. Такі, як він, часто йшли на ризик, сміливо дивилися в обличчя своїм демонам — і вперто продовжували жити й працювати. У посвідченні про смерть він написав — «круп». То був зручний діагноз.

Нарешті отець Ральф виконав свої офіційні обов’язки. Педді пішов до Фіони, а Боб із хлопцями подалися до сараю, щоб змайструвати маленьку домовинку. Стюарт лежав на підлозі у спальні Фіони, і його красивий профіль, такий схожий на материн, осяювало нічне небо за вікном. А Фіона, що лежала на подушці рука в руку з Педді, поглядала на темну фігуру, що купою лежала на холодній підлозі. Була п’ята година ранку, півні сонно завовтузилися, але темрява відступить не скоро.

Забувши зняти з шиї пурпурову накидку, отець Ральф нахилився над кухонним каміном, розпалив у ньому з тліючих головешок сильний вогонь і, прикрутивши на столі лампу, сів на дерев’яний ослін напроти Меґі. Вона швидко дорослішала; вона наче взула чоботи-скороходи і от-от мала наздогнати його. Дивлячись на Меґі, він відчув свою неадекватність сильніше, аніж будь-коли у житті, сповненому гризучого й надокучливого сумніву у власній хоробрості. От тільки чого він боявся? З чим, на його думку, він не зміг би впоратися, якби зустрівся з ним віч-на-віч? З іншими людьми він міг бути сильним, інших людей він не боявся; але в душі його жив страх, страх перед отим безіменним чимось, яке крадькома прослизне в його свідомість, коли він навіть не підозрюватиме про це. А Меґі, яка була на вісімнадцять років молодшою за нього, подорослішала швидше, аніж він.

Ні, вона не свята і не така, як усі. Річ у тім, що вона ніколи ні на що не скаржилася, бо мала благословенний — чи проклятий? — дар сприймати все таким, як воно є. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меґі зустрічала його, приймала його і відкладала до скарбнички своєї душі, щоб підтримувати вогонь її життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися? Чи, може, уявлення про Меґі — це лише плід його фантазії? І яке це мало значення? Що важливіше: те, якою вона насправді є, чи те, якою він її собі уявляє?

— Ох, Меґі, Меґі, — безпорадно мовив він.

Дівчинка повернула до нього свій уважний погляд, і крізь її біль пробилася усмішка всепоглинаючої любові, ще не стриманої обмеженнями й табу, притаманними жіноцтву, бо вони ще не встигли стати частиною її всесвіту. Така сильна любов до нього приголомшила священика, поглинула його, і йому страшенно захотілося, щоби Бог, чиє існування він інколи ставив під сумнів, створив його для цього світу ким завгодно, але тільки не Ральфом де Брикасаром. Невже це й було воно — оте невідоме, якого він так боявся? Господи, ну чому ж він так покохав її? Але, як і завжди, Бог не відповів на його запитання, а Меґі так і сиділа, усміхаючись йому.