Дотик - Маккалоу Колін - Страница 129

Але він був перед Елізабет в боргу, і вже давно настав час його віддати. Ніяк не можна було виправдати те, що він любив її, але не ощасливив. Але Рубі, принаймні, була щаслива. Лі є бездоганною парою для Елізабет, так, але чи зможе він подолати її звичку до скритності? Він глибоко в неї закоханий, але це ота ввічлива та добре вихована любов середньовічного рицаря, безнадійне зітхання на безпечній відстані. Чи зможе він пройти шлях від безнадії до втілення надії? Чи є Елізабет, про яку він мріяв цілих сімнадцять років, тією Елізабет, з якою йому доведеться жити? Цього Александр не знав. Та й не хотів знати.

Раптом у його думки вскочив Сунь. Старий добрий Сунь! Ніхто не мав кращого партнера для того, щоб розпочати такий масштабний бізнес! Он від кого успадкував Лі своє почуття честі й самоповаги, це безсумнівно. Досить дивно, бо його батько не брав особистої участі в його вихованні та не надто переймався його долею. Китайські сини Суня були, як це не дивно, іще більшими китайцями, аніж сам Сунь, — далося взнаки зовсім інше виховання. Александр схильний був думати, що Лі надзвичайно поталанило. Коли колонії об’єднаються у федерацію, китайцям стане непереливки, але Александр не сумнівався, що ті з них, хто вже потрапив у Австралію, в Австралії й залишаться. Як це нерозумно — марнувати талант та інтелект небілих людей!

Анна з’явилася і щезла, як інструмент тортур, химерним чином сполучений з Джейд, Семом О’Доннелом та Теодорою Дженкінс. Хто-хто, а остання дійсно стала яскравим прикладом того, як любов може зруйнувати життя! Ця дурна жінка полишила Кінрос і тепер скніла в злиднях у Батерсті, беручи додому шитво та даючи уроки гри на фортепіано. А все тому, що вона відмовилася поглянути в очі правді про свого чарівливого майстра на всі руки. Джейд — маленька чорна фігурка, що потихеньку розгойдується на мотузці; її прах, що так само потихеньку осипається на дешеву труну Сема О’Доннела. Розумно втнув Сунь, нічого не скажеш. А після недавньої зливи попіл Джейд остаточно просочиться з урни в його домовину, і він опиниться в кошмарних обіймах дівчини, яка вчинила над ним розправу.

А що Анна? Бідолашна слабоумна істота. Трагедія, так само невблаганна та неминуча, як паводковий потік, що мчить долиною. За одну цю трагедію він був у боргу перед Елізабет, на яку прийшовся основний тягар. Так, він має дати їй шанс і молитися, щоб цей шанс не прийшов запізно. Лі — кохання її життя, але чи захоче вона цього сама, коли отримає своє? Чи не почне й він ущемляти її та обмежувати? «Ні, — подумав Александр, — якщо вона зможе народити йому дітей. Вони будуть дітьми її серця. Справжніми улюбленцями. Цікаво, чи буде якесь дитинча схожим на Рубі? Я був би радий!»

Отвори були просвердлені. Александр зморено почвалав до тунелю, куди щойно прибув Самерс із чотириколісним возиком, у якому були ящик динаміту, пастова закладка, артилерійський порох, платиновий дріт і детонатори. «Як летить час! — подумав Александр, поглянувши на свій годинник. Його стрілки зійшлися о пів на сьому. — Дев’ять годин пішло на свердління. Непогано для такого діда, як я».

— Ви зазначили в записці повний ящик шістдесятипроцентного, сер Александре, але чи не забагато це буде?

— Так. Забагато, Самерсе, але отой динаміт у відкритому ящику мені не дуже сподобався. Ось давай поглянемо. — Він підважив монтировкою дебелу дерев’яну кришку і уставився на рівні ряди коричневих шашок, витягнув одну з них, помацав і понюхав. А потім кивнув: — Ця партія краще. Везіть цей возик мені.

— От якби я так добре розбирався у вибухівці, як ви! — поштиво мовив Самерс і потягнув возик до тунелю номер один.

Александр зупинив його.

— Дякую, Самерсе, я сам упораюсь.

— А як свердло «Інгерсолл»? Трубу для стиснутого повітря демонтувати?

— Я сам упорався з цим свердлом і розібрав трубу.

— Не треба було, сер Александре, дійсно не треба було це робити самому.

— Ти хочеш сказати — у моєму віці? — вишкірився Александр — і потягнув возика.

Самерс стояв і дивився на нього, аж поки Александр не зник за поворотом яскраво освітленого тунелю. Знову опинившись перед поверхнею лави, Александр узяв шашку найпотужнішої вибухівки і розрізав її упаковку збоку гострим ножем. Він запхав її до отвору досить легко, потім узяв найдовшу трамбівку і заштовхав нею шашку аж у порожнину. Потім іще одну шашку, і ще одну. Працюючи з максимальною швидкістю, він заповнив отвір, аж поки в ньому не зосталося місце лише для однієї шашки. До торця останньої шашки він прикріпив фульминат ртутного детонатора, патрон-бойовик і дві клеми, з’єднані платиновими дротами на підкладці з артилерійського пороху. І взявся за другий отвір.

Піт котився з нього градом, м’язи пекло від напруги, але він розмістив заряди так, як хотів, — щоб з кожного отвору звисав шматок дроту. Потім він узяв ці кінці та скрутив їх в один жмут. Александр вправно зірвав ізоляцію з кінця одного дроту, який він невдовзі розмотуватиме, коли виходитиме з тунелю до галереї, де цей дріт буде приєднано до вибухового пристрою, який і запустить вибух. Ось так, готово. Він оглянув результат своєї роботи і схвально кивнув головою.

Штовхаючи поперед себе котушку з дротом, він важко зачвакав по мокрій землі до галереї. Там його ждали Самерс, Лі та Прентіс. Прентіс підніс котушку до вибухового пристрою, збираючись сам під’єднати дріт. Але Александр забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. «Який же ж він прискіпливий гівнюк, — подумав Прентіс. — Усе хоче зробити сам, наче цього ніхто більше не вміє робити».

— Старий добрий тунель номер один готовий до вибуху, — сухо кинув Александр і посміхнувся їм. Він був увесь вимазаний у грязюку і страшенно зморений, але вигляд у нього був переможний.

Прентіс увімкнув сирену, яка попереджала всіх, що невдовзі станеться вибух. Коли стихли її останні звуки, Александр клацнув вимикачем на пристрої, й амперметр показав, що струм пішов. Вони затулили вуха руками, як і сорок інших робітників, але вибуху не сталося. Пащека тунелю номер один зяяла темнотою і пусткою, бо світло в ньому згасло.

— От лайно! — вилаявся Александр. — Десь обрив дроту.

— Стривай! — різко кинув Лі. — Стривай, Александре! Це може бути осічка або затриманий вибух!

Замість відповіді Александр вимкнув струм — і стрілка амперметра впала до нуля.

— Я полагоджу, — сказав він, узяв лампу і пішов до тунелю. — Це — мій вибух. Ви всі залишайтеся тут — зрозуміло?

Цього разу він побіг підтюпцем, посміхаючись і сповнений моці й рішучості. Тільки люди, що лишилися позаду, не знали, що струм і досі надходив: він улаштував у терміналі перемичку, яка вмикалася тоді, коли вимикач повертався в положення «вимкнуто». Перемичка також пускала струм в обхід амперметра.

Двоє дротів лежали на землі, і їхні оголені мідні кінці блищали в рожевуватому світлі лампи. Александр поставив лампу і взяв дроти у кожну руку.

— Краще так, аніж жити у старості та приниженні, всцикаючись у штани, — сказав він і з несамовитою радістю з’єднав проводи.

Увесь тунель здригнувся, наче вулкан, камінюччя розлетілося на триста ярдів, і гора, смертельно поранена в точці, що знаходилася на відстані одинадцять футів поза твердою поверхнею лави, важко осіла вниз, розірвана і піднята угору потужним вибухом. Перша вибухова хвиля зі свистом пронеслася тунелем, а слідком за нею почувся страшенний гуркіт; людей у галереї затрясло, як горох у банці; усе засипало дрібними уламками, піднялися клуби густого пилу, які шугонули аж до копрів, а потім через відвальний тунель вирвалися зі штольні. Гуркіт почувся аж у Кінросі та на вершечку гори. Але коли він стих і Лі, відчуваючи дзижчання у вухах, підвівся на ноги, він побачив, що галерея лишилася неушкодженою. Верещали зовнішні сирени, а з міста вже бігли люди.

— Господи, невже стався обвал?! Скільки людей загинуло, скільки тунелів засипало тонами камінюччя?

Спершу треба було оцінити завданий ущерб; коли Лі, гірничі інженери та контролери здійснили огляд, виявилося, що нічого не обвалилося, окрім тунелю номер один. Ніде більше не було ані тріщини в підпорці, ані дірки в брезентовому покритті, ані вигину в рейках для вагонеток. Уся сила вибуху обмежилася тунелем номер один.