Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 164

Не выноси Алциду з Ахиллесом дЂлным,

Не залецай Гектора з Енеашем силным... —

Ото маеш Рицера, моцій неслыханых,

ЗвЂтяжцу над Еребом сил непоровнаных:

Если для справ высоких до пекла дорогу,

Етеови змыслила, признай то все Богу:

По нем теж задивуйся иж не толко старый

ВЂк множил богатырєв, леч й наш несталый

Поровнает рицеров наш Могила давных,

Бо звЂтяжца таемных єст веспол и явных.

ЛЂторосль наук пятая. Полимніа. Тоєст, цвиченє в быстрой памяти многих речій.

Память, Музо, приводиш на пляц залеценя,

Память скарб непребраный сличного мовеня,

Где слава Цинеова, котрый всЂх Римлянов

Имена мЂл в памяти, и розность их станов:

Фемистоклес валечный добре памятает,

Гды отчизны здорове над все прекладает

Гортенсія й Кира, припомнЂнем гойным

Полимніа выславуй, з уклоном пристойным:

Але ражу мармуром: роспамятываня

Терпеніа Христова будь, из мертвых встаня.

Зостав, Музо, похвалу на мЂстцу высоком,

Где Бог стал звЂтяжцею над пекелным смоком.

ЛЂторосль наук шостая. Фалиа. Тоєст, цвиченє в писаню вЂршов весолых.

СвЂтлый промень солнечный, всЂх увеселяет,

Гды на землю бляск ясный з Олимпу спущает;

Тогды стада в широких полях дознавают,

Обфитои радости, и утЂху мают,

А пастушок убогій, под листем буковым,

Простых пЂсній складаєт ритм, втЂню здоровым:

Аркадскіи быдлята надставляют уха.

Гды спЂваєт, он зась дмет, поки станет духа.

Що ж за радость нам всей ден з солнцем завитала,

А з солнцем справедливым з неба восіала.

О заисте веселя маєм заживати,

Поки солнце-Христос, свЂт нам будет спущати.

Леторосль наук седмая. Евтерпе. Тоєст, цвиченє в спЂваню.

ПовЂж, Музо, для чого Измар Орфеови

Дивовался; и Парнас скалистый Фебови.

Чили, же он пекелных свЂдом был палацов,

Ов зась з крвавых отходил звЂтяжцею пляцов;

Не то, леч иншую снать моц обадва мЂли,

З которою до значных похвал приходили:

Орфеово спЂване, рЂки, лЂсы, боры,

тЂшило, Фебово теж розясняло горы.

Тут здумЂйся Парнассе з Родопом высоким:

Бо везде полно ПЂсній под небом широким.

Еслиж за Кант весолый горы людей чтили:

СлушнЂй бысмы нам Радость даную святили.

ЛЂторосль наук осмая. Терпсихоре, Тоєст, цвиченє в спЂваню инструменталном.

Що за скуток спЂваня в тот час показует,

Терпсихоре, гды лютню для ПЂсній пріймует,

Сладкомыслных, весолых и наддер утЂшных

Юж там забав дознаєш, и годин поспЂшных;

Где Музы на цитарах струны напинают,

ЗемлЂ, Неба и свЂта початок спЂвают,

Вода, огонь, повЂтре, откол вихри, громы,

Солнце, мЂсяць, и гдЂ суть пекалныи домы.

Завитайте юж до нас на Триумф весоло:

Вы, о Музы, c Парнассу пресвЂтлое коло!

Тут мелодій, ту канту, пЂсней тут потреба.

Бо сам Пан триумфует, котры зступил з неба.

ЛЂторосль наук девятая. Ерато, албо цвичене в спЂваню умилном.

Если от злых до добрых речи преносити

Звыкли люде, не треба злого коренити:

Теди Паф опустивши, Музо, и Цитеру,

При пекелном зостав то, Ерато, Кацеру;

До небесных, о Музо, прибирайся тронов,

Там скоштуєш, що за смак вышних Геликонов:

Юж хоры выступают з умилным спЂванєм.

До поможи аггелов, сличным выкрыканєм.

Єсли з доброго стал ся злым человЂк першій.

Вторый все то отмЂнил, діавола стерши.

Теды з наук поганских латво учинити.

Христіаном Христову и за свою мЂти.

ЛЂторосль, цвЂт и оздоба ВсЂх наук и умЂетностій. Аполло.

