Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 89

Минуло кілька годин, перш ніж лікар зміг вийти до Енн на веранду.

— У нашої маленької бідолахи пологи затягнуті й важкі. Перші немовлята взагалі народжуються важко, а цей неправильно лежить і ніяк не може вийти. Якби Меґі була в Кернсі, їй би зробили кесарів розтин, але тут про це й мови не може бути. їй доведеться самій його виштовхувати.

— Вона притомна?

— Так, звісно. Надзвичайно мужня жінка, не кричить і не скаржиться. На мою думку, саме таким, найкращим, і доводиться найтяжче. Постійно цікавиться у мене, чи Ральф уже приїхав, і мені доводиться брехати їй про те, що дорогу перекрило повінню. Мені здається, що її чоловіка звати Люк, чи не так?

— Саме так.

— Гм-м-м! Що ж, мабуть, вона питається про того Ральфа, бо з Люка ніякого толку немає.

— Люк — виродок і скотина.

Енн подалася вперед, вчепившись руками в поруччя веранди. На дорозі з Данні показалося таксі й звернуло на підйом до Хіммельхоху. Своїм чудовим зором вона роздивилася на задньому сидінні чорнявого чоловіка і скрикнула з радісним полегшенням:

— Не вірю своїм очам, але, здається, Люк нарешті згадав, що має дружину!

— Краще я повернуся до Меґі, а ви самі з ним розбирайтеся, Енн. Якщо це не він, то я їй нічого не скажу. Якщо ж це він, то зробіть йому чашку чаю, але спиртного поки що не давайте. Воно йому пізніше знадобиться.

Під їхало таксі. На превеликий подив Енн, водій вийшов і пішов розчинити задні пасажирські дверцята. Джо Кастільйоне, власник єдиного таксомотора в Данні, зазвичай не виявляв такої ввічливості.

— Хіммельхох, ваша милість, — сказав він, низько вклонившись.

З авто вийшов чоловік у довгій чорній сутані з пурпуровим поясом. Коли він повернувся до неї обличчям, Енн здалося, що то, мабуть, Люк О’Ніл вирішив утнути хитрий жарт і розіграти її. Але відразу ж помітила, що це зовсім інший чоловік, років на десять старший за Люка. «Господи, — подумала вона, дивлячись, як він піднімається сходами. — Такого красеня я жодного разу в житті не бачила! Та ще й архієпископ, не менше. Який інтерес у католицького архієпископа до двох підстаркуватих лютеран, як ми з Людді?»

— Місіс Мюллер? — спитав він, поглянувши на неї добрими відстороненими очима. Немов бачив у своєму житті багато такого, чого дуже не хотів би бачити, і вже давно убив у собі всі почуття.

— Так, я Енн Мюллер.

— Я архієпископ Ральф де Брикасар, посланець Його Святості Папи Римського в Австралії. Я так розумію, з вами мешкає місіс Люк О’Ніл?

— Так, пане… Ральф. — «Ральф? То це він Ральф?»

— Я її давній приятель. Чи не міг би я з нею побачитися?

— Е-е-е, та вона б з радістю побачилася з вами… архієпископе… — «Ні, так казати неправильно, не кажуть «архієпископ», кажуть так, як нещодавно звернувся до нього Джо Кастільйоне — ваша милість». — Вона б радо побачилася з вами за більш сприятливих обставин, та саме тепер у Меґі перейми, у неї має народитися дитина, і їй дуже важко.

Раптом Енн помітила, як пополотнів Ральф де Брикасар. Йому аж ніяк не вдалося придушити в собі почуття, він видресирував їх до собачої покірливості й запроторив на задвірки свого проникливого розуму. Його очі були такі блакитні, що Енн здалося, наче ось-ось потоне в них, і те, що вона в них побачила, змусило її замислитися — а хто ж йому Меґі насправді, і хто ж він такий для неї?

— Я знав, що справи кепські. Я давно відчував, що щось не так, але в останній час моя тривога переросла в одержимість. І я змушений був приїхати, щоб самому все побачити. Будь ласка, пустіть мене до неї! Якщо потрібна поважна причина, то ось вона: я священик!

Та Енн і не думала перечити йому.

— Заходьте, ваша милість, сюди, будь ласка. — Дибаючи на своїх палицях, Енн міркувала: «Чи достатньо чисто й охайно в будинку? Чи скрізь пил повитирала? Чи не забули ми викинути оту смердючу ягнячу ногу, бо вона увесь будинок просмердить? Як же ж невчасно приїхав до нас такий поважний чоловік! Людді, чи тобі важко відірвати свою товсту сраку від трактора і прийти сюди? Я послала за тобою хлопця ще кілька годин тому!»

Оминувши дока Сміта і акушерку так, наче їх і не було в кімнаті, Ральф став навколішки біля ліжка і простягнув до Меґі руку.

— Меґі!

Вона насилу витягнула себе з кошмарного сну, в який занурилася, — бо їй уже все було байдуже — і побачила поруч із собою кохане обличчя — густе чорне волосся з двома сивими крилами в його чорноті, витончені аристократичні риси, до яких додалося трохи зморшок і трохи терплячого спокою; блакитні очі, що дивилися на неї з тугою та любов’ю. Як могла вона сплутати його з Люком? Більше не було такого, як Ральф, а вона зрадила своє почуття до нього. Люк був темним боком місяця, а Ральф — прекрасним і сяйним, мов сонце; і так само, як сонце, далеким. О, як це прекрасно — бачити його!

— Ральфе, допоможи мені, — сказала вона.

Він пристрасно поцілував їй руку і притиснув собі до щоки.

— Завжди радий допомогти тобі, моя Меґі, ти ж знаєш.

— Помолися за мене й за дитину. Якщо хтось може врятувати нас, то тільки ти. Ти ближчий до Бога, аніж ми. Нікому ми не потрібні, нікому й не були потрібні, навіть тобі.

— А де Люк?

— Я не знаю і знати не бажаю. — Меґі заплющила очі й відкинулася на подушку, але не відпускала його руку, міцно тримала її у своїй долоні.

Док Сміт торкнувся його плеча.

— Ваша милість, гадаю, вам треба вийти.

— Якщо її життя буде під загрозою, ви гукнете мене, гаразд?

— Невідкладно.

Нарешті з плантації повернувся Людді — й перелякався, бо нікого й ніде не було видно, а до спальні він зайти не наважився.

— Енн, з нею все гаразд? — спитав він, коли його дружина вийшла з кімнати разом із архієпископом.

— Поки що гаразд. Док нічого не обіцяє напевне, але, на мою думку, він має надію, що все обійдеться. Людді, у нас гість. Знайомся архієпископ Ральф де Брикасар, давній приятель Меґі.

Краще навчений, аніж його дружина, Людді швидко став на коліно і поцілував перстень на простягнутій йому руці.

— Сідайте, ваша милість, поговоріть з Енн. А я піду поставлю чайник.

— То ви і є той самий Ральф, — мовила Енн, підставивши свої палиці до бамбукового столу; священик сів напроти, і складки його сутани впали довкола нього додолу, а з-під неї виглянули блискучі чоботи для верхової їзди, бо гість сів, закинувши ногу на ногу. Це був доволі жіночний жест, але гість був священиком, і тому це не мало значення. Однак, попри схрещені ноги, у ньому відчувалася сильна чоловіча натура. Мабуть, священик не був таким старим, як їй спочатку здалося, — напевне сорок із гаком, не більше. Яке ж це марнування сил для такого розкішного мужчини!

— Так, я Ральф.

— Відтоді, як у Меґі розпочалися перейми, вона без упину кликала якогось Ральфа. Мушу визнати, це мене спантеличило. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь згадувала це ім’я раніше.

— Вона не хотіла й не могла.

— А звідки ви знаєте Меґі, ваша милість? І як довго?

Священик криво всміхнувся і склав свої тонкі красиві руки так, що вони стали нагадувати гострий дах костелу.

— Я познайомився з Меґі ще тоді, коли їй було десять, за кілька днів після того, як її родина перебралася кораблем із Нової Зеландії. Можна з упевненістю і не кривлячи душею сказати, що я пережив разом із Меґі й повінь, і пожежу, і емоційний голод, і смерть — і життя. Все це ми маємо випробувати і пережити. Меґі — дзеркало, в якому я змушений споглядати власну моральність.

— Ви кохаєте її! — здивовано констатувала Енн.

— Так. Завжди кохав.

— Це трагедія для вас обох.

— Я сподівався, що тільки для мене. Розкажіть мені про неї: що сталося відтоді, як вона вийшла заміж. Я не бачив її вже багато років, але без неї мені не було щастя.

— Я розкажу вам, але тільки тоді, коли ви розкажете мені про Меґі. Ні, я не маю на увазі щось дуже особисте — лише про те, як вона жила доти, поки приїхала сюди. Ми з Людді про неї нічого не знаємо, знаємо лише те, що вона жила десь поблизу Джилленбоуна. Нам би хотілося дізнатися більше, бо ми дуже любимо її. Але вона так нічого нам і не розповіла. Може, через гордість.