Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 69

Минуло кілька тижнів, перш ніж Меґі побачила нового скотаря. Його ім’я та прізвище належним чином занесли до реєстраційної книги: Люк О’Ніл, і у великому будинку про нього розмов було більше, аніж зазвичай удостоювався будь-який скотар. По-перше, він відмовився оселитися в бараку для чорноробів і в’їхав до одного з останніх незаселених будинків біля струмка. По-друге, він особисто відрекомендувався місіс Сміт, і був у цієї пані на доброму рахунку, хоча зазвичай до скотарів їй було байдуже. Тому Меґі зацікавилася Люком О’Нілом задовго до знайомства з ним.

Оскільки руду кобилу та чорного мерина Меґі тримала в стайні, а не на скотному дворі й мала змогу виїжджати на роботу дещо пізніше за чоловіків, вона могла подовгу їхати, не зустрічаючи нікого із найманих працівників. Та якось під вечір, коли літнє сонце, червоніючи над верхівками дерев, кидало довгі тіні, що стиха підкрадалися до тихого нічного забуття, Меґі нарешті зустріла Люка О’Ніла. Вона під’їжджала з пасовиська Боргед до броду на струмку, а він наближався з північного сходу, з більш віддаленого пасовиська.

Сонце світило Люку в очі, тому Меґі перша помітила його. Він їхав на великому вередливому гнідому з чорною гривою, чорним хвостом та чорними цятками; Меґі добре знала цю тварину, бо то була її робота — пильнувати, щоб робочі коні не стояли без діла, і почала дивуватися, чому останніми днями цього гнідого не видно. Усі робітники недолюблювали цього коня і, якщо була змога, відмовлялися їхати на ньому. Але, вочевидь, новому скотареві було байдуже, і це свідчило, що він справді добре їздив верхи, бо гнідий зажив собі лихої слави через те, що вранці часто хвицався і ставав дибки, а ще мав звичку кусати вершника за голову, щойно той злізав із нього.

Важко було визначити зріст чоловіка, що їде верхи, бо австралійські скотарі зазвичай користалися невеликими англійськими сідлами без задньої луки та луки-рогу, притаманними американським ковбойським сідлам, і їздили з прямою спиною та зігнутими в колінах ногами. Новачок здався Меґі високим, але, мабуть, через задовгий тулуб, бо його ноги видалися непропорційно короткими, тому вона утрималася від остаточного висновку стосовно зросту Люка О’Ніла. Однак, на відміну від решти скотарів, він віддавав перевагу білій сорочці та білим молескіновим штаням, а не сірій фланелі та твілу[9]. «Ти ба, який денді! — здивовано подумала Меґі. — Що ж, в добрий час, якщо він не проти мати клопіт із пранням та прасуванням».

— Вітаю, господине! — гукнув він, коли вони з’їхалися, і хвацько насунув набакир свого старого фетрового капелюха.

Коли Меґі під’їхала ближче, він із неприхованим захватом дивився на неї своїми смішливими блакитними очима.

— Ага, то ви не господиня, а, напевне, її донька, — сказав він. — Мене звуть Люк О’Ніл.

Меґі щось промимрила, але не захотіла поглянути на нього знову, бо була знічена й зла на саму себе, що не змогла вчасно придумати доречну тему для невимушеної розмови. О, як це несправедливо! Чому це хтось інший насмілився мати такі самі очі та обличчя, як і отець Ральф! Втім, новачок дивився на неї інакше: з неповторною веселістю, і його погляд не палав любов’ю до неї; з тієї миті, коли Меґі вперше побачила отця Ральфа на запиленій станції в Джилі, вона помітила любов у його очах. Дивитися в його очі — й не бачити його! То був брутальний жарт, насмішка й покарання долі.

Анітрохи не здогадуючись про думки, які затаїла Меґі, Люк О’Ніл пустив норовливого гнідого біля стриманої кобили супутниці, й вони, розбризкуючи воду, перебралися через струмок — досі повноводний та стрімкий після недавніх дощів. Вона й справді красуня! Таке волосся! Те, що у хлопців Клірі нагадувало своїм кольором моркву, у цієї юнки було інакшим. От якби вона підняла голову, щоб він краще роздивився її обличчя! І вона підняла її, але з таким виразом в очах, що Люк спантеличено зсунув брови — ні, то не був погляд, сповнений ненависті, вона наче намагалася щось побачити і не могла, або бачила щось таке, чого воліла б не бачити. Хтозна. Та однаково, побачене її засмутило. Люк не звик, щоб жінки зважували його на своїх вагах, та ще й визнавали невідповідним та недоречним. Цілком природно потрапивши в принадливу пастку підсвіченого сонцем золотавого волосся та ніжних очей, він згодом відчув, що його цікавість до дівчини живиться її невдоволенням та розчаруванням. А вона не зводила з нього очей; її рожевий рот трохи розкрився, а на верхній губі та лобі виступила шовковиста роса поту, бо було спекотно, рудувато-золотисті брови вигнулися здивовано й запитально.

