Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 104

Тому й кажу, що єпископи тої моєї "Апології" не читали і описаних в ній речей не обмірковували, бо часу не мали. Задоволились тими пунктами з тої "Апології", що були виписані котримсь з тих двох і перед ними прочитані так неприхильно, по-протестантськи 1 протолковані. Показали самим ділом, що того було їм досить.

1 В оригіналі po ministrowsku, себто як міністр — протестантський проповідник.

Так як той толковник натягав, а так як ті вищезгадані чотири особи наперед між собою ухвалили, так став і той безбожник декрет на іншій особі 1, як я то вже сказав, і на моїй "Апології". Цією екзекуцією (анафемою "Апології") брехні, богохульства, помилки й єресі тих нових скрибентів: Зизанія, Філалета, Ортолога, Клірика і їм подібних, принотовані, вичислені і вияснені в моїй "Апології", признано за властиві артикули їх віри. А ті католицькі догмати православної віри, котрими касуються богохульства, помилки, єресі і брехні тих авторів, виключено з неї (правосл. віри) і відкинено.

1 На Саковичу, котрого виклято, і на книжці Смотрицького, але не на нім самім.

Як з того видно, сталось це головно за карою божою — за непорядним і незвичайним для церкви божої поступуванням учасників собору. Бо це нечувана річ у церкві Христовій, аби на єпископськім синоді пресвітери, минаючи єпископів, розбирали питання віри, обсуджували й декрети на них виносили, а єпископи винесені ними декрети до екзекуції приводили. Це порядок справді непорядний і справа несправна!

Правила апостольські й канони помісних і вселенських соборів поучують, що суд про догмати належить єпископам, а не пресвітерам. А у них на тім останнім соборі стало навпаки: пресвітери, і то тільки два або три, про догмати віри судили й декретували, а єпископам декрети свої подали до виконання. А ці їх без свого власного розбору, що їм належав, виконали не тільки що необережно, але й безбожно! І так як попи не знали, чому кричали за Зизанієм, так і єпископи не знали, за що проголошували анафему за о. Борецьким. Можу сміливо сказати, що й по нинішній день не знають одні й другі, і коли б по тім соборі хтось запитав тих єпископів і попів, за що проклято "Апологію" о. Смотрицького, по правді скажу, що ні один з них не міг би того пояснити. Бо ні один з них її не читав, рідко хто чув, як її читано, і то тільки ті повиривані пункти, і з добрим сумлінням ніхто не міг би сказати інакше, як тільки так, що так їх о. Зизаній і о. Мужилівський поінформували, що вона єретицька, нечиста й непобожна.

І так там вийшло, що Зизаній за Зизанія, як циган за цигана, свідчить і судить. Так там повелося, де то кажуть — очі вище лоба не ходять: світські люди правлять попами, а попи владиками. З жалем доводилось того наслухатись і надивитись на тім соборі, де попи верховодили, а владиків зневажали. Мовлю про інших, не про себе. Про себе скажу, що на ні одну консультацію — скільки там справ і підписів було — мене не кликано, і так само думаю про інших єпископів: що попи десь між собою змовились, то нам, владикам, до підпису подали, а ми то підписували, хоч би то була Кабала, хоч Мусульмана 1.

Це можна бачити вже з того, що всупереч явним і ясним правам східної церкви, на безчестя єпископської гідності, в обмеження їх юрисдикції ми підписали право апеляції від старших і братій всіх монастирів Руської землі до архімандрита печерського, а від архімандрита печерського право (апеляції) за море. Приходило і до такої зневаги, що коли доходило до бійки, попи владиків таким іменем шанували, яким звичайно шанують тих, що під столом кості гризуть. І нічого їм за це! Бо в тих соборових днях пішло в них на ту нашу руську приказку: "Не чуєш короля в землі".

На тему цього незносного для владик сучасного українського пресвітеріанізму Смотрицький виливає ще далі різні гіркі рефлексії 2.

