Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 84

— Чоловік має право інколи розслабитися, — ухильно відказав Люк, немов виправдовуючись.

Кейлі проводився у великій, схожій на сарай, хирлявій халупі посеред мангрових боліт, що скупчилися, немов гнійники, біля гирла Данглоу-ривер. «Ну й огидні ж запахи у цих краях!» — розпачливо подумала Меґі, морщачи носа від іще одного неописанно огидного амбре. Меляса, пліснява, нужники, а тепер ще й мангрові болота. Тут усі міазми морського узбережжя сполучилися в єдиний сморід.

Ясна річ, кожен чоловік, що заходив до сараю, мав на собі кільт; коли ж вони увійшли і Меґі озирнулася, то збагнула, наскільки жалюгідно-сірою почувається пава біля сліпучо-розкішного павича-самця. Жінок затьмарили чоловіки, що їх майже не було видно, і на пізніших стадіях вечірки це враження лише посилилося.

Двоє дудців на волинці в картатих шотландських накидках зі складним візерунком на загальному світло-блакитному тлі, стояли на хиткому помості й синхронно вигравали веселу танцювальну мелодію; їхнє світло-жовте волосся стояло дибки, а розпашілими обличчями стікав рясний піт.

Кілька пар танцювали, але загалом діяльність зосереджувалася довкола групи чоловіків, які роздавали склянки з напоєм, вочевидь, з шотландським віскі. Меґі затиснули у куток разом із кількома іншими жінками, які, здавалося, цілком задовольнялися своєю роллю захоплених глядачів. Жодна жінка не мала на собі картатої накидки; шотландські жінки не носять кільтів, лише картаті пледи, а спека стояла така, що про накидки з важкої щільної матерії навіть думати не хотілося. Тому жінки були вдягнені у звичні неоковирні бавовняні шмати у стилі мешканців півночі Квінсленду, принижено обвислих на тлі розкішних чоловічих спідниць. Там були яскраві червоно-білі кільти клану Мензі, жваві чорно-жовті кольори клану Маклеодів із Льюїса, блакитно-червоні клітинки клану Скене, яскравий і складний візерунок клану Огільві, приємні для ока червоні, сірі та чорні клітини клану Макферсонів. Люк у кільті клану Макнілів, Арне — у картатій спідниці клану Сассенак доби короля Якова. Просто прекрасно!

Люка та Арне тут всі, вочевидь, знали і любили. «Скільки ж разів приходили вони сюди без неї? І що змусило їх привести її сюди саме сьогодні?» Меґі зітхнула і прихилилася до стіни. Решта жінок із цікавістю розглядали її, особливо придивлялися вони до обручки на її руці; Люк та Арне були об’єктами захопленої уваги жіноцтва, вона ж була об’єктом жіночих заздрощів. «Цікаво, що скажуть вони мені, коли дізнаються, що отой високий чорнявий красень, який, між іншим, є моїм чоловіком, бачився зі мною лише двічі за останні вісім місяців і жодного разу не затягнув мене до ліжка? Лишень погляньте на цю солодку парочку! На цих бундючних хлюстів, що зображають із себе шотландських горців! До речі, жоден із них не є шотландцем, а кільти вони начепили лишень для того, щоби бути в центрі уваги. Та вони ж наче двійко імпозантних шахраїв! Ці типи такі самозакохані, що їм нічия любов і не потрібна».

Опівночі жінок загнали попід стіни; дудці заграли «Оленячі роги» — і тут розпочалися справжні танці, всерйоз. Усю решту життя Меґі, зачувши звуки волинки, завжди подумки переносилася до цього сараю. Навіть звичайний помах кільта відразу ж породжував у пам’яті ці незабутні спогади: чарівне, немов уві сні, злиття звукових та зорових образів; все це поєднувалося у спогади такі пронизливі, настільки чарівні, що вони назавжди закарбувалися в пам’яті.

Схрещені мечі опинилися на підлозі; двоє чоловіків у кільтах клану Макдональдів зі Сліту підняли над головами руки і, помахуючи кистями, наче балетні танцівники, надзвичайно серйозно, немов наприкінці танцю вістря мечів мали встромитися їм у груди, елегантно пішли танцем крізь, поміж та посеред клинків.

