Дотик - Маккалоу Колін - Страница 66

Лі вирахував, що Елізабет не пізнала такого життя. І це була більше аніж інтуїція: якось Александр вибухнув різкою критикою на адресу шотландського міста Кінрос, його пресвітеріанського священика та клану Драмондів, до якого належала й Елізабет. Якщо вірити Александру, то дівчат у цьому клані тримали у фактичній ізоляції. І от із цього затвірництва Елізабет відразу ж потрапила у шлюб з чоловіком, набагато старшим за неї; Александру минулого квітня виповнилося тридцять дев’ять. Вона користувалася своєю красою як одягом, приблизно так, як чоловіки сприймають уніформу, щоб продемонструвати світу, як багато значить вона для Александра.

«Чому ж я їй не сподобався? Тому що я метис? Ні, я не повірю, що моя матір так її любила б, якби знала, що Елізабет — фанатичка. Хоча він такий дивний — цей їхній альянс! Вона не може не знати про стосунки Александра і моєї матері».

— А Елізабет знає про тебе і Александра? — спитав він.

— Звісно, знає. Він намагався тримати нас на відстані, але не зміг. Не встигли ми поглянути одна на одну, як відразу ж стали вірними подругами, — пояснила Рубі.

«Іще одна відповідь на іще одне запитання. Однак таємниця стає дедалі загадковішою, а припущення — дедалі боліснішими. Що ж вони скажуть завтра під час обіду, коли я підірву свій заряд динаміту? Жду не діждуся!»

Перше, що побачив Лі, коли заснув, — це рот Елізабет, і йому дуже захотілося його поцілувати.

— Дивно, що Нелл не вийшла до нас перед учорашньою вечерею, — сказала Рубі, вітаючи Лі обіймами. — Ну як Сунь?

Лі теж обійняв її і посмикав за свій накрохмалений комірець.

— А мені обов’язково носити оцей хомут під час обіду тільки через те, що сьогодні неділя?

— Так, обов’язково. Елізабет ходить на службу до англіканської церкви, тому вона буде в парадному вбранні і в капелюсі. Ти так і не сказав мені, як там Сунь.

— У прекрасній формі — а як інакше? Здається, австралійська плутократія більше підходить моєму татусеві, аніж коли б він був звичайним китайським принцом у Пекіні. Ду-уже був радий мене бачити! Мені здалося, він проклинає той день, коли від мене відмовився.

— Розумієш, звідки йому було знати, що трапиться в майбутньому? Тоді, коли ти іще був гарненьким пухкеньким хлопчиком, — посміхнулася Рубі. — Він втратив, я знайшла.

— Пригадується, ти сказала, що вчора увечері мала підійти Нелл. Дивно, чому вона не прийшла?

— І справді дивно. Мабуть, через те, що вона — прихильниця вчення Дарвіна і відкидає релігійні постулати про те, що світ створив Бог.

— У шість років? Не сміши мене, мамо!

— Вона — справжнісінький вундеркінд, сину. Її цікавить здебільшого наука, хоча вона також малює, креслить, ліпить скульптури і винятково гарно грає на арфі та на фортепіано. Коли її пальці зможуть покрити октаву, я влаштую змагання. Я люблю її, але багато людей — не люблять. — Рубі посміхнулася. — Шокувати співбесідника — це її найбільший гріх. Тобі ця риса нікого не нагадує? Якщо гарненько подумати, то, напевне, саме через це Елізабет і не дала їй прийти до нас учора ввечері. Спочатку вона засунула б за пояс єпископа, а потім би прочитала лекцію про пеніс в ерегованому та спокійному станах. Вона марить анатомією і досить швидко здогадалася, що певні її аспекти у певній аудиторії можуть стати соціальним динамітом.

Лі вибухнув сміхом.

— От зухвале дівчисько! Гадаю, вона мені теж сподобається.

— Я знаю, що життя Елізабет було і буде важким, — мовила Рубі, — але дуже боюся, що життя Нелл буде іще важчим.

— Для кого, для дочки Александра Кінроса? Мамо, Нелл — це австралійська шляхта!

— Може, вона й донька Александра Кінроса, але вона — жінка, сину. Жінка, яка цікавиться речами, котрі чоловіки вважають виключно своєю прерогативою. Вона така педантка! Справжня «синя панчоха»! Звісно, Александр від цього просто в захваті, але він не зможе захищати Нелл від наскоків та образ усе її життя.

Тож, коли настав обідній час після служби, Лі з великою цікавістю поглянув на Нелл — і побачив Александра. Якщо підстригти її волосся та вдягнути її в шорти, то вийде шестирічний Александр. Це викликало у Лі приплив симпатії, але Нелл притримала свою симпатію до того моменту, коли він здасть екзамен, який вона збиралася йому влаштувати.

Спочатку, одначе, він мав привітатися з Елізабет і Анною.

«Дуже красиве дитя, викапана Елізабет — за винятком очей».

— Познайомся, Анно, це — Лі, — мовила Елізабет, тримаючи Анну на руках. — Лі. Це — Лі. Скажи — Лі!

— Лялька, — мовила Анна і помахала лялькою, яку тримала в руці.

— А можна я візьму її на руки? — спитав Лі.

— Вона розплачеться, тому я не можу цього дозволити, — пролунала стисла й холодна відповідь.

— Ні, не розплачеться, — спокійно сказав хлопець, забираючи дівчинку з материних рук. — Ось бачиш. Привіт, Анно-ванно! — Він обцілував усе її личко, і мала заворожено поглянула на нього. Її ще ніхто так не цілував. — Мене звуть Лі, Анно-ванно. Можеш сказати «Лі»? Лі, Лі, Лі.

Анна повернулася, обхопила його рученятами за шию — і намацала косу.

— Змія! — сказала вона, посмикуючи Лі за косу.

У Елізабет аж щелепа відвисла.

— Джейд, а я й не знала, що вона вимовляє слово «змія»!

— Я теж не знала, міс Лізі! — отетеріло відповіла Джейд.

— Це — не змія, а коса. Ой-ой! — стиха вигукнув Лі, але навіть не скривився, хоча мала з чималенькою силою смикала його за волосся. — Мене звуть Лі, Лі, Лі.

— Лі, — повторила Анна, обіймаючи його. — Лі, Лі.

Усі радісно загукали.

«Добре це чи погано, що я посмів втрутитися в чужі справи?» — подумав Лі, передаючи Анну Джейд, яка відразу ж пішла з нею на кухню поспілкуватися з Семом Вонґом.

Лі, Рубі, Елізабет і Нелл сіли за стіл у приватній їдальні Рубі; Нелл усілася на подушку.

— Лі, а чим займається мій татко?

— Вивчає дуже ефективну німецьку телеграфну систему у фірмі Ернста і Фрідріха Сіменсів.

— О, так, Сіменс і Гальке, — мовила Нелл і нахмурилася. — Особисто я гадаю, що той Сіменс, якого звуть Вільгельм, є найцікавішим з них.

— Повністю з тобою згоден, Нелл. Тільки річ у тім, що Вільгельм став Вільямом і зараз мешкає в Англії — там краще патентне законодавство, аніж у Німеччині.

— Німеччина лише недавно стала об’єднаною державою, ось чому там гірше законодавство.

— Дай час графу Бісмарку, Нелл.

— Його звуть Отто, до речі.

— Ти зарозуміла, — спокійним тоном сказав Лі.

— Ні, я не зарозуміла!

— А от і ні — зарозуміла. По-справжньому ерудовані люди не приголомшують своїх менш ерудованих братів непотрібними фактами. Ти знаєш, що Бісмарка звуть Отто, і я теж цілком випадково знаю, що його звуть Отто. Але я не намагаюся демонструвати свою обізнаність тільки заради того, щоб уразити моїх слухачів.

Дівчинка замовкла, закрившись, як чутлива рослина від дотику; обличчя її почервоніло, повіки опустилися, а рот випрямився у ниточку — як і в Александра. Запала тиша, а потім дві жінки стали обговорювати — що ж казати і що робити; нарешті вони вирішили проігнорувати цей потужний ляпас, завданий самолюбству Нелл. Рубі — тому що вважала, що цей урок з часом піде дівчинці на користь, а Елізабет — тому що хтось нарешті наважився зробити те, чого вона зробити ніяк не наважувалася, — поставити дочку на місце. А тим часом Лі поїдав свій омлет із таким виглядом, наче нічого не сталося.

Сидячи напроти за маленьким круглим столиком, Елізабет нишком поглядала на нього, насолоджуючись незвичною інтимністю спостереження за тим, як він їсть, як рухається його рот, як грають м’язи на щоках, як акуратно він жує і ковтає: ретельно, неквапливо і красиво. Він підняв голову і зазирнув у її очі так несподівано, що у неї не залишилося сумнівів — він устиг прочитати в її очах її думки; вона не почервоніла, але на мить він встигнув помітити страшенно сором’язливу істоту, яку застукали зненацька. А потім в очах Елізабет опустилися непроникні завіси, і вона продовжила наминати омлет з удаваним ентузіазмом. «Що ж там відбувається за твоїм фасадом, Елізабет? Про що ти думала, коли в той саме момент спостерігала за мною? Розкажи мені про своє приховане „я“»!