Дотик - Маккалоу Колін - Страница 20

Поселення європейців стали траплятися дедалі частіше: тепер подорожні проїжджали повз маленькі села з кількох похилих дерев’яних будинків, що тулилися з обох боків до ґрунтової дороги; у цих краях теж траплялися індіанці, але вдягнені вони були в одіж білої людини і тинялися туди-сюди, заливши очі спиртним. «Міцні напої — то катастрофа для всього світу, — подумав Александр, — навіть Александр Македонський помер внаслідок розриву шлунку після гігантської пиятики. І куди б не їхала біла людина, у своєму обозі вона неодмінно везе міцні спиртні напої».

Їхня група їхала колією, прокладеною повозками переселенців, хоча через війну вони зустрічали мало переселенців, що їхали б на захід великими колонами, убезпечивши таким чином себе від нападів індіанців. Цією дорогою Александр та його попутники перетнули Канзас і дісталися Канзас-ситі — чималенького міста у місці злиття двох великих річок. Тут Александр попрощався зі своїми супутниками і подався рікою Міссурі до Сент-Луїса та Міссісіпі. Уражений, Александр подумав, що то — мабуть, найбільші ріки у світі, і вкотре дійшов висновку, що матір-природа щедро одарила Америку всілякими благами. Родючі ґрунти, велика кількість води, у якій не було нестачі, сприятливий для сільського господарства клімат — навіть попри те що зими тут були набагато суворішими, ніж у Шотландії. Що було досить дивно, бо Шотландія знаходилася набагато північніше.

Він навмисне уникав зон бойових дій, не маючи бажання брати участь у війні, у якій він не хотів і не був зобов’язаний брати участь. Якось, проїжджаючи північчю Індіани, він, коли почало сутеніти, зупинився біля поодинокого будинку, щоб висловити своє звичне прохання: трохи їжі і ночівля в сараї в обмін на будь-яку тяжку працю, яка може знадобитися господарям. Більшість чоловіків пішли на війну, тому такий прийом спрацьовував дуже добре; жінки довіряли йому, і він ніколи не зловживав їхньою довірою.

Жінка, яка відчинила двері, тримала в руках рушницю, і Александр відразу ж зрозумів чому: вона була молода і гарна, а в будинку не чутно було дитячих голосів. Невже сама?

— Опустіть рушницю, я не заподію вам зла, — сказав він отим шотландським говірком, який чомусь так подобався американцям. — Дайте мені поїсти та дозвольте переночувати в сараї, а я нарубаю вам дров, подою корову та прополю город — зроблю все, що вам потрібно, пані.

— Мені потрібно, щоб повернувся мій чоловік, — похмуро відповіла жінка. — Але цього ніколи не буде.

Її звали Онорія Браун, її чоловік, з яким вона встигла прожити усього кілька тижнів, загинув у битві при Шайло, і відтоді вона залишалася самотньою, примудряючись прохарчуватися з тієї землі, яку спромогалася обробити сама, і відкидаючи всі умовляння родичів повернутися до них.

— Мені подобається моя незалежність, — сказала вона Александру за щедрою вечерею з курки, смаженої картоплі, зелених бобів з її городу та смачнючої підливи, схожу на яку він востаннє куштував напередодні своєї втечі з Кінроса. Жінка мала очі кольору аквамарину, обрамлені світлими, майже прозорими віями, і в тих очах світилися гумор, упертість і твердість вдачі. Згодом у тих очах з’явився іще один вираз: задумливість. Відклавши вбік виделку, Онорія Браун зупинила на Александрові прискіпливий погляд. — Однак я достатньо навчена життям, щоб розуміти, що, коли скінчиться війна і чоловіки почнуть мандрувати і повертатися додому, я не зможу залишатися тут самотньою. Ви, часом, не шукаєте дружину, яка є власницею ферми розміром сто акрів?

— Ні, — лагідно заперечив Александр. — Я не збираюся зупинятися в Індіані й ніколи не мав наміру стати фермером.

Вона знизала плечима, і куточки її повних красивих губ опустилися.

— Однаково варто було спробувати. Ти став би гарним чоловіком для однієї гарної жінки.

Скінчивши вечерю, Александр загострив сокиру і при світлі ліхтаря цілу годину колов дрова, легко і невимушено орудуючи знаряддям. Під кінець роботи Онорія Браун вийшла на поріг і зупинилася, дивлячись на Александра.

