Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін - Страница 91

— Я мушу їхати, Меґі, — тихо й ніжно мовив він.

Її очі стали яскравішими, а їх вираз — жорстким, рот скривився неприємною гримасою.

— Я так і знала! Смішно, еге ж? Чомусь чоловіки мого життя розбігаються шпаринами, мов таргани.

Він поморщився.

— Не злися, Меґі. Мені буде нестерпно покидати тебе і згадувати саме такою. Що б не сталося з тобою в минулому, ти завжди зберігала доброту і скромність, і саме ці твої якості є для мене найдорожчими. Не змінюйся, не ставай жорсткою і жорстокою через те, що сталося. Знаю, жахливо усвідомлювати, що Люку все байдуже, тому він навіть не приїхав. Але не треба змінюватися нагірше. Інакше ти більше не будеш моєю Меґі.

Та вона поглянула на священика так, немов відчувала до нього щось схоже на ненависть.

— О, Ральфе, припини, благаю! Я не твоя Меґі й ніколи не була! Ти не схотів мене, ти підштовхнув мене до нього, до Люка. Ти що, вважаєш мене святою, черницею, чи як? Але я не така! Я звичайна людина, і ти зруйнував мені життя! Всі ці роки я кохала тебе, хотіла тебе забути, а потім вийшла заміж за чоловіка, трохи схожого на тебе, а він теж мене не хоче, я йому не потрібна. Невже це забагато — очікувати від чоловіка, що будеш йому потрібного та жаданою?

Вона розридалася, але швидко взяла себе в руки; на її обличчі проявилися тоненькі зморщечки болю, яких він ніколи раніше не бачив; він знав, що такі зморшки не розгладжуються добрим відпочинком та поліпшенням здоров’я.

— Люк — не лихий чоловік, і навіть не скажу, що він несимпатичний, — продовжила вона. — Просто чоловік. Ви всі однакові — великі волохаті нічні метелики, що розбиваються, коли бездумно летять на обманливий вогонь по той бік скла настільки прозорого, що ваші очі його не помічають. А коли ви таки примудряєтесь оминути скло і проскочити до вогню, то падаєте додолу обсмалені й мертві. А там, у нічній прохолоді, є і харчі, і кохання, і дитинчата-метелики, яких треба ростити. Але чи бачите ви це? Чи потрібно це вам? Ні! Знову й знову кидаєтеся на вогонь, б’єтесь об скло до безтямності аж поки загинете, згорівши в тому вогні!

Ральф де Брикасар не знав, що відповісти, бо цієї грані її особистості він іще ніколи не бачив. Завжди він бачив її після жахливого лиха, яке її спіткало, чи коли всі покинули її? Меґі — і таке каже?! Він ледь чув її, страшенно засмучений і стривожений тим, що вона промовляє такі речі, й тому не збагнув, що ці слова — свідчення її самотності й почуття провини.

— Ти пам’ятаєш троянду, яку подарувала мені тієї ночі, коли я поїхав із Дрогеди?

— Так, пам’ятаю. — Її голос втратив життєвість, в очах згасло жорстке світло. І тепер вони дивилися на нього, наче душа без надії, позбавлена всякого виразу, оскляніла, як і у її матері.

— Вона й досі у мене, в моєму молитовнику. І щоразу, коли я бачу троянду такого кольору, я згадую тебе, Меґі. Я кохаю тебе. Ти моя троянда, найдорогоцінніший людський образ та думка мого життя.

І знову опустилися куточки її рота, знову в очах спалахнула лють із відтінком ненависті.

— Образ, думка! Людський образ і думка! Так, саме так — це все, чим я для тебе є. Ти романтик, замріяний телепень, Ральфе де Брикасар! Ти маєш не більше уявлення про життя, аніж отой метелик, із яким я тебе порівняла! Не дивно, що ти став священиком! А якби ти був простим чоловіком, то впоратися з грубими реаліями життя тобі було б так само не до снаги, як і простому чоловікові Люку! Кажеш, ти кохаєш мене, але ти поняття не маєш, що таке кохання; ти вимовляєш слова, які колись завчив, бо їх звучання видалося тобі красивим! Мене вбиває ось яка думка; як же ж це вам, чоловікам, досі не вдалося взагалі спекатися нас, жінок, а цього вам страх як хочеться, еге ж? Чому б вам не женитися один на одному?! Ви були б божественно щасливі!

— Меґі, не кажи так! Благаю тебе!