Справцо плянет пресвЂтлых, Кролю звЂзд вшеляких,

Вдячных годин отмЂно, часов не єднаких,

Фебе, давцо свЂтлости, всего свЂта око,

Котрого взрок всю землю займуєт широко;

Спусти на наш Хоризонт скуток твоєй моцы,

Бы не усхли от зимы новыи овоцы.

Завитай до Печерских садов цнотородных

И до краев Россійских, в науку голодных:

Там впрод звалчиш Питона, Цикліопы зголдуеш,

А на приЂзд Минер†мЂстце приготуєш.

Єст Геликон, сут Музы в Парнасском покою,

Зараз зачнут весолый кант пЂсни с тобою.

Толко славы в звЂтяжст†першом уступити,

И пляцу похвал Богу треба допустити:

Цитра єднак з лютнею при тобЂ зостанет;

И в науках твой гонор нЂгды не устанет:

Єще память вдячности гды при тобЂ будет,

Меценас теж атлетов твоих не забудет:

Що Кролевич тебанскій злотным влосом справил,

Тож ты, Фебе, патроном; бо ся для них вславил.

Як бачимо, загальний тон цього віршування радісний, надійний, самопевний. Могилине "гроно" було певне будучності своєї культурної місії "в Росії". В кінцевому віршу на адресу "Зоилеви невдячному" автори дають наперед таку відправу:

Зоилеви невдячному Вдячность 1.

Не шарпай злый Зоиле; псЂм зубом таємне

Ни вчом славы людской; бо нато ж взаємне,

Єсли трафиш, дознаєш иж камень скалистый

Зубы крушит, и псует гвозд ногу сталистый.

Кто на мЂстцу високим, пес тому не шкодит:

А где острый гостинец, там нихто не доходит.

Дійсно, "весна утЂх новых, веселя нового криниця, а пожар фрасунку старого", привітана в цих писаннях, відкривала з безкоролів’ям і кінцем понурої влади єзуїтів перспективи нових здобутків православної Русі. Змобілізувалися всі сили на її оборону, і між першими постулатами стала легалізація православної ієрархії. Формально ці справи відсунено на елекційний сойм, що мав початися з кінцем вересня н. с., але кулуарно, так сказати, вони були поставлені, обговорені і принципи їх полагодження були визначені, — це річ безсумнівна, — вже під час конвокації в липні. Була вибрана парламентарна комісія, зложена з сенаторів і послів, під проводом самого королевича Володислава; представники православної й уніатської ієрархії виступили перед нею з своїми домаганнями. Ми дещо знаємо з цих дебатів і з тих проектів розв’язання релігійного питання, які тоді були поставлені 2.

1 "Вдячність" тут персоніфікована, промовляє до Зоїла.

2 Історія України, VIII, с. 147-150.

Правда, не чуємо в них нічого про долю самочинної православної ієрархії і про порядок обсадження православних владицтв, але можна вважати безсумнівним, що принцип відсунення владик Феофанового ставлення був уже тоді поставлений твердо, і кандидатура Могили була прийнята обома сторонами — урядовою і православною, себто православними верхами, шляхетськими й ієрархічними, що брали участь у соймуванню 1. Напереді стояла справа поділу бенефіцій між православною й уніатською церквою; справа обсади православних владицтв стала руба під кінець елекційного сойму, потім, як справа розділу бенефіцій була так чи інак полагоджена, властиво розрубана. Я згадував уже вище (с. 476) про цей факт, внесений з листопаду н. с., себто зараз по затвердженні "пунктів заспокоєння грецької релігії" (розділу бенефіцій), тоді подано королеві нових кандидатів на митрополії і таким чином вирішено долю нової православної ієрархії.

Мотивуючи наглість справи тим, що митрополита нібито треба було вибрати перше, ніж приступити до вибору владиків, а такого збору представників (шляхетських) з усіх єпархій православної Русі, як вони зібралися на елекції, трудно було б зібрати знову для вибору митрополитів, а "пункти заспокоєння" поставили, щоб на коронаційний сойм уже подано королеві кандидатів на затвердження, — зібрана на соймі шляхта зараз же приступила до виборів кандидатів, не відкладаючи і не відсилаючи справи на компетентні місця, себто до київської митрополичої резиденції 2.

Могилині противники представляли це ділом його приватних заходів і інтриг: Єрлич оповідає, що Могила надужив повновласті, даної від митрополита Ісайї на заступство в церковних справах, і на підставі цієї повновласті вистаравсь у короля привілей на митрополію, а надуживши знов якихось листів до львівських міщан і старостинського уряду, дістав також незаконно свячення від молдавського митрополита 3.