Люк весело вишкірився, оголивши великі білі зуби отця Ральфа, однак його усмішка була інакшою.

— Знаєте, ви схожі на малу дитину, яка щось побачила вперше у житті й ось-ось почне охати й ахати.

Меґі відвернулася.

— Вибачте, я не збиралася на вас витріщатися. Ви декого мені нагадали, от і все.

— Та витріщайтеся, скільки забажається. Це таки краще, аніж дивитися на людину і її не помічати. І кого ж я вам нагадав?

— Неважливо. Дивно бачити когось знайомого і водночас зовсім не знайомого.

— А як вас звати, маленька міс Клірі?

— Меґі.

— Меґі… Цьому імені бракує поважності, воно вам не зовсім пасує. Вам більше підійшло б щось на кшталт Белінди чи Мелінди, але якщо ви не можете запропонувати мені нічого, окрім Меґі, то що ж, я згоден. А що означає Меґі — Маргарет?

— Ні, Меґан.

— О, це більш підходяще! Я зватиму вас Меґан.

— Ні, не зватимете! — відрізала вона. — Бо я терпіти його не можу!

Та Люк лише розсміявся.

— Ви надто примхлива, маленька міс Меґан. Знаєте, якщо мені захочеться звати вас, скажімо, Євстасія Софронія Августа, то саме так я вас і зватиму.

Вони доїхали до скотопригінного двору; ковзнувши з сідла, Люк гепнув по голові коня, який був зібрався куснути його, і простягнув руку, вочевидь, чекаючи, що Меґі подасть йому свою, щоб допомогти їй зійти з коня. Але вона торкнула п’ятами свою руду кобилу і поїхала далі.

— Ви з усіма скотарями-простолюдинами корчите з себе витончену неприступну панну? — гукнув він їй услід.

— Звісно, ні! — відказала Меґі, не повертаючи голови.

О, як це несправедливо! Навіть ставши на землю, він був схожий на отця Ральфа! Так само високий, широкоплечий, із вузькими стегнами та приблизно такою ж грацією, яка, втім, виявлялася інакше. Отець Ральф рухався, як танцюрист, а Люк О’Ніл, як атлет. Його волосся було так само чорне, густе та кучеряве, очі — так само блакитні, ніс — так само витончений та прямий, рот — так само гарної форми. Однак він був не більше отцем Ральфом, аніж… аніж, скажімо, евкаліпт-привид: так само високий, блідий та розкішний, або як блакитний евкаліпт — теж високий, блідий та розкішний.

Після цієї випадкової зустрічі Меґі почала дослухатися до всіх думок та пліток про Люка О’Ніла. Боб та решта хлопців начебто були задоволені його роботою і добре з ним ладнали; за словами Боба, Люк не мав ані найменшої схильності до неробства. Навіть Фіона якось увечері висловила про нього свою думку, зазначивши, що Люк О’Ніл — дуже вродливий чоловік.

— А він нікого тобі не нагадує? — начебто мимохідь спитала у неї Меґі, лежачи долілиць на килимі з книжкою.

Фі на мить замислилася над запитанням.

— На мою думку, він і справді схожий на отця де Брикасара. Та сама фігура, той самий колір шкіри й волосся. Але ця разюча схожість — лише зовнішня; вони надто різні за характерами… Меґі, чому б тобі не читати книгу в кріслі, як вихованій панянці? Коли ти в бриджах, то це не означає, що можна забути про пристойність.

— Ну то й що? — кинула Меґі. — Можна подумати, що хтось мене бачить.

Отака виникла ситуація. Між отцем Ральфом та Люком існувала схожість, але за фасадом зовнішності чоловіки були зовсім несхожими, і це страшенно мучило Меґі, бо вона кохала одного з них, а визнавати другого привабливим не бажала. На кухні вона дізналася, що Люк став безперечним фаворитом і що він дозволяє собі таку розкіш, як виїжджати на пасовисько у білій сорочці та білих бриджах; місіс Сміт, піддавшись його невідпорному шарму, прала їх для нього й прасувала.