— Ти аж спітнів, — мовила вона, коли він опустив сокиру і знову став її гострити. — Уже холодно, і я налила трохи гарячої води у ночви в кухні. Якщо ти принесеш іще води з колодязя, то можеш помитися, а я тим часом виперу твою одіж. До ранку вона не висохне, і це означає, що в сараї ти спати не зможеш. Лягай у моє ліжко.

Коли він повернувся, кухня, у якій вони вечеряли, знову була бездоганно чистою, тарілки — прибрані, а від великої чавунної печі йшло приємне й заспокійливе тепло; перед піччю стояли цинкові ночви. На дні в ночвах була гаряча вода з великого залізного чайника. Александр наповнив чайник з колодязя, а потім додав іще води в ночви. Простягнувши руку, жінка стояла перед ним, поки він подавав їй своє вбрання — джинси, джинсову сорочку та довгі фланелеві труси, — а потім схвально посміхнулася.

— Ти маєш гарну фігуру, Александре, — сказала вона, повертаючись до маленької пральної діжечки на сосновому столі.

Александру було так приємно зануритися у теплу воду, що він промовчав; він сів, притиснув підборіддя до колін і заплющив від задоволення та розслаблення очі.

Дотик її сильної та шорсткої руки розбудив його.

— Тут без моєї допомоги тобі не обійтися, — тихо мовила вона, розминаючи йому спину своїми чіпкими пальцями.

Розстеливши йому під ноги старий потертий килимок, Онорія закутала Александра в шорсткий рушник і швиденько витерла досуха.

Ще кілька хвилин тому він був страшенно зморений, а тепер — знову ожив, стрепенувся, усі його відчуття різко загострилися. Крутнувшись у рушникові, Александр упритул поглянув на жінку — і ніяково та невміло поцілував її. Вона відреагувала миттєво: і її поцілунок проникнув у темну павутину його підсвідомості, викликавши бурхливий сплеск емоцій, яких він раніше не знав. Полетіли додолу її заношене й потерте плаття, сорочка, в’язані домашні панчохи та підштаники — і вперше у своєму житті Александр відчув дотик оголеного жіночого тіла. Він немовби потонув у повних грудях Онорії, він насолоджувався ними і не міг насолодитися, він пестив пальцями її пружні соски. Усе сталося само собою і дуже природно; йому не знадобилося бути досвідченим коханцем, щоб відчути, що їй потрібно, і найвищої точки насолоди вони досягли одночасно і легко. То був світлий екстаз, який ніяк не можна було порівняти з тим сороміцьким оргазмом, який він отримував раніше, задовольняючи сам себе.

Згодом вони перебралися до її ліжка, але й там Александр невтомно кохав і пестив цю прекрасну, пристрасну і дивовижну жінку, яка була так само спраглою, як і він.

— Залишайся тут, зі мною, — благально сказала вона йому на світанку, коли він почав вдягатися.

— Не можу, — відповів він, ледь стримуючи емоції. — Це не моя доля, не моє призначення в житті. Якби я залишився тут, це було б те ж саме, що Наполеон вирішив залишитися на Ельбі.

Вона не плакала і не заперечувала, просто мовчки встала і пішла готувати йому сніданок, а він тим часом взявся сідлати свого коня та в’ючити мула. Уперше — і востаннє — за час його американської одисеї золотий запас усю ніч пролежав забутий у сараї під соломою.

— Життєве призначення, — задумливо мовила Онорія, накладаючи на тарілку яєчню, бекон та вівсяну кашу. — Дивний вираз. Навіть смішний. Я вже чула його раніше, але не зустрічала чоловіків, для яких він значив би так багато, як для тебе. Якщо можеш, скажи мені, яким ти бачиш своє життєве призначення.

— Моя доля — це стати великим, Оноріє. Я мушу продемонструвати одному вузьколобому та мстивому пресвітеріанському священику, кого він намагався знищити, та довести йому, що людина здатна піднятися вище за своє походження. — Нахмурившись, він поглянув на її розпашіле рожеве обличчя, яке і досі світилося радістю від прекрасної та незабутньої ночі. — Люба моя, заведи собі чотири або п’ять великих та злих собак. Ти — владна жінка, вони поважатимуть тебе і слухняно виконуватимуть твої накази. Навчи їх кидатися до горлянки. І вони стануть тобі кращим захистом, ніж рушниця, краще користуйся нею, щоб полювати для собак на кроликів, птахів — усе, що зможеш уполювати. І тоді ти зможеш прожити тут сама, допоки не з’явиться обранець, який стане твоїм чоловіком. А він неодмінно з’явиться, ось побачиш.