Дотик - Маккалоу Колін - Страница 11

А пейзаж довкола був дивовижним. Кручі спадали вниз стрімчаками сотні футів заввишки; стрімчаки переходили в широченні долини, щільно зарослі сіро-зеленим лісом, що звіддаля здавався блакитним. Тут не було знайомих порід дерев — ані дубів, ані сосен, ані ялин. Але всі ті незнайомі дерева мали власну неповторну красу. «Тут усе якось величніше, аніж удома, хоча, мабуть, це через неосяжність просторів», — подумала Елізабет. Поселень вона не бачила, хіба що кілька малесеньких сіл уздовж залізничного полотна, які виростали зазвичай довкола готелю або якогось особняка.

— У цих краях можуть жити лише аборигени, — сказав Александр, коли перед їхніми очима розлігся величний каньйон із перпендикулярними помаранчевими кручами. — Невдовзі ми проїдемо повз бокове відгалуження колії. Воно зветься дробарка, бо веде до низки кар’єрів з видобутку каменю; а далі, у долині, є багатий вугільний пласт. Ідуть розмови про його розробку, але я гадаю, що це буде невигідно: вугілля доведеться піднімати на висоту тисяча футів. Мені здається, що дешевше доставляти вугілля до Сіднея судном, аніж везти його з Літгоу оцими зиґзаґами.

Раптом Александр зробив рукою жест, наче хотів охопити увесь світ.

— Лишень поглянь, Елізабет! Перед тобою — геологія землі у всій своїй красі. Оті кручі — це тріасові пісковики на кам’яновугільних покладах, а під ними — гранітні породи, сланці та вапняки девонського та силурійського періодів. Вершечки деяких гір на півночі являють собою тонкий шар базальту, що вилився при виверженні якогось величезного вулкану, — як глазур третинного періоду на тріасовому торті, але дуже еродована. Прекрасно, еге ж?

«Отакий ентузіазм — і, здавалося б, через абсолютно тривіальні речі! Що мені треба зробити, щоб пізнати хоча б дещицю того, про що він говорить?! Мабуть, мені судилося народитися і жити повним неуком», — подумала Елізабет.

О четвертій дня потяг прибув до Бовенфельса; це була крайня західна точка залізниці, хоча головним містом і був Батерст, що за сорок п’ять миль далі на захід. Елізабет прожогом побігла до станційного туалету, а потім нетерплячий Александр буквально запхав її до екіпажа.

— Я хочу до ночі встигнути до Батерста, — пояснив він.

Коли вони о восьмій дісталися готелю в Батерсті, Елізабет уже з ніг падала від утоми; але наступного ранку Александр знову заштовхав її до екіпажа і наполіг на тому, щоб колона негайно вирушила в путь. Боже милосердний, іще один день безперервної їзди! Її екіпаж рухався попереду; Александр їхав верхи, а шість повозок, запряжених змінними кіньми, везли її валізи, вантаж із залізничного складу в Райделі, а також ящики з безцінним динамітом. Александр сказав, що їхня колона неодмінно приверне до себе увагу «кущовиків».

— А хто такі кущовики? — не втримавшись, спитала Елізабет.

— Грабіжники з великої дороги. Їх залишилося небагато, бо їх нещадно винищували. Колись це були краї, де царював Бен Гал — відомий грабіжник-кущовик. Зараз він — на тому світі, як і більшість із його поплічників.

Кручі та урвища змінили гори більш традиційної форми, але однаково не схожі на шотландські, бо більшість із них не вкривали дерева; не було тут і вересу, що надавав шотландській осені особливого відтінку, а трава тут була хирлявою, рідкою та якоюсь брунатно-сріблястою. Глибока вибоїста колія, здавалося, безцільно петляла між великими валунами, висохлими струмками та ярками, що несподівано виростали на дорозі. Елізабет безперервно смикало, трясло й тіпало, і вона молила Бога, щоб Кінрос з’явився якомога швидше.

Однак він з’явився аж на заході сонця, коли дорога виринула з лісу на відкритий простір, який перетинала дорога, вкрита гравієм; уздовж дороги стояли халупи й тенти. Усе те чуже й незвичне, що Елізабет встигла побачити раніше, зблякло у порівнянні з Кінросом, який вона уявляла собі чимось схожим на Кінрос у Шотландії. Але він виявився зовсім іншим! Халупи та тенти змінилися більш солідними хворостяними мазанками, вкритими гофрованою бляхою чи чимось схожим на кору, яку зідрали з дерева та зшили докупи. Помешкання були розкидані обабіч вулиці, але в нечисленних провулках виднілися якісь дерев’яні вежі, стояки та сараї — химерні конструкції, про призначення яких вона навіть не здогадувалася. І все це було до жаху бридким та огидним! Бридким та огидним!

Потім з’явилися комерційні споруди та крамниці; кожна з навісом на дерев’яних палях. Навіси відрізнялися один від одного: ті, хто їх споруджував, аж ніяк не зважали на симетрію, порядок чи естетику. Вивіски, грубо намальовані від руки, оголошували про те, що тут є пральня, пансіон, ресторан, бар, тютюнова крамниця, чоботарня, перукарня, універмаг, приймальня лікаря чи крамниця залізних виробів.

Було у Кінросі й два будинки з червоної цегли — церква зі шпилем та двоповерховий будинок із верхньою верандою, оздобленою чавунним мереживом, таким гарним, що навіть у всьому Сіднеї такого Елізабет не бачила. Навіс будинку з гнутого гофрованого заліза тримався на залізних стовпах і теж був прикрашений вишуканим чавунним мереживом. Елегантний та красивий напис сповіщав, що це готель «Кінрос».

Ніде не було видно жодного деревця, тому навіть призахідне сонце, здавалося, нещадно палило та грало у волоссі якоїсь жінки, що стояла поруч з готелем, перетворювало її на осяяний сніп. Владна постава та незламна рішучість, яку ця жінка випромінювала, привернули увагу Елізабет, і вона довго — скільки могла — дивилася на неї, витягнувши голову, як журавель. Вражаюча постать. Як Британія на монетах або Боадіцея на малюнках у книжках. Вона, здавалося, дещо насмішкувато привіталася з Александром, який їхав біля екіпажа, а потім відвернулася в інший бік. Тільки тоді Елізабет помітила, що жінка курила сигару і пускала з ніздрів дим, наче казковий дракон.

Довкола було багато людей — чоловіків, убраних у потерті брюки та фланелеві сорочки, з фетровими широкополими капелюхами на головах, і жінок у запраних бавовняних платтях по моді тридцятирічної давності та в непоказних солом’яних капелюшках. І купа китайців: довгі коси мало не до поперека, чудернацькі чорно-білі черевички, конічні капелюхи, жінки та чоловіки в однакових брюках та піджаках чорного або темно-синього кольору.

Колона в’їхала в хащі якихось механізмів, труб, що вивергали дим, сараїв з гофрованого заліза та дерев’яних поворотних кранів і зупинилася біля підніжжя високої скелі — футів з тисячу заввишки. Схилом мало не вертикально піднімалася вузька рейкова колія і губилася нагорі серед дерев, що нарешті втішили погляд.

— Кінець подорожі, Елізабет, — сказав Александр, висаджуючи її з екіпажа. — Самерс незабаром подасть вагонетку.

І дійсно — невдовзі по рейках поволі спустився якийсь транспортний засіб, схожий на відкритий омнібус на залізних колесах, бо мав чотири ряди нефарбованих сидінь для шістьох пасажирів, а також довгий, високо огороджений лоток для вантажів. На відміну від омнібусів ці сидіння були зроблені під неймовірним кутом: пасажирам доводилося сидіти в них, відкинувшись далеко назад. Перегородивши планкою край їхнього сидіння, Александр примостився поруч з Елізабет, рішуче взяв її за руки і поклав їх на поруччя.

— Тримайся і не бійся, — сказав він. — Ти не випадеш, це я тобі обіцяю.

Повітря бриніло різними звуками: пихканням двигунів, яке своєю безперервною монотонністю доводило до шаленства, важким гепанням, металічним скреготом, лясканням обертальних ременів, хрускотом та підвиванням дробарок. Згори долинав шум, що відрізнявся від інших гучністю: то був звук єдиного парового двигуна. Вагончик зрушив з пласкої поверхні, пройшов крутий вигин у рейках і почав підніматися угору під неймовірно крутим кутом. Якимось магічним чином Елізабет змінила положення — вона вже не лежала, а сиділа рівно; холодіючи від страху, вона дивилася вниз, а перед нею поступово розгортався краєвид Кінроса. Пейзаж розширявся, аж поки сутінки не перетворили непоказні околиці міста на непроглядну імлу.