Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 111

Ця непевність супроти до зубів озброєної схоластичною казуїстикою католицької доктрини була, без сумніву, досить поширеною, коли не загальною прикметою тодішньої української інтелігенції, нею пояснюються відказування Смотрицького на недостачу катехізису в православних і закиди чи признання, що православні самі не знають, в що вони вірять, і він, мовляв, до свого навернення теж сам не знав, в що вірив. Психологічно пояснюється пізніша робота в цьому напрямі Могили і вдячність йому православного громадянства за те, що він за поміччю цієї самої католицької схоластики і за католицькими взірцями постаравсь уняти православну догматику і весь церковний обихід у точні і тверді канонізовані форми. Недостача оцеї викінченості і формульованості, кажу, видимо, бентежить автора "Антидоту" і змушує його, як-то кажуть, "надробляти міну": рішучими виразами і сердитими лайками на адресу цього невдячного кумпана, який так лукаво відкрив наготу Матері церкви, заступати точні й докладні відповіді, в чому полягають православні погляди супроти тих ухилень, які Смотрицький закидав "новим скрибентам".

З другої сторони, автор робить усякі застереження, щоб яким-небудь невдалим поглядом чи висловом не стягнути нових закидів на православну церкву. Заявляє, що робить свій виступ на власну руку, "не мігши стриматись" супроти інсинуацій Смотрицького і не піддавши свого писання приписаній собором цензурі. Тому "в тих своїх розмовах з Апологіаром нічого не становить остаточно — тільки показує, в чому гідні нагани скрибенти, а в чім — Апологіар". "Тому, — заявляє він, — коли вся церква і велебності наші щось зганять, я готов зганити себе самого, коли ж в чімнебудь дістану похвалу на себе, похвалю тільки тих, що були мені побудкою до того". А в закінченні заповідає, що на "Апологію" і додані до неї "Консидерації", поминені ним "для короткості часу", виготовили відповідні люди, мудріші від нього, "що від немалого часу віддають літа свої науці", їх писання затрималося друком тільки, щоб дістати апробату від майбутнього собору — в них читачі знайдуть "доскональшу науку", ніж у цій "малій праці".

Щодо форми брошура поділена на 12 маленьких розділів — критичних екскурсів, присвячених, зокрема, осібним питанням чи тезам "Апології". Попереджає їх присвята Борецькому. Замикають два документи з київського собору: покірний лист Смотрицького до Борецького і його відречення від "Апології", а потім, за прикладом "Апології", що кінчиться двома "екзгортаціями" (увіщаннями) до стану шляхетського — автор "Антидоту" звертається з пересторогами до Смотрицького, до православного єпископату, до братів духовних, до ченців, до всякого духовенства і до православного "народу шляхетського, що стоїть при православній східній церкві". Оця формальна дробність і маса матеріалу, порушена на невеличкому просторі сорока маленьких карток, — це сама по собі слабша сторона цього писання; автор дійсно "нічого не становить остаточно", не вичерпує зачеплених питань, а, так би сказати, зазначає тільки свою точку погляду. Щодо змісту ці його зауваження можна звести до таких категорій: полеміка ad hominem, персонального характеру, завваження історичного характеру, аргументація догматична.

Персональна полеміка займає досить багато місця, їй присвячені три перші розділи: "про фортелі відступників від Христової церкви", "про неслушну інтенцію Апологіара на пілігримування до святої землі"; "про неслушний докір Апологіара православній руській церкві, нібито вона не знає, як вірить", і потім ще в дальших розділах стрічаються екскурси персонального характеру. Автор закидає Апологіарові лукавство й інтриганство в поведенні, що помічається, мовляв, взагалі за єретиками і відступниками від православної віри. Він порівнює його з Арієм, що довгою енергійною взірцевою діяльністю придбав повагу і довір’я в церкві, дожив до старого віку і раптом цю свою повагу віку і заслуги використав для ширення єресі; зрікся її під натиском церкви, але потім порушив це своє приречення, і тому, незважаючи на всі свої колишні заслуги і повагу, був виклятий з церкви. У інших відступників і єретиків це теж річ нерідка, що вони наперед добувають певну репутацію, повагу, авторитет. Смотрицький покликується на свій старий вік, хвалиться — в листі до патріарха і в "Апології" — великим авторитетом в руській церкві, підчеркує великі впливи, які мали його давніші писання, мовляв, засмітили своїми єресями руську віру. Для більшого враження і авторитетності робить прелюдією свого виступу подорож до св. землі, відправи і молитви, що він там приносив, спекулюючи на тому поважанні, що ним користуються прочани до святої землі. Все це, мовляв, хвалькуватість лихого тону, перебільшення і лицемірство, "крокодилова любов до народу". Ані такого особливого довір’я до Смотрицького люди, що його ближче знали, не мали, ані упливу він особливого на нарід не мав, бо в дійсності дуже рідко виступав перед народом: "заледве два або три казання сказав, і то не про догмати, а з похвалами" 1.

1 Л. 9 — 10; досі напевно відоме похвальне слово Смотрицького Л. Карповичу, 1620 р., мабуть, Мужилівський знав іще якесь.

Подорож на Схід мала в дійсності зовсім не ідеальну мету, тільки що не вдалось її здійснити. А що Смотрицький розписується, що він не знав, у що вірив, то це атестує тільки його самого як недовірка, що брав релігійні питання головою або "способом історіальним", як називає це автор, а живої віри ніколи не мав; віри ж руської церкви ніскільки не торкає.

"Чи то не лукавий фортель: залицяючи свою подорож до святої землі, впоювати себе в серце твоє (руського народу), рахуючи на те, що православна церква зараз за святого візьме того, що в Єрусалимі був, а маючи за святого, прийматиме за якийсь божий оракул все, що він казатиме й читатиме?

Як ото велебний Апологіар і виступає з такими надто високими гадками про себе в листі до отця і пастиря свого: велебного в бозі о. Кирила, патріарха теперішнього царгородського, так кажучи, що "майже вся руська церква в теперішній нашій мізерній навальності обернула до мене лице й уста свої і наче якогось божого об’явлення чекають від мене слова про своє спасення". Що може бути безсоромніше над такі слова, що зачіпають весь руський нарід?

Я в обох справах так сповідаю. По-перше, за св. Єронімом: не то похвальна річ, що хтось в Єрусалимі був, але що в Єрусалимі добре жив. За одно те, що ти був в Єрусалимі, ми тебе ні хвалимо, ні ганимо, бо там приходять і відходять люди різних націй. А щодо другого, коли ти так занісся, пишучи свого листа (котрого копію і по нинішній день маю) 1, то або жалуй і оплакуй то, доки твого життя стане, або — як ти уперто обстоюватимеш написане, то всі люди і навіть ті, до котрих ти своєвільно перейшов (а властиво не так до них, як до їх достатків), будуть посміватися з тебе, як з другого Симона Мага. Бо руський нарід мав і має, і, Бог дасть, матиме правдивших, гідніших і без порівняння субтельніших учителів" (ніж Смотрицький, л. 5).

1 Це могло писатися тільки перед виходом "Паренезису", де був передрукований і лист до Лукаріса.

"Кажеш, що навідав єси в бозі велебного отця і пастиря нашого і йому від нас поклін віддав. Була б то правдивіша і слушніша причина твоєї перегринації, якби ти то вчинив з любові до отця, з любові до свого народу і з любові до святих місць, а не для обдурення нас і отця нашого. Бо ти там нічого не робив з того, на що кожен туди подорожував: знати, що не на те й ходив, а тільки аби нас і тут, і там здурити. Не говорив з ним про віру, котрої ще не мав єси, а натомість, безбожно обдуривши жичливим афектом отця і пастиря свого, виправив і випросив у нього, аби тебе, наділивши листом своїм, зробив якимсь божком у Русі. А виправивши це без усяких розмов про віру святу: "То, що мені належало справивши, дальшу розмову — себто про віру святу — полишив пізнішому часові".