Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 56

Повітря повнилося гудінням бджіл, воно було, мов живе, від яскравих ґедзів, що розшукували іригаційні канави, від дивовижного кольору метеликів та денних молей. Її кобила зрушила копитом шматок перегнилої колоди, і у Меґі, що витріщилась на її потемнілий нижній бік, мурашки по шкірі побігли: вона побачила там личинок — товстих, білих і огидних, лісових вошей та слимаків, здоровенних стоніг та павуків. Повискакували зі своїх нір кролики, заметушилися, застрибали, а потім, піднявши невеличкі хмаринки білого пилу, знову заскочили назад і, обережно висовуючи голови й посмикуючи носами, позирали на Меґі. Проїхавши трохи далі, вона помітила єхидну, яка, настрашена її наближенням, кинула пошуки комах і прожогом чкурнула навтьоки. Швидко риючи землю сильними пазурами, звірок закопувався під величезну колоду. Кумедно було спостерігати за маніпуляціями єхидни, коли вона, щільно притиснувши гострі голки до тіла, щоби вони не заважали її вгризатися в ґрунт, купами розкидала довкола себе землю.

Нарешті Меґі виїхала із заростів на головну дорогу, що вела додому. На дорожній пилюці немов лежало покривало з пістряво-сірими цятками — то папуги вишукували в ній комах та черв’яків, але, зачувши наближення Меґі, вони яскравою хмарою піднялися в повітря. Її немов накрило пурпурово-рожевою хвилею, груди та підкрилки папуг шугонули у неї над головою, і сіре магічно перетворилося на густо-рожеве. Коли б мені довелося назавжди покидати Дрогеду, подумалося Меґі, у своїх мріях я хотіла б покинути її на хвилі оцих рожевих підкрилків какаду… Мабуть, там, за пасовиськами, засуха лютує ще сильніше, бо біля ферми з’являлося дедалі більше кенгуру…

Неподалік мирно паслося величезне стадо кенгуру, тисяч зо дві, але, наполохане папугами, воно зірвалося з місця і чкурнуло вдалину граціозними стрибками, поглинаючи відстань швидше за будь-яку тварину, окрім страуса ему. На коні наздогнати їх було неможливо.

У перервах між цими природознавчими уроками Меґі, ясна річ, думала про Ральфа. У душі вона не визначала для себе своє почуття до нього як дівчачу закоханість, а називала це коханням, як писалося у книжках. Бо його відчуття нічим не відрізнялися від тих, якими наділила свою героїню, скажімо, письменниця Етель М. Делл. Не вважала вона справедливим і те, що такий штучний бар’єр, як сан священика, може постати між нею і тим, що вона хотіла від Ральфа, щоб він став її чоловіком. Жити з ним у гармонії, як мама з татом, щоб він так само обожнював її, як тато обожнює маму. Меґі здавалося, що мати і не намагалася заслужити повагу й захват із боку батька, а от він обожнював її. Отак і Ральф невдовзі переконається, що жити з нею — набагато краще, аніж жити самому; їй навіть на думку не спадало, що священицький сан Ральфа — це те, від чого не можна відмовитися за жодних обставин. Так, Меґі знала, що священик не може бути їй ані чоловіком, ані коханцем, але звикла обходити цю перепону ось яким чином: вона подумки позбавляла Ральфа його релігійного статусу. Ті формальні відомості про католицтво, які вона здобула у школі, не поширювалися на пояснення природи тих клятв, що їх дає священик, а оскільки сама вона не відчувала потреби в релігії, то й не заглиблювалася з власної волі у це питання. Меґі не знала втіхи від молитов і дотримувалася церковних приписів лише тому, що їй сказали: коли вона цього не робитиме, то цілу вічність горітиме у пеклі.

У своїх мареннях наяву вона знову й знову переживала благословенне щастя жити з ним і спати з ним, як це робили татко з матусею. Від думки про фізичну близькість із Ральфом вона неспокійно завовтузилася в сідлі; цю думку вона відразу ж трансформувала в бурхливий потік поцілунків, бо інших критеріїв не знала. Верхова їзда пасовиськом аж ніяк не сприяла її статевому вихованню, бо навіть звичайнісінький гавкіт собаки вдалині миттю проганяв зі свідомості кожної тварини бажання спаровуватися, а безладне спаровування заборонялося і на Дрогеді, й на решті ферм. Коли до якогось загону відправляли баранів для того, щоб ті покривали овець, Меґі відсилали, а коли одна собака наскакувала на другу, то це було сигналом, щоб ляснути батогом — щоб собаки не «бавилися».

Мабуть, жодна людина не зможе з упевненістю сказати, що ж краще: глибинне й слабко усвідомлене бажання з неминучими для нього нервозністю та дратівливістю, чи конкретна пристрасть із її потужним потягом до реалізації? Бідолашна Меґі прагнула, бажала, хоча сама не знала чого саме, але глибинний потяг був, і він неминуче й невідворотно штовхав її до Ральфа де Брикасара. Тому вона мріяла про нього, прагнула його, хотіла його. І водночас Меґі тужила, що вона, попри висловлену ним любов до неї, значила для Ральфа так мало, що він навіть не приїздив, щоб з нею зустрітися.

Її думки перервав Педді, який прямував додому тим самим шляхом, що й вона. Усміхнувшись, Меґі зупинила руду кобилу і почекала, поки батько порівняється з нею.

— Яка приємна несподіванка, — сказав Педді, пускаючи кроком свого старого чалого коня поруч із немолодою кобилою доньки.

— Та отож, — підтвердила Меґі. — Там далі — теж посуха?

— Навіть трохи гірше, аніж тут. Господи, жодного разу в житті не бачив стільки кенгуру! Мабуть, ближче до Мільпарінки все геть повисихало. Мартін Кінґ вів розмову про великий відстріл, але мені здається, тут навіть армія з кулеметами не зможе істотно зменшити кількість кенгуру.

Батько був такий добрий, такий розважливий та поблажливий, але їй рідко коли випадала можливість поспілкуватися з ним наодинці, бо його майже завжди супроводжував хтось із хлопців. Меґі не встигла змінити напрямок своїх думок, і тому, вагаючись, поставила батьку запитання, яке мучило і дошкуляло їй попри всі спроби самозаспокоєння.

— Татку, а чому отець Ральф де Брикасар не приїздить до нас у гості?

— Він зайнята людина, Меґі, — відповів Педді тоном, у якому відчувалася обережність та підозра.

— Але ж вихідні бувають навіть у священиків, чи не так? Йому колись так подобалася Дрогеда, то чому б йому не проводити тут свої вихідні?

— З одного боку, Меґі, священики начебто й мають вихідні, але з іншого — вони ніколи не полишають виконання своїх релігійних обов’язків. Наприклад, щодня мусять правити службу, навіть на самоті. Гадаю, отець Ральф де Брикасар — чоловік надзвичайно розумний і тому знає, що не можна повернутися до того способу життя, який минув назавжди. Для нього, моя маленька Меґі, Дрогеда вже в минулому. І якщо він сюди повернеться, вже не отримає тієї втіхи, як раніш.

— Ти хочеш сказати, що він нас забув, — мовила вона з сумом у голосі.

— Та ні, навряд чи. Якби він нас забув, то не писав би так часто і не просив би поділитися новинами про кожного з нас. — Він повернувся у сідлі й співчутливо поглянув на дочку. — Гадаю, буде краще, якщо він взагалі не приїжджатиме, тому я його й не запрошую у гості.

— Татку!

Педді рішуче взявся за дражливу тему.

— Послухай мене, Меґі, негоже тобі мріяти про священика, і слід це зрозуміти. Тобі досить добре вдавалося приховувати свою таємницю, бо, здається, більше ніхто не знає про твої почуття до нього, але ти ж мене спитала, а не когось іншого. Тож послухай, що я тобі скажу: ти мусиш зупинитися, зрозуміла? Отець де Брикасар дав священну клятву і, наскільки мені відомо, не має ані найменшого наміру порушувати її, і ти помиляєшся, якщо гадаєш, що ти йому подобаєшся. Коли він вперше зустрів тебе, він був уже дорослим чоловіком, а ти маленькою дівчинкою. Ось так він тебе досі й сприймає — маленькою дівчинкою!

Вона нічого не відповіла, і навіть вираз її обличчя не змінився. «Вся в Фіону», — подумав Педді.

Деякий час помовчавши, Меґі озвалася знову, голосом впертим і напруженим.

— Але він може кинути бути священиком. Я не мала змоги з ним про це поговорити.

Потрясіння, що відбилося на обличчі Педді, було щирим, тому Меґі воно здалося переконливішим за батькові слова, хоч якими несамовито-пристрасними вони й не були.

— Меґі! О Господи, от що значить жити в глушині! Тобі слід до школи ходити, дівчино моя, і якби тітонька Мері померла трохи раніше, то я спровадив би тебе до Сіднея, щоб ти там хоч років зо два провчилася і набралася розуму! Але тепер тобі запізно вчитися, еге ж? Ти ж не захочеш, щоб із тебе сміялися молодші однокласники, моя маленька Меґі. — Він помовчав, а потім знову заговорив, уже спокійніше, роблячи між словами паузи, щоби недвозначно надати їм болючої жорстокості, хоча він не мав наміру бути жорстоким, а хотів розвіяти ілюзії раз і назавжди. — Отець де Брикасар — священик, Меґі. І він ніколи — ніколи! — не припинить бути священиком, ти маєш це усвідомити. Клятви, які він виголосив, є священними і надто урочистими, щоби їх порушувати. Якщо чоловік став священиком, то вороття немає, тому наставники в семінарії роблять все, Щоб людина добре зрозуміла, на який крок зважується і чим він клянеться. І чоловік, який бере на себе ці священні обов’язки, поза всяким сумнівом знає, що їх не можна порушувати. Ніколи. Отець де Брикасар взяв на себе такі обов’язки і ніколи їх не порушить. — Педді зітхнув. — Второпала, Меґі? Відтепер ти не матимеш підстав мріяти про отця де Брикасара.