Раптом легку й граціозну мелодію волинки прорізав високий пронизливий вереск; дудці заграли «Всі шотландці Закордоння», мечі вмить попіднімали з долівки, і кожен чоловік у кімнаті кинувся у вир танцю; їхні руки з’єднувалися й роз’єднувалися, а кільти змахували й опускалися в такт музиці. Хороводи, шотландський танець стратспей, флінги — усе це вони танцювали, весело поблискуючи пряжками і гупаючи ногами по дощатій підлозі так, що попід стелею котилася луна. Щоразу, коли ритм танцю змінювався, хтось закидав назад голову і видавав отой верескливий крик-завивання, який відразу ж підхоплювали інші охочі й сильні горлянки. А жінки, всіма забуті, стояли й дивилися.

Кейлі завершився аж близько четвертої ранку; але надворі їх чекала не терпка прозорість місцевості Блер-Атол у центральній частині штату Квінсленд або шотландського острова Скай, а непроглядна заціпенілість тропічної ночі; великий важкий місяць насилу волочився неозорими пустинними небесами, а над усім панували всепроникні міазми мангрових боліт. А коли Арне садовив їх у свій старий чахоточний «форд», останньою мелодією, яку почула Меґі, була «Квіти лісові», якою зазвичай музики заохочували гостей розходитися по домівках. Домівка… А де її домівка?

— Ну як — сподобалося? — спитав її Люк.

— Мені сподобалося б там іще більше, якби я мала можливість потанцювати, — саркастично відказала Меґі.

— Де, на кейлі? Забудь про це, Меґ! Тільки чоловіки мають право танцювати на кейлі, тож ми ще й поблажливо поставилися до вас, жінок, взагалі дозволивши вам танцювати.

— У мене таке враження, що все хороше й приємне роблять виключно чоловіки.

— Що ж, вибач! — мовив Люк крізь зуби. — Я думав, що, може, тобі шампанського захочеться попити, тому й взяв із собою. Хоча й не мусив тебе брати, між іншим! А якщо ти не будеш вдячною, то більше взагалі не візьму.

— Бачу, ти й не збираєшся цього робити, — сказала Меґі. — Бо не хочеш впускати мене до свого життя. Я багато чого побачила й зрозуміла за останні кілька годин, але не думаю, що саме це ти збирався мені показати. Тобі буде дедалі важче дурити мене, Люку. Мені обрид ти, обридло життя, яким я живу, мені обридло все!

— Т-с-с-с-с! — засичав він, не бажаючи скандалу. — Ми ж не самі!

— Тоді заявляйся до мене сам-один! — відрізала вона. — Коли востаннє я мала можливість побачити тебе довше кількох хвилин?

Арне зупинив авто біля підніжжя пагорба Хіммельхох і співчутливо вишкірився на Люка.

— Нумо, друже, — підбадьорив він. — Проведи її, а я тут почекаю. Не поспішай.

— Я цілком серйозно, Люку! — заявила Меґі, щойно вони опинилися подалі від Арне. — Навіть найбезневинніша істота починає огризатися, якщо її доведуть до краю, ти чуєш мене, Люку?! Знаю, я обіцяла коритися тобі, але ж і ти обіцяв кохати й плекати мене, тож ми з тобою — брехуни! Я хочу додому, на Дрогеду!

Люк відразу ж згадав про дві тисячі фунтів щорічно, які більше не надходитимуть на його рахунок.

— Ой, Меґ! — безпорадно мовив він. — Слухай-но, люба, так не триватиме довіку, клянуся! А цього літа я неодмінно візьму тебе з собою до Сіднея, слово О’Ніла! У будинку, яким володіє тітка Арне, невдовзі звільняється квартира, і ми зможемо пожити там три місяці й чудово порозважатися! Потерпи зі мною ще рік на рубанні цукрової тростини, а потім ми придбаємо ферму і осядемо, гаразд?

Місяць освітив його обличчя; воно здалося їй щирим, засмученим, стривоженим і покаянним. І дуже схожим на обличчя Ральфа де Брикасара.

— Гаразд, — погодилася Меґі. — Іще один рік. Але не забувай про обіцянку забрати мене до Сіднея, Люку!

12

Раз на місяць Меґі слухняно писала Фіоні, Бобу та хлопцям листа, сповненого описів півночі Квінсленду, незмінно гумористичного, де й натяку не було про чвари між нею та Люком. Знову ота гординя. Меґі привчила мешканців Дрогеди до думки, що Мюллери — це добрі приятелі Люка, у яких вона тимчасово жила через те, що чоловіку доводилося багато подорожувати у справах. У кожному слові, яке вона писала про це подружжя, відчувалася щира симпатія, тому ніхто на Дрогеді й не думав непокоїтися. Тільки горювали, що Меґі жодного разу не приїхала додому. Але як вона розкаже рідним про гроші, якщо разом із цим доведеться зізнатися, що для неї шлюб із Люком О’Нілом обернувся нещастям?