Дотик - Маккалоу Колін - Страница 113

Лі багато й похапливо говорив під час подорожі, не бажаючи дати Александрові ані найменшого натяку на те, що йому не хочеться повертатися до Кінроса. Як же ж він зможе поводитися з Елізабет як нічого не було, коли Александр хотів наблизити його до себе? Так, він міг би жити в готелі «Кінрос», але після від’їзду Анни Александр переніс усі адміністративні функції та всю паперову роботу до свого будинку, а офіси в місті були частково переобладнані під лабораторії, де під егідою Ло Чі, Во Чіня та Донні Вілкінса тривали дослідницькі роботи. Лі мав увесь час працювати з Александром, і тепер йому доведеться обідати у нього вдома, а може, і вечеряти.

Роки, проведені за кордоном, були роками самотності, і цей тягар можна було нести лише завдяки тому, чому він навчився в Тибеті; якби не Елізабет, він, може б, вирішив залишитися серед тибетських монахів назавжди, відкинути всі знання та поняття, які вселили в нього матір та Александр, і розпочати життя, яке містило в собі гіпнотичний елемент, всесвітню гармонію, керовану душею. Східній частині його свідомості це подобалося, і він був би щасливий жити на вершині світу поза межами часу, вільний від страждань та прагнень. Однак Елізабет значила для нього більше, і в цьому крилася загадка. Жодним словом, жестом чи поглядом не дала вона йому якоїсь надії та заохочення. Та однаково він не міг викинути її з голови, не міг забути про свою любов до неї. Невже це правда, що дехто з нас має споріднену душу, а знайшовши її, безпорадно борсається у потоці, який увесь час прагне розчинити тебе в отій спорідненій душі? Зробити одну з двох?

— А ти сказав Рубі та Елізабет, що ми повертаємося? — спитав він Александра, коли корабель був на підході до Мельбурна.

— Ще ні, але я ж зможу зателефонувати їм з Мельбурна. Саме так я й хотів зробити, — відповів Александр.

— Зробиш мені послугу?

— Звісно.

— Не кажи нікому, що я з тобою. Я хочу їх здивувати, — сказав Лі, намагаючись надати своєму голосу якомога більше невимушеності.

Але виникли деякі ускладнення. У Сіднеї треба було зробити візити: до Анни та до Нелл. І чи зможе Нелл тримати все в секреті?

— Зараз вона мешкає в будинку Анни, — сказав Александр, коли вони взяли екіпаж до району Гліб. — Після того як хлопці отримали свої дипломи та повернулися до Кінроса, Нелл не змогла жити сама в їхніх «норах», і, коли вона попросила мене зробити невеличку прибудову до помешкання Анни, я відчув полегшення. У неї буде приватність, але вона матиме також змогу контролювати, щоб Анну доглядали належним чином.

— Доглядали? — нахмурився Лі.

— Ти сам побачиш, — ухильно сказав Александр. — Я дечого тобі не сказав, тому що це важко описати.

Анна шокувала Лі. Та прекрасна тринадцятилітня дівчинка, якою він знав її в Кінросі, — вона тоді якраз почала валандатися з О’Доннелом — перетворилася на слиняву, незграбну і товстелезну молоду жінку, яка не впізнала навіть свого батька, не кажучи вже про сина Рубі. Її сіро-блакитні очі безцільно блукали, а один великий палець кровоточив, бо вона його увесь час смоктала.

— Ми ніяк не можемо поламати цю звичку, сер Александре, — сказала міс Гарботл. — І я тут згодна з Нелл — нам не треба прив’язувати їй руку.

— А ви не пробували змащувати палець гірким алое?

— Так, пробували, але вона плює на нього і витирає мазь об своє плаття. Є менш розчинні сполуки, але вони вельми отруйні. Нелл гадає, що зрештою Анна обгризе палець аж до кістки, і тоді його доведеться ампутувати.

— І тоді вона почне обгризати наступний палець, — з сумом мовив Александр.

— Боюся, що так воно і буде, — підтвердила міс Гарботл і прокашлялася. — У неї також трапляються напади, сер Александре. І дуже сильні. Вона трясеться всім тілом.

— Моя бідолашна Анна, — мовив Александр і поглянув на Лі очима, повними сліз. — Це несправедливо, що хтось настільки безневинний мусить так страждати! — Він розправив плечі. — Однак ви піклуєтеся про мою доньку надзвичайно добре, міс Гарботл. Вона чиста, суха і вочевидь задоволена. Наскільки я розумію, їжа для неї — це велика насолода?

