Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 150

Оповідала нам братія печерська, як за архімандрита Єлисея раз прийшов до нього келар (начальник комори) і став розповідати, як багато щодня розходиться хліба. Архімандрит розсердивсь і пішов до келарні подивитися, хто то поїдає стільки хліба. Побачивши, як то зібралося багато по хліб прошаків, ще більше розсердився, — не тому, що їх було багато, а тому, що разом з недолужними здорові й сильні теж брали хліб. Почав здорових проганяти, аби не їли дурно хліба, а працювали, і велів давати хліб тільки неспособним — сліпим, безногим тощо. Коли вернувся до келії, диви — впав сильний град на монастирське жито — побив, потовк і з землею змішав, а іншого збіжжя не побив, тільки печерське. Архімандрит, побачивши це, велів не відмовляти хліба нікому, а всім давати, хто просить. І коли потім келар, бувало, відрікав, мовляв, нема того чи цього, не маю звідки дати, — архімандрит приказував: "Дай, коли просить, лихий рабе, не збідніє монастир ніколи" (л. 5).

Оповідав нам Ісайя Трофимович ("Трофиміус") про свого архімандрита віленського Леонтія Карповича, що завів у Вільні "общежитіє" (кіновію, комуну). Якось так була збідніла скарбниця, що тільки півгроша лишилось у ній. Скликавши братію, архімандрит розповів їй і сказав: "Думаю, братіє, що може це бути тільки з двох причин: або хтось з нас має своє окреме майно, затаївши, і Бог хоче, аби ми його викрили і привели до поправи; або цею бідою хоче нас випробувати, чи справді хочемо йти прикладом Христа в його бідності". Оповідання на цьому кінчиться, не пояснивши, до якого ж результату дійшла тоді віленська братія з своїм архімандритом.

Оповідав іще Трофимович про Карповича: коли він задумав зробити щось добре, а вся братія противилась, він говорив: "Це він не від Бога говорить", — і робив так, як задумав. Оповів також, що одного разу, коли він молився, прийшли братія і постукали, бо він мав звичай замикати келію, коли молився, сказали, що йде князь Богдан Огинський, — хоче з ним бачитись. Він мусів вийти, бо цей князь був ктитор і великий добродій їх монастиря, але попереду розплакався ревно, що не скінчив молитви, догоджаючи чоловікові" (л. 6).

Наука чернечого послуху подана на прикладі Мелетія Смотрицького. Перед своїм постриженням жив він при Л. Карповичу за послушника. Зібрався Карпович з ним кудись їхати і перед дорогою став на ранішню молитву, зачинившися в келії. Молився довго, і Смотрицький кілька разів приходив під віконце і кликав: "Отче, час уже спішитися в дорогу". Старець не відповідав. Смотрицький, унудившися, намовив служку Йосифа запрягти коней, а сам, не взявши благословення у старця, що все ще молився, поїхав вперед. Старець, скінчивши молитву, вийшов з келії і, побачивши запряжених коней, спитав, хто їх велів запрягти. Погонич сказав, що йому Йосиф сказав запрягти. Старець велів коней розпрягти і дати їм їсти, а Йосифові велів обцілувати всі бруси, з котрих заложена келія, ноги столові і піч за те, що без благословення його розпорядився. Коли виїхали — бачать Смотрицького: щось йому поломилося в дорозі (тут зіпсоване місце, яке затемнює зміст). Впавши на коліна, він просив пробачення, що виїхав без благословення і поніс за це кару. Старець сказав: "Бог простить, але бачиш, що непослух завсіди такий кінець має, молитва ж ніякого діла не затримує, а тільки помагає" (л. 6).

На тему чернечого майна. "Розповідав нам ієросхимонах Доротей, намісник межигірський, як він з ігуменом Родіоном постригав у схиму ієромонаха Макарія. Був він колись кравець і мав 40 золотих і різну дрібнішу монету. Захворів, і коли його постригли в схиму, почав кричать: "Візьміть з мене цей тягар!" — "Що за тягар?" — "Ці прокляті гроші; візьміть їх від мене, прошу!" Коли намісник забрав їх до монастирської "полати" (скарбниці), прийшов до доброго настрою той старець і дякував: "Полегшили ви мені сумління, забравши те прокляте майно, і хороба моя полегшала, і на сумлінні не чую ніякого тягаря". І так радісно одійшов" (л. 5) — потім дописано побожне поучення, кількома наворотами, ще розширене дописками на боці.

