Дотик - Маккалоу Колін - Страница 62

«Колись Александр назвав мене доброю, але я ніяка не добра, — картала вона себе. — Я — найгірша з усіх жінок, я — несправжня мати. Матері мусять усьому давати раду і все долати, а я не в змозі дати раду власній дитині. Якщо Анна — це просто шматочок тіста, що повзає по підлозі, то Нелл — якась страшна і вища за мене істота, з якою я не маю абсолютно нічого спільного. Дайте Нелл ляльку — і вона робитиме їй операцію: візьме гострого ножа і розкрає її посередині, витягне набивку і з видом знавця розповідатиме про стан ляльчиних нутрощів. Потім вона все кидає і починає копіювати для ляльки ретельно намальовані частини людського тіла з отого жахливого атласу анатомії, з яким Александр ніколи не розлучається, бо гравюри в ньому виконані Альбрехтом Дюрером — до речі, а хто він такий? А коли вона цим не займається, то сидить опівночі на пласкому даху з телескопом, який подарував їй Александр, і витріщається на місяць чи захоплено марить якимись там кільцями Сатурна.

Коли маєш справу з Анною, то невідомо, що вона думає і чи здатна вона думати взагалі. Хоча Джейд стверджує, що здатна. Однак Нелл по-своєму таке ж чудовисько, як і Анна: владна, непосидюча, рішуча, ненаситно допитлива та безстрашна. Хоча очі в неї блакитні, а не чорні, однаково — коли вона дивиться на мене з-під своїх загострених брів, мені здається, що то дивиться на мене Александр. Їй лише шість років, а вона вже вважає, що її мати не набагато розумніша за Анну — ну так, хіба що трішечки. Вона терпіти не може, коли з нею панькаються, вона терпіти не може, коли її цілують, вона з огидою відкидає всяку діяльність, притаманну для жінок. Коробок з моїми старими платтями, які я їй віддала гратися, так і стоїть нерозкритим. Будь-яка дівчинка в її віці визнала б цей коробок скринею зі скарбом, а Нелл натомість тільки зміряла мене презирливим і нищівним поглядом. Бачили б ви цей погляд! Наче вона хотіла ним сказати: мамо, за кого ти мене вважаєш? За ідіотку Анну?

Я здатна любити обох моїх доньок, але я не можу любити одну з них за її гігантський інтелект, а другу — за те, що від її звичок мене вивертає.

О Господи! Скажи мені — що я роблю не так? Чого мені бракує?»

Коли Елізабет поділилася декотрими з цих міркувань з Рубі, та лише презирливо пирснула:

— Слухай-но, Елізабет, ти надто вимоглива до себе! Є люди, як я, — з сильною витримкою і малочутливі, байдужі до бруду та розгардіяшу. Можливо, тому що і вони, і я виросли серед бруду та розгардіяшу. А ти, напевне, зросла в одному з тих бездоганно охайних шотландських будиночків, де все чисто підметено та вимито. Ніхто не ригає з похмілля, ніхто не обсирається чи обсцикається у п’яному ступорі, ніхто не забуває помити тарілки, аж поки вони не вкриються цвіллю, ніхто не залишає у хаті сміття, аж поки воно не згниє. Господи Ісусе, Елізабет! Я зростала у клоаці, у вигрібній ямі! І якщо в тебе слабкий шлунок, то від цього нікуди не подітися. Кицюньо, ти не зможеш це контролювати, хоч як би ти не намагалася. Що стосується Нелл, то тут я з тобою згодна: вона просто чудовисько. Вона ніколи не буде людиною, яка сподобається комусь із першого погляду, навпаки — скоріш за все, вона відштовхуватиме оточуючих. Ти страждаєш через те, що тобі бракує освіти, а Александр дав тобі це зрозуміти. У мене теж немає освіти, але я не була незрілою шістнадцятирічною дівчиною, коли його зустріла. Вище голову — і облиш оце самобичування. Любити своїх дітей — це набагато важливіше, аніж відчувати до них симпатію.

«Потрібен дощ, — подумала Елізабет одного травневого ранку 1882 року, коли вона осідлала свою конячку і проїхалася ті три милі, що відділяли будинок від озерця. — Це озеро не дає мені збожеволіти, воно зберігає мій здоровий глузд. Без нього я жила б взаперті, безцільно б маялася в чотирьох стінах, де мене змусили до покори. Однак тоді я нічого б не знала і мала б спокій та мир у душі». — «Жалість до самої себе, ось що це таке, Елізабет! Найгірший з усіх злочинів, бо він призводить до самообману, надуманих образ і втрати контакту з почуттями інших людей. Ким би ти не була, щоб ти не переживала — ти накликала все це сама. Сказала б тоді батьку „ні“ — і що б він з тобою зробив? Ну, побив би, ну, послав би замолювати гріх до доктора Маррі! Могла б сказати „ні“ Александру — що б він зробив, окрім послати тебе додому зганьбленою? Рубі має рацію: я надто багато думаю про себе та про свої вади. Натомість я мушу думати про озеро. Там я можу забутися».

Вона погнала кобилу стежиною, яка була тепер такою гарно втоптаною, що її міг помітити і нею проїхати будь-хто, хто спромігся б її помітити. Звісно, якщо б йому дозволили. Однак Елізабет жодного разу не спадало на думку, що біля озера може з’явитися хтось іще окрім неї.

Одначе, не доїхавши ярдів триста до водойми, Елізабет почула звук чоловічого сміху — веселого та безтурботного. Вона не перелякалася, але далі не поїхала. Зісковзнувши з кобили, вона прив’язала її до гілки, поплескала по лискучому білому боку і тихенько рушила вперед. Вона була роздратована: як посмів цей хлопець вторгнутися у володіння Кінросів? Вона не боялася, але обережність не завадить. І ця обережність підказувала їй, що спочатку треба подивитися, хто ж він є, цей порушник. Якщо виявиться, що то — ціла зграя розбійників, яким вдалося віднайти це озерце, то вона потихеньку повернеться по своїх слідах до будинку, а там скористається новою цяцькою, яку встановив Александр. То був телефон, з’єднаний з поліційним відділком міста Кінрос та будинком Самерса. Більше лінія нікуди не йшла, але цього було достатньо, щоб негайно викликати допомогу. Можливо також, що то була група аборигенів, але в цій місцевості вони рідко — майже ніколи — не підходили до помешкань білих людей. Аборигени боялися шахти, а довкола було стільки квадратних миль незайманої та порослої лісом землі, що ці нечисленні люди воліли ховатися подалі від розбещувального впливу білих заради збереження цілісності та ідентичності своїх племен.

Але поблизу не було видно ані прив’язаних коней, ані ознак відчайдухів розбійників чи аборигенів. Там був лише один чоловік, який стояв до неї спиною на пласкому камені, що стирчав з води, як оббілована людська лопатка. У Елізабет перехопило подих, вона уповільнила ходу і зупинилася. Чоловік був голий, промені сонця потоками стікали по його золотистій шкірі, а чорне волосся сягало аж до пояса і далі. Китаєць? Раптом він повернувся в її напрямку, підняв руки — і враз пірнув у воду, майже не збуривши її. Елізабет іще раз пригадалося обличчя в той момент, коли чоловік до неї обернувся. Неначе вона десь його недавно бачила. Та то ж був Лі Костеван! Лі Костеван повернувся додому! Її коліна підкосилися, і вона копичкою впала на землю, а потім збагнула: щойно він вирине, одразу ж її побачить. Яка небажана зустріч! Яка ніяковість для них обох! Що ж вона йому скаже?! Похапцем зіп’явшись на ноги, вона ледь устигла схватися в зарості.

Його приватну чоловічу принаду було майже болісно бачити, коли він вистрибнув з води легко й потужно, наче риба. Кивком відкинувши з обличчя довге чорне волосся, він без видимих зусиль вискочив з води і, радісно й зачаровано озирнувшись довкола, розлігся на пласкому камені позагоряти на сонці. Елізабет постояла якийсь час мовчки та непорушно, як та ящірка, аж поки хлопець знову не стрибнув у озеро. Лише тоді вона наважилася відповзти геть.

Як вона дісталася дому — Елізабет не пам’ятала. Її очі, розум і душа повнилися спогадом про оте прекрасне бездоганне тіло, що не мало ані найменшої вади, тіло з гнучкими та сильними м’язами, з радісним обличчям, яке світилося повним та нічим не обмеженим задоволенням. Усе своє життя вона прагнула свободи, але досі ще ніколи не зустрічала її в людській подобі. І це було незабутнє враження. Це було відкриття. Одкровення.

Лі Костеван повернувся додому.

Розділ 7

Досі не знаний біль

Рубі з’явилася невдовзі після того, як Елізабет прийняла душ і перевдяглася у вечірнє плаття.