Дотик - Маккалоу Колін - Страница 126

Вони увібралися до кліті і спустилися на глибину сто п’ятдесят футів до просторої основної галереї, яскраво освітленої електролампами; з регулярними інтервалами з’являлися робітники, які штовхали вагонетки з рудою до відкритого кінця галереї, де був шурф глибиною п’ятдесят футів, що вів до головної штольні. Маленька вагонетка, коли доїжджала до краю, переверталася за допомогою важеля, і її вміст, падаючи вниз, потрапляв до більшої вагонетки, що стояла внизу. Розташований за штольнею двигун витягував великі вагонетки стальним тросом туди, де їх чіпляли до локомотива, і той транспортував їх до сортувальних та подрібнювальних цехів. У повітрі висіла пилюка, хоча в час, коли вибухові роботи не проводилися, повітря було чисте і свіже; воно нагніталося та висотувалося великими електровентиляторами. З усіх закритих трьох чвертей периметра штольні вглиб гори йшли тунелі, деякі — прямо, деякі — вниз, а ті, що були прорубані недавно, багато разів міняли свій напрямок.

Александр та Лі пройшли разом до тунелю номер один, найстарішого та найбільш виробленого, їхній шлях освітлювали електричні лампи; оскільки видобування тут уже не здійснювалося, то вони не зустріли на своєму шляху нікого. Александр завжди турбувався про безпеку, тому тунель був підпертий достатньою кількістю масивних дерев’яних брусів, хоча Лі знав, що граніт у цьому місці гори був достатньо міцним і вірогідність обвалу була дуже низькою.

То була подорож тисячу футів завдовжки, озвучена чваканням їхніх черевиків та постійним капанням води, яку вода вичавлювала з породи своєю величезною вагою. У цьому кліматі не було небезпеки того, що вода стане кригою і, діючи як клин, розірве пласти на шматки. Це могло статися лише під час вибухових робіт, найбільш тонкої гірничодобувної операції — саме тому Александр волів здійснювати її сам, коли йшлося про надпотужний чи складний вибух.

Нарешті вони досягли глухого кінця тунелю номер один і побачили, що там уже закінчили приготування до вибухових робіт: моток ізольованого дроту, пневматичне свердло на тринозі, труба для підведення стиснутого повітря, коробок з інструментами. Один кінець важкого гумового шланга був прикріплений сталевими хомутами до сталевої труби, другий — до пневмосвердла. Динаміт і детонатори мали принести тільки на час закладки зарядів, яка здійснювалася під належним наглядом. Вибухівка зберігалася в бетонному бункері, до якого було лише чотири ключі: по одному для Александра, Лі, Самерса та Прентіса, вибухового інспектора.

— Цей вибух буде чимось на кшталт експерименту, — сказав Александр після того, як вони обидва погладили руками досить гладку поверхню лицевої частини лави — ніжно, як жінку. На поверхню площини падало яскраве світло ламп, роблячи видимим кожний розлом. — Ще футів зо двадцять золота не буде, тому я хочу обвалити більше скельної породи, аніж зазвичай. Треба почати посередині з отого розлому, а потім підривати решту зарядів концентрично. Кожна група з’єднана дротами послідовно. Я сам буритиму отвори.

Лі здивовано слухав його: ніхто не знався на цьому мистецтві краще за Александра, але він явно щось недоговорював.

— А скільки породи ти хочеш обвалити? — спитав Лі, відчуваючи, як його спиною раптом побігли мурашки.

— Щонайменше кілька тонн.

— Якби на твоєму місці був хтось інший, я б заборонив це робити, але тобі я ніяк не можу, бо ти начальник.

— Звісно, не можеш.

— А ти певен, що це потрібно? Ти навіть не обговорював це зі мною.

— Це — старий добрий тунель номер один. Він мене поважає, старий чорт.

Вони повернулися і зачвакали назад до галереї.

— Коли ти плануєш підривати?

— Завтра, якщо день буде так само гарний, як і сьогодні, — не буде вітру, який може пересрати роботу вентиляційних люків. — Він кивнув на кліть. — Униз чи вгору?

— Вгору.

Далі відтягувати вже не було сенсу. Лі ковтнув слину, бо у роті в нього раптом пересохло. Він усю ніч не спав, тисячу разів подумки переповідаючи найважливішу промову свого життя, добираючи та відкидаючи слова.

— Що там у тебе за приватна справа? — жваво спитав Александр.