— Так, вона дуже любить попоїсти. Нелл та я погодилися, що не треба обмежувати її в харчах. Таке обмеження було б не менш жорстоким, аніж позбавлення їжі безсловесної тварини.

— А Нелл у себе?

— Так, сер Александре. Вона на вас чекає.

Коли вони проходили великим будинком, Лі помітив, наскільки гарно все було в ньому організовано і як багато жінок допомагало няньчити Анну. Атмосфера була бадьорою і життєрадісною, приміщення — чисті, без найменшої плями бруду, і добре прикрашені. «Не стільки для Анни, скільки для того, щоб підтримувати гарний настрій в обслуги, — здогадався Лі. — Але то навряд чи було задумкою Александра — він би про це й не здогадався. Значить, це придумала Нелл».

До її квартири можна було потрапити через двері, пофарбовані в жовтий колір; вони були трохи прочинені, але Александр однаково гукнув, щоб попередити Нелл про їхній прихід. Вона неквапливо вийшла з внутрішньої кімнати: худорлява, вдягнена у просте оливково-сіре плаття без талії, яке на кілька дюймів не діставало до щиколоток, на ногах стильні черевички, туго зашнуровані вище литок, і волосся, зав’язане на маківці в тугий вузлик. Тут Лі пережив іще один шок: її схожість з Александром стала тепер просто вражаючою, бо дівчача м’якість уже зникла з її обличчя, залишивши жорсткий і більше чоловічий, аніж жіночий, вираз. Тільки очі у неї були свої, вони стали більшими, бо сама вона стала тоншою; вони скидалися на два потужні блакитні промені, що пронизували все на своєму шляху.

Спочатку вона побачила лише Александра, підійшла до нього, обняла і майже механічно поцілувала. Дійсно — вони були надзвичайно схожими, як близнюки. І хоч як Александр не бурчав через те, що вона займалася медициною, він був м’яким пластиліном у руках своєї доньки.

Потім, вивільнившись із батькових обіймів, вона побачила Лі, аж підстрибнула від несподіванки та посміхнулася.

— Лі, невже це справді ти? — спитала вона, дзьобнувши його в щоку. — Ніхто не казав, що ти повернувся.

— Це тому, що я не хочу, щоб хто-небудь знав, що я повертаюся, Нелл. Тримай це в таємниці заради мене, добре?

— Провалитися мені на цьому місці!

Крильце Метелика приготувала простий обід: свіжий хліб, масло, варення, нарізана холодна телятина і улюблений Александрів десерт — торт із кремом та мускатними горіхами. Нелл дала чоловікам поїсти, а потім сама попила чаю і приступила до розмови.

— Як твоя медицина? — спитав Лі.

— Чудово. Усе так, як я й сподівалася.

— Але ж це, напевне, важко.

— Тільки не для мене, до того ж я підтримую гарні стосунки з моїми наставниками та викладачами. У решти жінок ситуація важча, бо вони не мають мого хисту у стосунках з чоловіками. Бідолах можна легко довести до сліз, і вони прекрасно знають, що їм навмисне занижують оцінки тільки через те, що вони — жінки. Тому їм доводиться на одному курсі вчитися по два роки. Деяким — навіть довше. Але вони вперто йдуть уперед.

— А тебе провалювали, Нелл? — спитав Александр.

На Александровому обличчі Нелл з’явилася саркастична посмішка.

— Ніхто й не насмілиться! Я — як Грейс Робінзон, яка закінчила факультет 1893-го, не проваливши жодного року. Хоча їй так і не дали відзнак, а мали дати. Розумієш, жіночі школи не забезпечують належної підготовки з хімії та фізики, а часто — навіть у математиці. Тому бідні дівчата змушені все вчити практично заново, а викладачі не підготовлені навчати основ. Я ж маю диплом інженера. І це забезпечує мені солідну репутацію на факультеті. — Нелл хитро посміхнулася. — Викладачі бояться, щоб їх не ткнули носом у незнання якоїсь теми, тому вони воліють краще мене не чіпати.

— А ти добре ладиш зі своїми колегами-студентками? — спитав Лі.

— Узагалі-то краще, аніж я очікувала. Я допомагаю їм у точних науках та математиці, але дехто з них приречений відставати.

Александр розмішував чай, а потім, дзенькнувши ложкою об чашку, поклав її на тарілочку.