Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 66

А потім усі вийшли на двір, під сумний дощ, і рушили через галявину, буру і підсмажену спекою, до маленького кладовища з білою загорожею. Цього разу знайшлися охочі нести прості квадратні ящики; спотикаючись і ковзаючи в багнюці, вони намагалися роздивитися дорогу попереду себе крізь дощ, що заливав очі. А дзвіночки на могилі кухаря-китайця одноманітно дзеленькали: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін…

Невдовзі все скінчилося. Ті, хто приїхали, щоб розділити горе, відбули додому на своїх конях, згорбившись під дощем у цератових накидках; хтось із сумом споглядав картину спустошення, хтось — дякував Богу, за те, що уникнули пожежі й смерті. Отець Ральф теж поквапливо зібрав свої нечисленні пожитки, розуміючи, що мусить поїхати до того, як відчує, що поїхати звідси вже не зможе.

Він пішов попрощатися з Фіоною. Та сиділа за своїм секретером, мовчки втупившись у свої руки.

— Фі, ви зможете це пережити? — спитав він, сідаючи так, щоб бачити її.

Вона повернулася до нього — з таким непорушно заціпенілим і згаслим поглядом, що йому стало страшно, і він заплющив очі.

— Так, отче, я це переживу. Усе буде гаразд. Мені треба вести бухгалтерію, у мене лишилося п’ятеро синів. Шестеро, якщо з Френком, але, думаю, що треба без нього, еге ж? Я невимовно вдячна вам за те, що ви виявили співчуття і з’їздили до нього.

Це така втіха для мене — знати, що ваші люди приглядають за ним і трохи полегшують йому життя. О, хоча б раз із ним побачитися, один раз!

Вона схожа на маяк, подумав священик: спалахи горя трапляються щоразу, коли її розум робить повний оберт, сягаючи піку емоцій, надто сильних, щоб її стримати. Потужний спалах — і знову затишшя.

— Фі, я хочу, щоб ви про дещо замислилися.

— Так. Про що? — Спалахнувши, вона потім знову потемніла — немов маяк.

— Ви мене чуєте? — різко спитав отець Ральф, занепокоївшись ще більше.

Здавалося, вона занурилася глибоко в себе, і навіть його різкий голос до неї не пробився, але раптом маяк спалахнув знову, і її вуста розтулилися.

— Мій бідолашний Педді! Мій бідолашний Стюарт! Мій бідолашний Френк! — тужливо скрикнула вона і знову взяла себе під залізний контроль, немов рішуче налаштувавшись на те, щоб розтягувати періоди темряви доти, поки світло в її житті не згасне.

Її погляд блукав по кімнаті, наче вона не впізнала її.

— Так, отче, я вас слухаю.

— Фіоно, як бути з вашою донькою? Чи згадуєте ви коли-небудь, що у вас є донька?

Її сірі очі затримали на ньому майже співчутливий, а може, й жалісливий погляд.

— Навряд чи знайдеться жінка, яка часто згадує про свою дочку. Що таке дочка? Лише нагадування про пережитий біль, молодша копія своєї матері, котра повторить точнісінько те, що зробила її мати, і плакатиме точнісінько тими самими сльозами. Ні, отче. Я намагаюся забути, що маю доньку, і якщо я коли-небудь думаю про неї, то як про одного зі своїх синів. Бо саме синів пам’ятає мати, а не дочок.

— Ви роняєте сльози, Фіоно? Я бачив їх лише один раз.

— Ви ніколи більше їх не побачите, бо я покінчила зі слізьми назавжди. — Раптом Фіона здригнулася усім тілом. — Знаєте, що, отче? Два дні тому я виявила, як сильно кохаю Педді, але це сталося так, як і все інше у моєму житті — надто пізно. Пізно для нього, пізно для мене. Якби ви тільки знали, як мені хочеться хоч раз обійняти його! Сказати, що я його кохаю! Господи, сподіваюся, більше нікому на цій землі не доведеться пережити такий біль, як мені!

Він відвернувся від цього спустошеного обличчя, щоб дати час знову вбратися в оболонку спокою, і дати час собі, щоб зрозуміти загадку на ім’я Фіона.

— Ваш біль — це ваш біль, і більше нікому не дано його пережити.

Вона стримано всміхнулася куточком рота.

— Так. Приємно це усвідомлювати, еге ж? Може, тут і нема чому заздрити, але це мій біль, і тільки мій.

— Ви зможете мені дещо пообіцяти, Фіоно?

— Так, якщо хочете.

