Дотик - Маккалоу Колін - Страница 8

Цього разу всі в їдальні зааплодували, коли молоді увійшли туди, бо Елізабет і досі була вбрана у весільне плаття. Густо почервонівши, вона сором’язливо уставилася собі під ноги. На їхньому столику стояли білі квіти — хризантеми з маргаритками; сідаючи, Елізабет похвалила красивий букет, аби що-небудь сказати, щоб розвіяти свою ніяковість.

— Осінні квіти, — сказав їй Александр. — Пори року тут навпаки. Нумо ж, випий келих шампанського. Тобі доведеться навчитися любити вино. Що б там тобі не казали в церкві, а навіть Ісус Христос та його жінки пили вино.

Проста обручка, здавалося, пекла її вогнем, але ще більше пік її ще один перстень на тому ж пальці — перстень з великим діамантом завбільшки з фартинг. Коли Александр подарував їй його під час ленчу, вона не знала, куди й очі подіти; найменш за все їй хотілося дивитися в коробочку, яку він тримав у простягнутій руці.

— Тобі нецікаві діаманти? — спитав він її.

— Та ні, цікаві, дуже цікаві! — ніяково вичавила Елізабет. — Але ж чи доречно це? Він — такий великий і… помітний…

Александр спохмурнів.

— Діамант — традиційна прикраса, а діамант МОЄЇ дружини має відповідати її становищу. — З цими словами він нахилився над столом, узяв Елізабет за руку і насунув перстень на її третій палець. — Розумію: все це, напевне, дуже дивно і незвично для тебе, Елізабет, але ти — моя дружина і тому повинна мати найкращі речі і надягати найкращі речі. Завжди. Бачу, дядько Джеймс ввірив тобі лише маленьку частку тих грошей, які я вислав, але, якщо чесно, саме цього я і очікував. — Він саркастично посміхнувся. — Отакий він і є, дядько Джеймс. Рахує кожен гріш. Але то все — у минулому, — вів далі Александр, огорнувши її руку своїми долонями. — Відсьогодні ти — місіс Кінрос.

Мабуть, вираз її очей змусив його перерватися. З нехарактерною незграбністю Александр різко підвівся і, підходячи до балкона, мовив:

— Сигара… Я полюбляю викурити сигару після їжі.

На цьому тему було вичерпано; наступного разу Елізабет побачила його лише в церкві.

А тепер вона була його дружиною і мала якось з’їсти страву, яку їй зовсім не хотілося їсти.

— Я не голодна, — прошепотіла Елізабет.

— Воно й видно. Гокінсе, подайте місіс Кінрос тушковану телятину та ароматне суфле.

Решта часу в їдальні минула, неначе в якійсь тісній розумовій шафі, яку їй згодом ніколи не вдавалося ані відчинити, ані зламати. Пізніше Елізабет збагне, що сум’яття, тривога та збудженість, що нуртували в її душі, пояснювалися надмірною швидкістю подій, напливом численних і досі не знаних емоцій. Її не лякала перспектива шлюбної ночі, думка про яку таїлася в закутку свідомості. Її лякала перспектива довічного ув’язнення з чоловіком, якого вона не могла покохати.

«Акт» (за висловом Мері) мав статися в її ліжку; ледь встигла вона надягнути нічну сорочку і ледь встигла піти від неї служниця, як двері на протилежному боці кімнати розчинилися і увійшов її чоловік, вдягнений у квітчасту шовкову піжаму.

— Хочу опинитися з тобою в ліжку, — мовив він, посміхаючись, а потім обійшов усі пальники, гасячи їх один за одним.

Отак набагато краще! Вона його не бачитиме, а якщо вона його не бачитиме, то не бачитиме і своєї ганьби.

Александр сів боком на ліжко, а потім повернувся до Елізабет, підклавши під себе одну ногу. Напевне, він здатен був бачити у темряві. Але величезне напруження, яке вона відчувала, ослабло: він здавався таким спокійним, таким розслабленим, таким невимушеним…

— Ти знаєш, що зараз має статися? — спитав він.

— Так, Александре.

— Спочатку буде боляче, але згодом ти навчишся мати від цього задоволення. Старий нечестивець Маррі — він і досі священик?

— Так! — перелякано розкрила рота Елізабет, вражена такою характеристикою доктора Маррі — наче це він був Дияволом, а не Александр!

— Він більше винуватий у людських нещастях, аніж тисяча пристойних і чесних нехристів китайців.

Зашелестів шовк — то Александр ліг поруч із нею, просунув руки під покривалом і стиснув її у своїх обіймах.

— Ми тут разом не лише для того, щоб створювати дітей, Елізабет. Те, що ми зараз робитимемо, освячено нашим шлюбом. Це — акт кохання. Акт любові. Не лише плотської любові, але й любові розумової і навіть духовної. І для тебе немає в ній нічого сороміцького та гідного осуду.

Коли Елізабет виявила, що він голий, то інстинктивно притиснула до себе руки, і, коли Александр спробував зняти з неї нічну сорочку, вона запручалася. Він знизав плечима, задрав поділ сорочки і почав гладити своїми грубими руками її ноги, стегна і живіт. Відчувши зміну в настрої Елізабет, він увійшов у неї і зробив сильний поштовх. Від болю на очах в Елізабет виступили сльози, але вона знала і сильніший біль — від батькової палиці, від падінь та гострих порізів. До того ж цей біль швидко минув; Александр повівся точнісінько так само, як і описувала Мері: затремтів, захекав, а потім знесилено відкотився вбік. Але з ліжка не встав. І «акт» повторився іще двічі. Він не цілував її, тільки, уже йдучи до себе, злегка торкнувся її губ своїми губами.

— Добраніч, Елізабет. Це був гарний початок.

«Одне лише втішає, — подумала Елізабет, засинаючи. — На дотик він — не Диявол. З рота не смердить, і тіло має приємний запах». А якщо оцей «акт» буде в подальшому не страшніший за сьогоднішній, то, можливо, вона якось зможе призвичаїтися, ба більше — врешті-решт почне втішатися тим життям, яке Александр приготував їй тут, у Новому Південному Уельсі.

Кілька наступних днів він провів з нею — знайшов їй служницю, здійснював нагляд за модистками та капелюшницями, трикотажниками та чоботарями, придбав їй білизну таку чудову, що в неї подих від захвату перехопило; він купив їй також парфуми та лосьйони для шкіри, віяла, гаманці та парасольки від дощу та сонця.

Хоча Елізабет і відчувала, що Александру хотілося бути в її очах розважливим та благодушним, однаково саме він ухвалював усі рішення: яку з двох уподобаних нею служниць найняти на роботу, що вона надягатиме, якого кольору і стилю, якими парфумами користуватиметься і які прикраси візьме — а він її буквально осипав дощем всіляких коштовностей. Слова «диктатор» Елізабет не знала, тому вона вжила те слово, яке знала, — «деспот». Бо і батько, і доктор Маррі були, безумовно, деспотами. Утім, владність Александра була більш витонченою, прихованою під м’яким вельветом компліментів.

За сніданком після напрочуд стерпної шлюбної ночі вона спробувала дізнатися більше про свого чоловіка.

— Александре, я знаю про тебе те, що ти полишив Кінрос, коли тобі було п’ятнадцять, що ти був підмайстром котляра у Ґлазґо, що доктор МакҐреґор вважав тебе надзвичайно розумним і що ти заробив чималі гроші на золотих родовищах у Новому Південному Уельсі. Напевне, є дуже багато такого, чого я не знаю. Будь ласка, розкажи мені, — попрохала вона.

Його сміх прозвучав привабливо і щиро.

— Я так і знав, що всі вони позатуляють свої пельки, — сказав він, і в очах його затанцювали веселі бісики. — Наприклад, можу побитися об заклад, що тобі ніколи не розповідали, як я затопив у пику старому дурню Маррі, еге ж?

— Ні, ніколи!

— Отож. Я зламав йому щелепу. І відчув при цьому рідкісне задоволення. Незадовго до того він переїхав у будинок пастора, де раніше мешкав Роберт МакҐреґор — чоловік освічений, культурний та цивілізований. Можна сказати, я полишив Кінрос через те, що ніяк не міг ужитися в одному містечку з філістерами, якими верховодили такі типи, як Джон Маррі.

— Особливо після того, як зламав йому щелепу, — вставила Елізабет, відчуваючи провину за приховане задоволення від цього факту. Ні, вона ніяк не могла погодитися з думкою Александра про цього чоловіка, але їй почали пригадуватися численні випадки, коли він ганьбив її і робив зле.

— В основному оце і вся історія, — мовив він, знизавши плечима. — Деякий час я провів у Ґлазґо, потім сів на корабель до Америки, подався до Каліфорнії, а з Каліфорнії — до Сіднея; а в Австралії на золотих родовищах заробив не такі вже й маленькі гроші.