— О, йди геть! Бачити тебе не можу! А ще ти забув одну річ про твою безцінну троянду, Ральфе, — вона має небезпечно гострі шипи!

Не озираючись, архієпископ вийшов із кімнати.

Люк і не думав відповідати на телеграму, з якої він дізнався, що став щасливим батьком п’ятифунтової дівчинки на ім’я Джастина. Меґі поволі одужала, а дитинка швидко росла й міцнішала. Може, якби Меґі годувала груддю, у неї поступово виробився б позитивний внутрішній зв’язок із худорлявою та злючою істотою, але в тих начебто пишних грудях, які так любив смоктати Люк, не виявилося ані краплини молока. «Яка іронія», — подумала Меґі. Вона регулярно, як і належить, годувала з пляшечки це червонопике і рудоволосе створіннячко, сподіваючись на появу якогось чудесного, всеохопного почуття. Але воно не з’являлося. Не було в неї бажання вкрити маленьке личко поцілунками, чи легенько покусати крихітні пальчики, чи робити сотні тих милих дурниць, які люблячі матусі роблять своїм дітям. До цього створіння у Меґі не було відчуття, що воно — її дитина, і воно бажало і потребувало її не більше, аніж вона його. Воно! Її! їй навіть не хотілося називати цю істоту «вона».

Людді та Енн навіть не здогадувалася, що Меґі не обожнює Джастину, що донька подобається їй менше, аніж будь-хто з молодших дітей її матері. Коли б Джастина не скрикувала, Меґі вже була тут як тут — брала її на руки, воркувала над нею, чукикала її, і не було дитинки чистішої, сухішої та гарнішої, аніж вона. Дивним було те, що Джастина, здавалося, не хотіла, щоб її брали на руки і щоб з нею воркували: мала вгамовувалася швидше, коли її залишали на самоті.

З часом вона стала привабливішою. Немовляча шкіра Джастини втратила червоність і набула отої позначеної синіми венами прозорості, яка часто йде рука в руку з рудим волоссям, а її маленькі ручки й ніжки погладшали і стали приємно пухкенькими. Волоссячко закучерявилося і набувало отого непозбутнього буйного відтінку, яким вирізнявся її дід Педді. Всі з нетерпінням чекали, якого ж кольору будуть її очі, Людді ставив на батьківську блакить, а Енн — на материн сірий, а Меґі з цього приводу власної думки не мала. Але очі Джастини були її власними, і це розчаровувало, якщо не сказати більше. У півтора місяці вони почали змінюватися, а на третій набули власного кольору та форми. Ніхто й ніколи нічого подібного не бачив. По зовнішньому краю райдужної оболонки її очей ішло темно-сіре коло, але сама оболонка була блідою, її не можна було назвати ані сірою, ані блакитною; для опису найкраще б підійшов вираз на кшталт «темно-білі». То були якісь чіпкі, незручні, нелюдські очі, немов сліпі, але з часом виявилося, що Джастина бачить ними дуже добре.

Хоча док Сміт про це й не сказав ані слова, але при народженні Джастини його занепокоїв розмір її голови, і впродовж перших шести місяців її життя він пильно до неї придивлявся; йому здалося — особливо після того, як він побачив оті химерні очі — що у дитини, як він волів висловлюватися, «вода в голові», хоча сучасні підручники називали це явище гідроцефалією. Але згодом виявилося, що Джастина не мала жодної церебральної вади, і голову мала правильної форми, але завелику. Утім, із часом решта частин тіла Джастини більш-менш наздогнали голову в пропорціях.

А Люк все не з’являвся. Меґі регулярно писала йому, але він не відповідав і не приїздив побачитися зі своєю донькою. В якомусь сенсі Меґі тішилася, бо вона не знала, що йому сказати, і не була впевнена в тому, що Люк зачарується оцією химерною маленькою істотою, його дочкою. Була б Джастина високим та струнким сином, Люк, можливо, і змилувався б, але Меґі страшенно раділа, що в неї донька, а не син. Джастина була живим доказом недосконалості Люка О’Ніла, бо якби він був досконалим, то продукував би лише синів.

Немовля поправлялося краще за Меґі, швидше оговталося від пологового кошмару. У чотири місяці мала кинула багато кричати і розважалася, лежачи у плетеній колисці й смикаючи за низку яскравих кольорових намистин, причеплених так, щоб вона могла їх дістати. Але вона ніколи нікому не всміхалася, навіть схожих на усмішку гримас не корчила, коли в неї боліло в животі від метеоризму.