— Придивляйтеся за Меґі, не забувайте її. Змусьте її ходити на місцеві танці, нехай вона зустрічається з хлопцями, заохочуйте її думати про заміжжя і власний дім. Я бачив сьогодні, як молодики пасли її очима. Дайте їй можливість зустрітися з ними знов за радісніших обставин, аніж сьогоднішні.

— Як скажете, отче.

Він зітхнув і залишив Фіону, яка знов уставилася задумливим поглядом на свої тонкі білі руки.

Меґі провела його до стайні, де позичений у корчмаря гнідий мерин два дні натоптувався сіном та висівками, вважаючи, мабуть, що потрапив до такого собі конячого раю. Накинувши на спину коневі корчмарське сідло, отець Ральф нахилився затягнути попругу, а Меґі спостерігала за ним, прихилившись до тюка соломи.

— Отче, ось погляньте, що я знайшла, — сказала Меґі, коли він закінчив і випрямився. У простягнутій руці вона тримала бліду рожево-сіру троянду. — Це єдина, що лишилася. Я знайшла її на задвірках, під стояками для баків із водою. Мабуть, під час пожежі там не було такого жару, як скрізь, а баки захистили її від дощу. Я зірвала її для вас. Будете дивитися на неї і пам’ятати мене.

Трохи не впевненою рукою священик взяв у Меґі напіврозкритий трояндовий бутон і опустив очі.

— Меґі, мені не треба від вас подарунків на згадку. Ні тепер, ні згодом. Я ношу вас у своїй душі, й ви це чудово знаєте. І я ніяк не зможу приховати це від вас, правда ж?

— Але інколи подарунок на згадку створює власну реальність, — наполягла Меґі. — Ви дістанете його — і пригадаєте усе те, що могли б і забути. Будь ласка, візьміть її, отче.

— Мене звуть Ральф, — відказав він, розкрив свою валізу для святих дарів і дістав звідти великий власний молитовник у коштовній перламутровій оправі. Йому подарував його покійний батько після висвячення тринадцять довгих років тому. Отець Ральф розкрив молитовник на сторінці, позначеній товстою білою стрічкою-закладкою, і, перегорнувши ще кілька сторінок, вклав туди троянду і згорнув книгу. — То ти хочеш, щоб і я зробив тобі подарунок на пам’ять, еге ж?

— Так.

— Я нічого тобі не дам. Бо хочу, щоби ти забула мене, хочу, щоб ти озирнулася довкола себе і знайшла собі гарного й добросердого чоловіка, вийшла за нього заміж і народила йому дітей, яких тобі так хочеться. Ти — природжена мати. Ти не мусиш триматися за мене, бо це хибна дорога. Я ніколи не полишу Церкву, тому мені хочеться бути чесним із тобою заради твого ж блага. Я не хочу покидати Церкву, бо я не люблю тебе так, як має любити чоловік у подружжі, ти мене розумієш? Забудь мене, Меґі!

— І ви не поцілуєте мене на прощання?

Замість відповіді він скочив на позиченого коня і начепив на голову старий капелюх, взятий у того ж корчмаря. На мить він блиснув на неї своїми блакитними очима, а потім кінь вийшов під дощ і неохоче побрів, ковзаючи, шляхом, що вів до Джилі. Меґі не намагалася податися слідком, вона стояла у напівмороці вологої стайні та вдихала запах кінських кізяків та сіна; він нагадував їй про сарай у Новій Зеландії та про Френка.

Тридцять годин по тому отець Ральф увійшов до палати папського посланця, поцілував перстень свого володаря і стомлено бухнувся в крісло. І лише відчувши на собі погляд красивих всезнаючих очей, збагнув, який, напевне, химерний у нього вигляд, і зрозумів, чому скільки людей витріщалися на нього відтоді, як він вийшов із потяга на центральному вокзалі. Забувши про валізу, яку приготував йому в домі священика отець Ветті Томас, він встиг на потяг за дві хвилини до відправлення, а потім проїхав у холодному вагоні шістсот миль у мокрих сорочці, бриджах та черевиках, навіть не відчуваючи холоду. Оглянувши себе з гіркою посмішкою, отець Ральф поглянув на архієпископа.

— Вибачте, ваша милість. Стільки всього трапилося, що я навіть не усвідомив, що маю химерний вигляд.

— Не виправдовуйтеся, Ральфе. — На відміну від свого попередника, папський посланець волів називати свого секретаря на ім’я. — На мою думку, ви маєте романтичний і хвацький вигляд. Лише дещо світський, вам не здається?