Дотик - Маккалоу Колін - Страница 117

Піклуючись про Доллі, Елізабет трохи відтанула; вона просто не могла зберігати жорсткий самоконтроль, коли ставала свідком усіх маленьких драм в основному щасливого дитячого життя — від порізів і синців до смерті улюбленої канарки. Інколи вона не могла стримати посмішки, інколи — сліз. Доллі стала для неї материнським раєм.

Здається, дівчинка взагалі не пам’ятала Анни, мимоволі називала Елізабет «мамо», а Александра — «тату», одначе Елізабет підозрювала, що десь у глибині дитячої свідомості крилися спогади про дні, проведені з Анною, бо час від часу Доллі згадувала Півонію, а це було якраз тоді, коли її няньчила Анна.

Найгіршим було те, що Доллі не могла ходити до міської школи. Якби вона туди ходила, то якась зла чи бездумна дитина неодмінно розповіла б їй про її справжню матір та сумнівного батька. Тому її освітою тимчасово займалася Елізабет. Наступного року, коли Доллі виповниться сім, їй доведеться найняти для дівчинки гувернантку. Якими б не були решта їх дітей, вони ніколи не мали можливості послати їх до звичайної школи, і це, звісно, було справжньою трагедією. Навіть на Доллі впало прокляття Кінросів: надто не схожа, щоб без проблем влитися в компанію.

Елізабет увесь час відчувала смутне бажання розповісти дитині про її справжніх батьків, і тому вона часто мучилася запитаннями, на які ніхто не дав би правильної відповіді — ані Рубі, ані Александр. У якому віці дитина здатна більш-менш безболісно сприйняти такий страшний шок? До настання статевої зрілості чи після? Здоровий глузд підказував, що це стане для Доллі потрясінням незалежно від віку, що в неї на все життя залишиться шрам у душі. Усе це було зрозуміло, але що як у неї залишиться не шрам, а порушиться психіка? І як сказати милій безневинній дитині, що її мати була розумово відсталою жертвою безжалісного і страшного чоловіка, який зробив їй дитину? Що нянька її матері вбила його найжахливішим способом, який тільки можна собі уявити, і її за це повісили? Багато ночей недоспала Елізабет, зрошуючи слізьми подушку, роздратовано міркуючи: коли, як і де розповість вона Доллі те, про що вона мусить знати, доки їй про це не розповів хтось мстивий та жорстокий? Усе, що вона могла робити, — це дарувати дитині свою любов, закладати підмурівок безпеки, впевненості та безкорисливого кохання, які стануть у пригоді тоді, коли прийде той жахливий день. А Александр, треба віддати йому належне, також виявляв неабияку турботливість; він був набагато терплячішим та передбачливішим, аніж зі своїми рідними доньками, навіть із Нелл. Ох, ця Нелл… Самотня молода жінка, жорстка, невблаганна, інколи навіть жорстока. У її житті не лишилося місця для хлопців! Вона якщо не ішачила над своїми книжками та не боролася з упередженістю викладачів, то здійснювала контроль над догляданням Анни. Елізабет дуже страждала через неї, але не сумнівалася, що Нелл зневажатиме її за це, якщо дізнається. Бути Александром — то одне, а бути ним у жіночій подобі — то зовсім інше. О Нелл, знайди своє особисте щастя, поки не пізно!

А думки про Анну взагалі були нестерпно болючими. Коли Нелл заборонила їй відвідувати Анну, Елізабет несамовито опиралася — та лише наштовхнулася на сталеву стіну притаманної Нелл батькової невблаганності. То була безнадійна боротьба, як було безнадійною боротьбою її подружнє життя з Александром. А гіркота поразки посилювалася ще й тим, що в глибині душі вона відчувала правоту Нелл, відчувала, що вона вчинила вірно, заборонивши їй приїздити на Пойнт-роуд у районі Гліб. О, яке то полегшення — не бачити, на що перетворилася Анна! Але був і смуток від усвідомлення того, що вона ніколи не була достатньо сильною.

Тож Елізабет пішла вниз, щоб перевірити, чи виконали Александрове розпорядження стосовно розстановки стільців. Якби вона вечеряли удвох чи з Рубі, вона не завдавала б собі клопоту вдягатися, але мала прийти Констанція, а також Сунь, а ще якийсь гість окрім Рубі, тому Елізабет довелося належним чином вдягнутися. У її гардеробі було багато суконь пастельних кольорів, але вона вибрала темно-синій креп, а на додачу — сапфіри та діаманти.

Однією з останніх інновацій був електричний дзвоник, який сповіщав про прибуття вагончика на верхній майданчик; зазвичай Александр відповідав на нього тим, що підходив до дверей та чекав, але сьогодні, коли продзвенів дзвінок, Александр так і не зійшов униз. Натомість зустрічати гостей пішла Елізабет. Стоячи в одвірку, вона дивилася, як до ґанку підходять Сунь та Рубі, а за ними — іще хтось. І раптом загадковий гість опинився перед Сунем та Рубі, і очі його уставилися на неї, але неначе нічого перед собою не бачили. Та це ж Лі! У такі моменти — можна подумати, що в її житті таких моментів було багато! — Елізабет вводила в дію своє натреноване довгими роками самовладання, зображувала застиглу посмішку і розпрямляла плечі. Але то було дуже тонке покривало: під ним емоції клубилися, наче велетенська хмара пилу після вибуху в кар’єрі, де добувають пісковець, клубилися потужно і абсолютно некеровано. Вона знала, що якщо ступить хоч крок, то захитається і ноги під нею стануть як ватні. Тому Елізабет продовжила стояти абсолютно непорушно, привітала його якоюсь безглуздо-ввічливою фразою, а потім провела поглядом, коли він пройшов повз неї, щоб привітатися з Александром, який спускався сходами; тим часом вона, не сходячи з місця, обмінялася люб’язностями з Сунем та Рубі і дала їм пройти повз неї. І тільки тоді, коли всі гості скупчилися біля її чоловіка, Елізабет наважилася поворухнутися. Спочатку один крок, потім ще один: ноги тримали, не підгиналися, значить, можна було йти далі.

Молодець Александр, бо він посадив її на одному боці стола з Лі, але не поруч із ним; вона зосередилася на Рубі, яка сиділа напроти і аж захлиналася від радості через повернення сина. Усе, що Елізабет мала робити, — це інколи вставляти в розмову «так», «ні» та «авжеж». Щедра душа Констанція напевне почувалася так само, бо вона також не перебивала Рубі, яка все торохтіла та торохтіла.

І поки Рубі отак торохтіла, а Констанція радісно її вислуховувала, Елізабет намагалася примиритися з несподіваним усвідомленням того факту, що вона повністю і до нестями закохана в Лі Костевана. У своїх сокровенних думках вона намагалася переконати себе, що відчуває до нього лише симпатію, щось несуттєве. Таке часто буває в житті кожної людини, то чому б і їй це не відчувати? Але в ту ж мить, коли вона побачила його уперше за сім років, Елізабет нарешті зрозуміла саму себе. Лі був тим чоловіком, за якого вона б хотіла вийти заміж, тим єдиним чоловіком. Однак якби вона не вийшла заміж за Александра, то вона ніколи б не зустріла Лі. Яке ж воно жорстоке, це життя! Лі — єдиний, хто їй потрібен, її єдиний і бажаний чоловік.

Навіть опісля, у вітальні, коли Лі сидів, відсунувшись від усіх, вихор емоцій у її душі не дав їй розгледіти в ньому хоч щось, що вселяло надію, — Господи, про що це вона, яку надію? І слава Богу, що він такий байдужий до неї. І в цьому її спасіння. Якби він відповів їй взаємністю, це стало б усесвітньою катастрофою не для однієї людини. А навіщо Рубі грала Шопена, причому його найсумніші та стражденні твори? Та ще й з такою артистичністю та експресією, на які годі було чекати від її артритних пальців. Кожна нота пронизувала Елізабет так, наче вона була хмаркою чи водою. «Наступного року мені буде сорок, а він — і досі молодий, він шукає розваг у далеких краях. Александр притягнув його сюди, щоб він посів місце тих синів, яких я йому так і не народила, і почуття обов’язку змусило його підкоритися. Бо хоча він до мене нічого й не відчуває, я бачу, що йому не надто вже й радісно тут бути».

Коли Лі поглянув на Елізабет — а він часто і подовгу на неї поглядав, — вона побачила його з чіткою ясністю, якої вона набула завдяки тому, що сама собі зізналася, що його кохає. Але ніхто не міг побачити, якими очима вона на нього дивилася: її крісло стояло так, що решта присутніх не мали змоги побачити її обличчя. Колись вона назвала його золотистим змієм у розмові з Александром, але тільки зараз збагнула вона всі нюанси цієї метафори, зрозуміла, чому вона обрала саме її. То була неточна метафора, це визначення було спричинене її придушеними почуттями, і воно не мало жодного стосунку до того, ким насправді був Лі. Він був уособленням і сонця, і вітру, і дощу — тих стихій, без яких неможливе життя. Дивно, але він нагадував їй Александра: колосальне чоловіче начало, яке не мало сумнівів у своїй правоті, гострий технічний розум, непосидючість і сильна енергія, яку він випромінював. Проте один був таким, чий дотик змушував її здригатися, а другий був таким, чийого дотику вона пристрасно прагнула. Найбільшою різницею між ними була її любов, любов, у якій вона відмовляла тому, хто мав на неї подружнє право, і дарувала іншому без будь-якої надії на те, що він її покохає.