Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 82

Для Люка в цій роботі були краса та біль, відчути які він, здавалося, чекав усе своє життя. Нахилятися й випрямлятися в отому ритуальному ритмі було наче брати участь у таємничому обряді, незрозумілому простим людям. Бо, як учив його пильноокий Арне, той, хто виконував цю роботу на бездоганно, ставав привілейованим членом елітарного робітничого прошарку; він міг нести себе гордо, де б він не був, знаючи, що майже кожен зустрітий ним чоловік не витримав би й дня на тростиновому полі.

Король Англії був не кращим за нього, і король Англії глибоко шанував би його, якби знав. Суперпрофесійний рубач тростини міг із поблажливим жалем дивитися на лікарів, юристів, писак-газетярів та фермерів. Рубати цукрову тростину так, як рубає її жадібний до грошей білий чоловік, — ось найвище досягнення.

Він сидів на краю свого ліжка, відчуваючи, як наливаються міцні, наче линва, м’язи його рук, дивився на зашкарублі, вкриті шрамами долоні, красиві довгі ноги і тихо вишкірявся. Чоловік, який не лише примудрився призвичаїтися до вишкірявся роботи, а й полюбив її, був справжнім чоловіком. «Цікаво, чи зможе король Англії похвалитися тим самим», — подумав Люк.

Меґі побачилася з Люком аж через чотири тижні. Щосуботи вона пудрила липкий від поту ніс, вдягала гарне шовкове плаття — хоча від нижньої спідниці та панчіх довелося відмовитися, як від знарядь пекельних тортур, — і чекала на свого чоловіка, а той так і не з’являвся. Енн та Людді Мюллери нічого їй не казали, а спостерігали, як щонеділі її пожвавлення блякло, наче в театрі ліхтарі, коли над порожньою сценою опускається завіса. Не можна сказати, що вона його хотіла, ні; річ у тім, що він належав їй, чи вона належала йому — хтозна, як це краще висловити. Коли Меґі уявляла собі, що він навіть не думає про неї, поки вона тут чекає на нього днями й тижнями, жодної хвилини про нього не забуваючи, то гнів, приниженість, жаль та пригніченість переповняли її. Хоч із якою огидою вона згадувала б про оті дві ночі в готелі, Люк принаймні став її першим мужчиною; і тепер Меґі страшенно жалкувала, що в ту ніч скрикнула від болю — краще б вона язик собі відкусила! Ось де криється причина, ясна річ. Її біль та страждання відштовхнули Люка від неї і зруйнували його власне задоволення. Від люті на нього через байдужість до її страждань Меґі перейшла до каяття, а потім взагалі в тому, що сталося, стала винуватити одну себе.

На четверту неділю вона й не думала чепуритися, а поралася в кухні босоніж, у шортах та майці, готуючи гарячий сніданок для Людді та Енн — недоречно, але раз на тиждень можна потішити себе. Зачувши на тильних сходах кроки, Меґі відволіклася від бекону, що сичав на сковорідці, й мовчки витріщилася на великого волохатого чолов’ягу, що завмер на порозі. Люк? Невже це Люк? Здавалося, він якийсь нелюдський, наче з каменю витесаний. Але статуя перетнула кухню, цьомкнула її в щоку і всілася за стіл. Вона ж розбила в сковорідку яйця і поклала туди ще трохи бекону.

Увійшла Енн Мюллер, чемно всміхнулася, хоча внутрішньо аж скипіла від злості на Люка: «Нещасний, що ти собі дозволяєш? Як можна так довго залишати без уваги молоду дружину?!»

— Я рада, що ви згадали про дружину, — сказала вона. — Виходьте на веранду, сідайте з Людді та зі мною снідати. Люку, допоможіть Меґі принести яєчню з беконом. А підставку з грінками я якось у зубах принесу.

Людвіг Мюллер народився в Австралії, але його німецьке походження виразно давалося взнаки: м’ясисте червоне обличчя, нездатне впоратися з одночасним впливом сонця та пива, квадратна сива голова та блідо-блакитні прибалтійські очі. Йому та його дружині надзвичайно сподобалася Меґі і вони вважали, що їм поталанило з такою хатньою робітницею. Особливо вдячний був Людді, бачачи, як пожвавилася і повеселішала Енн відтоді, коли від них пішла ота золотоволоса ясноока дівчина.

— Як рубання, Люку? — спитав він, накладаючи собі в тарілку яєчню.

— Якщо я скажу, що мені подобається ця робота, ви повірите мені? — розсміявся Люк, доверху накладаючи собі в тарілку.

Розумний та проникливий погляд Людвіга зупинився на вродливому обличчі Люка, і він ствердно кивнув.

— Так, звісно, повірю. Бо, на мою думку, ви маєте відповідний темперамент та статуру. Вони дають вам змогу почуватися краще й впевненіше за інших чоловіків, відчувати над ними свою перевагу.

Прикутий до землі успадкованими полями цукрової тростини, віддалений від світу науки, і не маючи змоги обміняти перше на друге, Людді став палким дослідником людської натури, він читав товсті фоліанти в коштовних саф’янових обкладинках з іменами Фрейда та Юнга, Гакслі та Рассела на корінцях.

— Я була подумала, що ви вже ніколи не приїдете побачитися з Меґі, — мовила Енн, намащуючи грінку перетопленим маслом. Без холодильника це був єдиний спосіб зберігати масло в Хіммельхосі, але то було краще, аніж нічого.

— Річ у тім, що ми з Арне вирішили трохи попрацювати й по неділях. А завтра ми вирушаємо до Інгема.

— І це означає, що бідолашна Меґі не зможе часто з вами бачитись.

— Меґ мене розуміє. Так триватиме років два, не більше, до того ж влітку роботи у нас не буде. Арне каже, що тоді влаштує мене в Колоніальну цукроочисну компанію в Сіднеї, і тоді я зможу забрати Меґ із собою.

— А навіщо вам так тяжко працювати, Люку? — спитала його Енн.

— Та хочу назбирати грошей на власну ферму десь побіля Кайнуни. А хіба Меґ про це не казала вам?

— Боюся, наша Меґі не надто любить розповідати про особисте. Краще ви нам розкажіть, Люку.

Усі троє слухачів сиділи і з цікавістю спостерігали за зміною виразів на вольовому засмаглому обличчі, за блиском отих синіх-синіх очей; відтоді, як перед сніданком Люк з’явився, Меґі й слова не вимовила. А він все говорив та говорив про прекрасну країну поза межами Глушини: про пишну траву, про великих сірих австралійських журавлів, що елегантно дріботіли в пилюці єдиної в Кайнуні дороги, про тисячі й тисячі швидконогих кенгуру, про сухе й спекотне сонце.

— І незабаром великий шмат цього стане моєю власністю. Меґ вклала в цю справу трохи грошей, і при такій інтенсивності нашої праці на це піде років чотири-п’ять. Звісно, якщо задовольнитися скромнішим місцем, то цю мрію можна здійснити й швидше, але знаючи тепер, скільки я зможу заробити на рубанні тростини, маю спокусу рубати її трохи довше, щоб купити пристойний шмат землі. — Він подався вперед, обхопивши чашку з чаєм пошматованими численними шрамами руками. — Знаєте, якось я мало не перевершив особисту норму Арне! За один день я нарубав аж дванадцять тонн!

Людді аж присвиснув від щирого захвату, і вони з Люком заходилися обговорювати норми. А Меґі мовчки сьорбала міцний чорний чай без молока. Ой, Люку! Спочатку було рік-два, тепер чотири-п’ять, і хтозна, скільки років він назве наступного разу? Люку подобалося таке життя й така робота, годі сумніватися. Тож чи кине він її, коли настане час? І чи захоче? Зрештою, чи захоче вона сама чекати, щоб подивитися, що він робитиме? Мюллери — люди добросерді, тож вона не перепрацьовувала, але якщо жити без чоловіка, то краще вже на Дрогеді. За час перебування в Хіммельхосі вона жодного дня не почувалася по-справжньому добре: їсти їй не хотілося, вона страждала на жахливу діарею, її вперто переслідувала млявість, яку ніяк не вдавалося скинути з себе. Меґі, що звикла почуватися прекрасно, була не на жарт перелякана цією незрозумілою хворобою.

Після сніданку Люк допоміг їй помити тарілки і повів прогулятися до найближчого тростинового поля, без упину розповідаючи про цукрову тростину і як її рубають, як класно жити на свіжому повітрі, як багато класних хлопців у бригаді Арне, наскільки ця робота відмінна від стригальства і наскільки краща.

Вони розвернулися і пішли назад угору; Люк завів її до приємно прохолодної печери поміж палями будинку. Свого часу Енн перетворила це місце на теплицю: поставила вертикально секції теракотових труб різної довжини та ширини, заповнила їх ґрунтом і висадила сланкі та висячі рослини — орхідеї всіх кольорів та різновидів, папороті, кущі та екзотичні повзучі рослини. Земля в печері була м’яка й пахла деревною тирсою; з балок угорі звисали дротяні корзини з папоротями, орхідеями чи туберозами; з кори на палях росли якісь рогоподібні рослини, а попід трубами — десятки яскравих пишних бегоній. Це був улюблений закуточок Меґі, єдине, що в Хіммельхосі подобалося їй більше, аніж на Дрогеді. Бо на Дрогеді неможливо було виростити стільки всього на такій маленькій ділянці — бракувало вологості у повітрі.