Паровий двигун, що рухав компресор, був достатньо великий, щоб рухати вантажний локомотив, тому він сильно шумів, змушуючи компресор подавати повітря до баку в галереї, а потім — до труб. На дальньому кінці копрів двигун чахкав не так гучно; біля нього стояв кочегар, спершись на почорнілу від вугілля лопату, поруч оператор перевіряв манометри.

— Підійдімо сюди, — сказав Лі, відводячи Александра подалі від двигуна, на парапет із пісковця, де не було чергового персоналу. Сісти було ніде, тому він сів навпочіпки, і Александр зробив так само.

На землі лежав листочок; Лі підняв його, неначе роздивляючись, і почав повільно ламати його висохле крихке тіло. І врешті-решт скінчилося тим, що всі завчені заздалегідь слова вилетіли у нього з голови. Тому йому довелося починати з чистого аркуша.

— Я любив тебе все своє життя, Александре, але я зрадив тебе, — сказав він, розриваючи листок. — То не була заздалегідь задумана і запланована зрада, але від того вона не перестає бути зрадою. Я не можу жити зі зрадою, це нестерпно. Ти маєш знати.

— Знати що? — спитав Александр, наче йшлося не про зраду, а про якесь дрібне прогрішення, невеличкий обман. Листок розсипався. Лі підняв очі, що блищали слізьми, і зупинив їхній погляд на обличчі Александра; його губи беззвучно ворушилися, підшукуючи потрібні слова:

— Я кохаю Елізабет, і, коли я знайшов її вісім днів тому, я… я… зрадив тебе.

Якесь почуття, якому важко було дати назву, на мить спалахнуло в темних очах, але іще через мить вони знову стали тьмяними та непроникними. Обличчя Александра не змінилося. Він мовчав, здавалося, цілу вічність — просто сидів навпочіпки, звісивши руки через коліна, і ці руки лишилися такими ж розслабленими, як і перед тим, як Лі заговорив.

— Дякую за чесність, — нарешті вимовив він.

Та величезна власна гідність, яка так привабила Александра до восьмирічного хлопчика, і досі залишалася осердям Лі; вона утримала його від дріб’язкових пояснень, виливів самопринизливих вибачень та натяків на власну невинуватість, до яких удався б на місці Лі чоловік з нешляхетною душею, який би вивернувся навиворіт, аби лише хоч якось виправдатися. Утім, навряд чи нешляхетний чоловік знайшов би у собі мужність зробити таке зізнання перед такою людиною, як Александр.

— Легше сказати тобі зараз, аніж жити з брехнею, — сказав Лі. — То я винуватий, а не Елізабет. Коли я знайшов її, вона була сама не своя, страшенно пригнічена і вбита горем. Але це сталося, це сталося також і вчора. Елізабет вважає, що кохає мене.

— А чому б ні? — спитав Александр. — Вона ж вибрала тебе.

— Так не може бути, я знаю. Я мав ще вчора порвати наші стосунки, але я цього не зробив. Не зміг зробити.

— Вона знає про те, що ти мені зараз про це розповідаєш, Лі?

— Ні.

— Тоді це — наш секрет.

— Так.

— Бідолашна Елізабет, — зітхнув Александр. — Ти давно її любиш?

— З сімнадцяти років.

— Он чому ти боявся приїздити до Кінроса. Он чому ти свого часу взагалі щез із виду.

— Так. Хоча ти мусиш зрозуміти, що я ніколи не планував і не мав наміру вдаватися до якихось конкретних дій. Я завжди тебе любив надто сильно, щоб завдати тобі болю, але це сталося, коли мій захисний механізм не спрацював і її — теж. Вона була у такому стані, що не могла мені протистояти. Я застукав її зненацька, і вона не встигла оговтатися.

— Що ж, це перемога, — сухо сказав Александр. — Мені ніколи не вдавалося застукати її зненацька, коли її захисний механізм не працював. Якби її знайшов я, а не ти, її внутрішній захист був би напоготові. Отака історія про мене та Елізабет. Я живу з людиною, позбавленою всякої жвавості, наче з неї витекла життєва сила. З примарою. І я дуже радий, що вогонь все ж таки горить.

«Він сприйняв це як сильний, шляхетний і незламний чоловік, яким він і є», — подумав Лі. І це лише посилило його страждання. Так, йому було завдано жахливої травми, але Александр і не думав цього показувати.