1 Muzulmana.

2 "Хто ж в церкві божій має більшу власть вчити віри: єпископи чи пресвітер? Невже попові вільно з путя правди зводити, а не вільно єпископові на путь правди навертати? Безправ’я то єпископові велике, і великий непорядок церковний! Єпископському судові підлягає єпископ і його науки, а не попівському судові. Попівську науку має власть судити єпископ, не навпаки! Коли би мене справедливо допустили до собору, то один день, щоб не сказати — одна година розсудила б нас!" (д. 11 об.).

"Оцей єпископський іменем, а в дійсності непорядний попівський собор, мавши попів судцями, а єпископів виконавцями їх суду, то наробив, що їх сторони церкви — руська і грецька — від ніг до голови об’єретичили" (д., III).

Все це дуже інтересне для характеристики настроїв не тільки самого Смотрицького, але й цілого нового православного єпископату: його розжалення на без’єпископський, пресвітеріанський уклад східноукраїнської церкви, що знайшла свій осередок "під крилами черкаських молодців".

Жалиться на такий неможливий стан речей в руській церкві — таке легковаження архієрейського чину, що йому, Смотрицькому, вільно було ширити єресі лютеранські й кальвінські (в раніших писаннях), як він був лаїком, світською людиною, а невільно тепер, ставши архієпископом, подати "антидот" на дану давніше трутину — "його лають, безчестять і на смерть переслідують". Відкликує як вимушене і неважне все, що мусів робити, говорити і підписувати під час того собору, — бо зроблене під пресією (хоча на жадання собору перед спеціально на те викликаним намісником київського гроду заявив, що ніякого насильства над ним не діялось). Головним же мотивом своїх поступок виставляє страх, щоб не дійшло з цеї причини до кровопролиття в Печерській церкві. Жадає, щоб його "Протестація" "до цілого руського народу" була передана на правильний, помісний православний собор, скликаний "в місці безпечному" (від козацьких молодців, очевидно), і щоб на нім була порядно розглянена його "Апологія".

Поява цієї "Протестації" була дуже прикрою несподіванкою для Борецького і товаришів. І так уже про підозрілі їх зносини з уніатською стороною і плани нової унії ходили неприємні чутки між громадянством, і на підставі їх під весну 1628 р. Ісайя Копинський, представник непримиренного старого благочестя, розіслав "по всей Руси" якесь галасливе послання, остерігаючи від небезпечних замислів владиків 1.

1 Про це писав Смотрицький Рутському 2 березня: "Посилаю твоїй велебності до прочитання, що вже по першім моїм побаченні з тобою (тільки з чуток, без справжнього доводу) цей завзятий (cuperbus) чоловік Ісайя по всій Русі розіслав і розсіяв тими недавніми днями: поки йому не притруть рогів до живого, відібравши йому тих монастирів і того, що він з Москви дістав, доти він не перестане так шаліти". Згадує далі, що вже й Борецький писав до кн. Вишневецького в тій справі, щоб він як патрон задніпрянських монастирів, де пробував Ісайя, приборкав його. Значить, і Борецького зачепив своїм посланням Ісайя (лист Смотрицького у Кояловича, Литовська церковна унія, II, с. 368 — 9).

Публікація "Апології" з її відкликами до даних від владик уповажень видавала їх, можна сказати, з головою. Рятуючи себе і розпочату компромісову акцію, вони мусіли віддати справу в руки найбільш непримиренних і незапідозрених противників всяких компромісів, як Ст. Зизаній і Мужилівський. При тім сподівались, що абдикація Смотрицького, вирвана з нього собором, заспокоїть громадянство і закінчить без останку цей прикрий і небезпечний для всієї ієрархії інцидент і дасть змогу далі продовжувати — спільно з тим же Смотрицьким — заходи коло утворення релігійного компромісу. Так належить, очевидно, розуміти гострий супроти Смотрицького тон, узятий Борецьким і Могилою перед соборною аудиторією. Він його образив і спровокував на такі неприємні ревеляції в його "Протестації". Київський же осередок, не передчуваючи цього кроку з його сторони, зараз по соборі виладив коротке звідомлення про цей інцидент, щоб представити його вповні вичерпаним і таким чином заспокоїти громадянство. Це звідомлення вийшло майже одночасно з "Протестацією" Смотрицького під заголовком: