Дотик - Маккалоу Колін - Страница 138

— Містере Тальгарт! — захоплено скрикнула Нелл, потискаючи його простягнуту руку.

— Вітаю вас, міс Кінрос.

Вона з традиційною безцеремонністю представила його своїй родині:

— Знайомтеся, це — Бід Тальгарт, соціаліст.

— Радий з вами познайомитися, — мовив Лі по-справжньому вишуканою мовою, щиро потискаючи руку Тальгарта. — Як глава родини маю честь запросити вас на наше капіталістичне збіговисько, містере Тальгарт.

— Не бажаєте пообідати завтра з мільйонерами? — спитала Рубі, пускаючи бісики.

З’явилися президент університету і декан, відчуваючи запах грошей та потенційних пожертв.

— Це моя дружина, місіс Костеван, — звернувся Лі до президента. — А це — моя мати, міс Костеван.

— Самі напросилися! — зігнулася від сміху Нелл, коли парочка стала похапливо ретируватися. — Я — жінка-лікар і тому не зможу отримати місце у шпиталі, але воно їх колише? Ні!

— Тоді, може, вам варто відкрити приватну практику десь, скажімо, у Кінросі? — спитав Бід.

— Коли у Сіднеї — бубонна чума, мільйони пацюків, а багато людей узагалі не можуть дозволити собі викликати лікаря?! Ні, тільки не я! — сказала Нелл.

— А як тоді стосовно відкрити приватну практику в моєму виборчому окрузі? — спитав він, беручи Нелл під руку і відводячи трохи вбік. — Там ви майже нічого не заробите, але смію припустити, що вас не дуже турбують гроші.

— Якщо чесно, то і справді не турбують. Я маю річний дохід у п’ятдесят тисяч фунтів.

— Господи, тоді все ясно, ви не погодитеся, — мовив він похмуро.

— А чому б ні? Ваше — це ваше, а моє — це моє. Перше, що мені треба зробити, — це купити авто. Дуже зручно, коли викликатимуть додому. І обов’язково з тентом — на випадок дощу.

— Принаймні ви з вашими здібностями хоч зможете його полагодити, бо, наскільки я знаю, вони ламаються раз по раз. А я навіть крана на кухні поміняти не вмію.

— Так ось чому ви пішли в політику, — доброзичливо пожартувала Нелл. — Прекрасна професія для людини, яка нічого не вміє робити і не має здорового глузду. Так ви й прем’єр-міністром станете.

— Дякую вам за вотум довіри. — Його очі раптом перестали сміятися і набули сміливого і водночас ніжного виразу. — Ви сьогодні дуже гарна, докторе Кінрос. Вам слід частіше надягати шовкові панчохи.

Нелл почервоніла як буряк, і цей факт її страшенно засмутив.

— Таке скажете… Дякую, — пробурмотіла вона.

— Я не зможу з вами завтра пообідати, бо у мене завтра — обід з мільйонерами, — сказав він, ігноруючи її сум’яття. — Але я зможу приготувати смажену ягнятину на будь-який вечір, котрий вам підійде. У мене навіть меблі нові з’явилися.

— У Нелл, — зауважила вдоволеним тоном Елізабет, — теж урешті-решт усе в житті буде добре.

— На кожен товар — свій покупець, — впевнено піддакнула Рубі. — Він — фанатик робітничого класу, але вона невдовзі виб’є з нього цю дурню.

Розділ 5

Александр повертається — на коні

Коли Елізабет і Лі повернулися до Кінроса, вони привезли з собою статую Александра в гігантському дерев’яному ящику. Врешті-решт його виготували з мармуру, а не з граніту, до того ж з цілком несподіваної причини: найнятий Лі італійський скульптор наполіг на тому, що коли ця скульптура має бути шедевром, то мусить бути виготовлена саме з мармуру! І не якийсь там старовинний мармур, а брила, яку він знайшов у Каррарі і зберіг свого часу саме для такої скульптури, яку задумували для сера Александра Кінроса. «Це буде не один з тих халтурних монументів, що їх часто замовляють міські власті, — саркастично пояснив сеньйор Бартоломео Пардіні. — Це буде шедевр. На рівні Родена, хоча я і досі не можу збагнути, чому той мистець вибрав своїм матеріалом бронзу! Яка гидота! А граніт — то теж така гидота, така гидота! Камінь для надгробків — і все».

Вражений і переконаний такою латинською пристрасністю, Лі поговорив з Елізабет, і вони погодилися, що нехай великий Пардіні працює так, як хоче.

Якийсь забобон, який вони самі не могли раціонально пояснити, завадив Елізабет і Лі оглядати скульптуру до того, як її привезли в ящику до пункту призначення: спочатку треба встановити, а потім роздивлятися. Не буде урочистого відкриття зі зніманням покривала, не буде отих претензійних церемоній, які прототип скульптури ненавидів усією душею. Статую просто встановить на коричневий мармуровий постамент на Кінрос-сквер група робітників за допомогою підйомного крана. А коли вже він там стоятиме, от тоді нехай всі приходять і дивляться, коли і скільки завгодно.

То й справді вийшов шедевр. Кам’яна брила, з якої виготували скульптуру, мала прожилки з черепашок молюсків та агату; тому кучма Александрового волосся вийшла сивою, обличчя — блідувато-засмаглим, а кінь, точніше, кобила — гнідою. Ефект був уражаюче реалістичним, причому настільки, що гості міста часто підходили до скульптури, щоб придивитися — чи її, бува, не пофарбували або ж склеїли з різних пород. І відходили, вражені, побачивши, що то було не так. Александр їхав на своєму величному неосідланому коні, як римський імператор, одну руку піднісши у привітанні, а другу — опустивши вільно. Лі просив скульптора зробити американське сідло, але коли побачив шедевр сеньйора Пардіні на постаменті на Кінрос-сквер, то визнав, що мистець таки мав рацію. Александр би сподобався сам собі. Володар усіх підлеглих — як і його древній тезко.

Рубі він більше ніж сподобався. Коли вона не мала чого робити, то сиділа на верхній веранді, уставившись на Александрів профіль, бо він був звернений обличчям до мерії, а до готелю «Кінрос» стояв боком. І лише Елізабет сприйняла статую з тривогою: щойно вона з’являлася в полі її зору, Елізабет швидко відводила погляд. Мабуть, через те що Александр мав очі: скульптор зробив в орбітах дві кульки білого мармуру з блискучими вставками з чорного обсидіану. Кінросіанці божилися, що, коли проходили повз статую, очі Александра за ними слідкували.

Невдовзі після того, як було встановлено статую, один шахтар, який працював з відбійним молотком у лаві тунелю номер сімнадцять, раптом відчув, наче на нього хтось дивиться, і повернув голову. І побачив у себе за спиною сера Александра. Він простягнув повз шахтаря руку, намацав крихкий шматок блискучої руди і покрутив його пальцями — з плоті й крові, та ще й з землею під нігтями. Він кивнув головою з сивою левиною гривою, яка виблискувала, як кришталь, під сліпучими лампами, і звів гострі брови.

— Це добре! З цієї жили ми візьмемо до біса золота, — сказав сер Александр і зник, але не розчинився у повітрі, а немовби відкотився назад, не рухаючи при цьому ногами, — швидко як блискавка.

Після цього його часто бачили в шахті «Апокаліпсис», де він то походжав із задумливим виглядом, то наглядав, як працює якийсь шахтар, то перевіряв отвори для закладки вибухівки. Згодом стало вже традицією: коли він походжав чи наглядав, «Апокаліпсису» нічого не загрожувало, але коли він перевіряв отвори для зарядів, це означало, що він попереджає про небезпеку аварії. Шахтарі його не боялися. Для них було навіть утіхою бачити, як сер Александр займається єдиною справою, яку він по-справжньому любив.

Якщо в шахту спускався Лі, сер Александр неодмінно теж там був, і час від часу обслуга біля копрів бачила, як він піднімався вгору разом з Лі: той мав звичку ходити до заглибини, під якою знаходився глухий кут тунелю номер один, і щоразу, коли він туди приходив, його зустрічав Александр, щоб посидіти та поговорити.

Він також час від часу сидів з Рубі на верхній веранді готелю «Кінрос», уставившись на свою статую.

Але ніколи не показувався перед Елізабет.