"За архім. Плетеницького був у Печерському монастирі, в Троїцькій больниці, хворий старець; коли він умирав, архімандрит прийшов до нього і спитав, за звичаєм монастирським, чи він забуттям або з сорому не полишив чогонебудь на сповіді, або, може, має якісь свої речі. Він відповів, що висповідався з усього, що пам’ятав, і речі віддав, які мав. Потім він помер, і, обрядивши, його тіло понесли до могили, співали вже провід, і архімандрит був при тім, аж больничар приходить з гаманцем: каже архімандритові, що це він, опрятуючи постіль, знайшов під нею — куди то віддати? Архімандрит дуже здивувавсь і засумував, спитав його духовника, чи покійник сказав йому про це, коли ж той заперечив, закричав архімандрит: "Уже загинув, горе мені і братії, горе цьому окаянному, він осудив себе, затаївши гроші!" Велів припинити одпівання і кинути його до могили. "Не варт, каже, християнського похорону!" Кинули його в могилу, архімандрит узяв гроші і з плачем кинув на тіло, приказуючи: "Затаїв єси, як Ананія і Сапфіра перед апостолами, буде твоє срібло з тобою в погибель". І так усі розійшлися з страхом і плачем, не докінчивши похорону" (л. 14, не зачеркн.).

За Єл. Плетеницького був у лаврі старець Феодосій, москвитин, дуже подвижний. Диявол же, бачачи його піст і подвиги, задумав його спокусити лакомством ("сластолюбієм") і вложив йому гадку, що не гріх монахам їсти м’ясо, і таку охоту до м’яса в нім розпалив, що той почав говорити: "Коли не з’їм м’яса, то вмру і буду засуджений як самовбивець" 1.

1 Цей початок досі вписаний іншою рукою, не Могили, далі його рука.

І так не пізнавши спокуси, післав свого послушника, щоб купив йому м’яса і спік. Коли принесено йому, сховав він то над піччю, чекаючи часу, щоб з’їсти, аби ніхто не бачив. Години за дві зачинив двері і взяв миску з м’ясом, коли відкрив — сморід великий пішов відти, дивиться, м’ясо повне хробаків. Побачивши таке, опам’ятавсь і, кинувши м’ясо, впав ниць на землю, просячи в Бога пробачення. Довго так лежав і плакав, потім показав те смердяче м’ясо братії і розповів свій гріх. По цім приложив піст до посту, сльози до сліз і молитви до молитов, став подвизатися ще більше, ніж перед тим. Це розповіли нам братія, особливо ж намісник наш Філотей Козаревич, 1629 р. 3 сент. (л. 15 не зач.).

Коли в р.16... приїхав з Греції на Русь Іосаф — митрополит монемвасійський і пробував в Унівськім монастирі, приїхав до нього по благословення скитський старець блаженний Єзекіїль. Митрополит радо прийняв його і лишив на обід; знаючи його святе життя, схотів його випробувати, чи єсть в нім благодать божа. Знав, що старець не їсть масла ні яєць і велів наперед приготувати всі страви на маслі. Коли принесено їх і за благословенням митрополита всі почали їсти, а старець тільки хліб, не рушаючи страв, митрополит сказав йому: "Чому не їси, старче?" Він поклонився, але нічого не сказав. Митрополит підніс руку, благословив і сказав: "Їж, старче, благословено тобі". Тоді старець з поспіхом узяв ложку, але тільки один раз з’їв, а потім положив і більше не їв. Митрополит, побачивши, що він більше не їсть, спитав: "Вже благословено тобі, чому ж не їси, старче?" Той устав, поклонивсь і сказав: "Що треба було до послуху, я сповнив, а поза тим, вибач мені, отче". Митрополит, почувши таку мудру відповідь, сказав: "Дійсно, справедливо називається старцем, і далі повинен так називатись". І далі велів подавати йому страви без масла. Бач, який був мудрий цей преподобник: послух показав, і повздержність заховав, і всім присутнім показав добрий приклад" (л. 10).

З серії чуд передусім ті, що прославляють Печерський монастир, — вони всі ввійшли потім до "Тератургіми" і вичеркнені в записнику: