Дотик - Маккалоу Колін - Страница 81

— Оскільки грошей мені не бракує, це однозначно, то я можу робити все що заманеться, — відповів Лі, розплющив очі і уставився на матір поглядом, який вона завжди асоціювала з виразом «котик-муркотик». — Подамся у подорож Азією, заїду до декого з моїх товаришів по школі Проктора.

— Ой, тільки не покидай Кінроса! — скрикнула Рубі.

— Мені доведеться, мамо. Якщо я цього не зроблю, Александр обрушиться на мене, як тонна цеглин. Нехай він сам пожинає бурю, яку сіє.

— Це його іще більше розлютить.

— Тоді не залишайся, щоб усього цього не бачити, мамо. Поїхали зі мною.

— Ні, я залишуся тут. Якщо чесно, іще одна подорож — то вже буде занадто. Я на рік старша за Александра, і цей рік я відчуваю як двадцять. До того ж він гепнеться об землю з усього розмаху і розіб’ється на друзки. Хто ж збиратиме уламки, як не я? Не Елізабет же, справді?

— Я й гадки не маю, на що вона здатна, а на що — ні.

На відміну від Александра Лі не надавав великого значення володінню матеріальними речами, тому зібрався він швидко й легко. Одна велика та одна маленька валізи — він відчував, що йому не знадобляться дорогі вечірні костюми для світських прийомів. З Александром зустрічатися йому не хотілося.

Останнього ранку він подався звивистою стежиною в чащу. Сонце світило ще по-зимовому, кидаючи тьмяний червонуватий відблиск на молоде листя евкаліптів. Весна вже була не за горами, з’явилися бруньки на боронії, на північно-східних боках розкиданих валунів з’явилися кремові шпичаки орхідей дендробіум. Такі красиві. Усе було таке красиве, що важко було відірвати очі, важко поїхати геть.

Він сів на один з валунів посеред орхідей і обхопив коліна руками.

«Єдине, що я не зможу в собі знищити, — це моє кохання до Елізабет, яке впливало і впливає на моє життя. Життя кочове, одиноке, вільне. Однак мені не хочеться бути вільним. Мені хотілося б бути з Елізабет — якби я міг. Я б усе віддав, що у мене є і ким я є, за те, щоб мати Елізабет. Її тіло, її розум, її серце, саму її душу».

Тяжко, неначе старий дідуган, він звівся на ноги; треба було піти попрощатися зі своєю коханою.

І застав її розгубленою і спантеличеною. Анна знову кудись щезла.

— А що сталося з Бабкою? — спитав Лі.

Її очі широко розкрилися.

— А хіба ти не знаєш?

— Ні, не знаю, — лагідно заперечив він.

— У неї заболіло серце, і Хунь Чі сказав, що їй не можна працювати принаймні півроку. Александр сказав, що наймати її було однаково сміховинно, і заборонив мені кого-небудь наймати на її місце.

— Та що ж з ним сталося, га?! — скрикнув Лі, стиснувши кулаки.

— Це — через вік, я так гадаю. Мені здається, що він відчуває старість, а світів, які можна було б підкорити, вже не лишилося. Але це минеться.

— Я їду назавжди, — різко сказав він.

Шкіра у Елізабет завжди була білою, а зараз вона, здавалося, взагалі стала прозорою. Реакція Лі була спонтанною: він узяв її за руки і міцно їх стиснув у своїх.

— Тобі погано, Елізабет?

— Та так, трохи, особливо сьогодні вранці, — прошепотіла вона. — Я переживаю за Анну. Ти через Александра їдеш, еге ж? Він змусив тебе їхати.

— Сподіваюся, що колись він отямиться.

— Обов’язково отямиться, але мені страшно подумати про ту ціну, яку йому доведеться за це заплатити. Ой, Лі! А твоя матір? Вона цього не переживе!

— Ні, тут справа за Александром. Коли я поїду, їй буде набагато легше з ним примиритися, ти ж знаєш.

— Це не так! Ти йому потрібен, Лі!

— Але мені не потрібен він.

— Прекрасно тебе розумію. — Вона опустила погляд на свої руки: сам того не усвідомлюючи, Лі легенько, круговими рухами, потирав її долоні своїми великими пальцями. Здається, їй це сподобалося.

Побачивши застиглий погляд Елізабет, Лі поглянув униз і помітив, що він робить. Він зобразив посмішку, підняв спочатку одну її руку і легенько поцілував, а потім — другу.

— До побачення, Елізабет, — мовив він.

— До побачення, Лі. Бережи себе.

Він пішов геть, не обертаючись, а вона стояла посеред галявини і проводжала його поглядом, геть забувши про Анну та Александра. Голова її повнилася Лі, а очі повнилися слізьми.

— А знаєш, — мовив їй Александр, коли вони були у вітальні перед вечерею, — ти з віком стаєш гарнішою.

— Невже? — спокійно спитала вона, але внутрішньо насторожилася.

— Звісно, що так. Ти стала тим, кого я на мить помітив колись у тобі, коли тебе лаяв і називав сірою мишкою: ти стала спокійною левицею.

— Шкода, що поїхав Лі, — вирвалося у неї.

— А мені не шкода. Це було неминуче. Наші шляхи розійшлися — він бажає миру за будь-яку ціну, а я готовий битися.

— Ти — неспокійний лев.

— А як би ти схарактеризувала Лі?

Вона так граціозно відхилила назад голову, що він, споглядаючи красиву лінію її підборіддя, на мить відчув поштовх бажання. Вії опустилися, а куточок рота викривився в загадковій посмішці.

— Як золотистого змія в райському саду.

— А хіба той змій був золотистий?

— Не знаю, але ж ти спитав мене про тваринну метафору.

— І то правда, у ньому щось є від змія. Цікаво, а ти ніколи не казала, подобається він тобі чи ні. Подобається?

— Ні, він мені ніколи не подобався.

— А хто тобі взагалі подобається, Елізабет?

— Рубі… Сунь… Констанція… Місіс Сартіс.

— А твої діти?

— Своїх дітей я люблю, Александре. Навіть не сумнівайся в цьому.

— Але не мене. Я тобі не подобаюся, і ти мене не любиш.

— Так. Не подобаєшся, і не люблю.

— А тобі коли-небудь спадало на думку, що ти вже пів свого життя одружена зі мною?

Вона опустила голову і уставилася на нього широко розкритими очима.

— Та невже? — спитала Елізабет. — А здається, що вже цілу вічність.

— Як я тебе назвав? Спокійна левиця? — скривився Александр. — Я помилився. Вічність, що ти її провела зі мною, перетворила тебе на в’їдливу мегеру, люба моя.

Скорочування штатів на копальні «Апокаліпсис» могло б пройти і без ексцесів, якби не Сем О’Доннел, чий стаж був недостатньо тривалим, щоб отримати пристойну суму компенсації. Дружини та дітей він теж не мав, тому цю суму нічим було приростити. Навіть у найгірші моменти скнарості Александра не покидало здорове почуття самозбереження, яке підказало йому, що розумно було б не виганяти своїх робітників, не заплативши їм компенсації, хоча не було законодавства, яке б змусило його до цього. Якби з ним порозмовляла Рубі, вона б сказала йому, що у нього не вистачило бездушності вчинити з робітниками як експлуататор-кровопивець, а Елізабет зазначила б, що він був занадто марнославний, щоб терпіти, коли його називають експлуататором-кровопивцем. І обидві були б по-своєму праві. Його біда полягала в тому, що він не потурбувався про шахтарів-вуглярів так само щедро, як і про робітників з копальні «Апокаліпсис»: вуглярів просто звільнили, заплативши наперед за два тижні; утім, це було досить щедро в порівнянні з іншими підприємствами.

Сем О’Доннел звернувся просто до Об’єднаної шахтарської асоціації, чий найвойовничіший підрозділ опікувався інтересами робітників вугільної промисловості. Більшість австралійських вуглярів були уельськими іммігрантами, а шахти, на яких вони працювали, були приватними, як і шахта Александра в Літгоу.

Коли Сем О’Доннел повернувся з Сіднея, його супроводжувала молода політична зірка робочого руху — Бід Еванс Тальгарт з ради профспілок Нового Південного Уельсу. Хоча Бід Тальгарт і народився в Австралії, він був — як свідчили його ім’я та прізвище — вихідцем з Уельсу. Він був не просто звичайним агітатором та представником профспілок на переговорах; маючи високий рівень самоосвіти, цей чоловік добре розбирався в бухгалтерії та економіці, а також у свої двадцять п’ять років набув репутації прекрасного оратора. Проникнувшись ученням нових божеств — Маркса та Енгельса, — він горів бажанням розпустити законодавчу раду, яка була верхньою палатою парламенту Нового Південного Уельсу, чиї члени не обиралися, а призначалися довічно. Він хотів також знищити вплив англійського уряду на всі аспекти життя Австралії. Він палко ненавидів усе англійське. Незважаючи на це, він мав холодну голову і тонкий розум.