Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 11

Наминаючи грінки, я почимчикувала бруківкою провулку Нью-Коледж-лейн, остаточно переконавши себе, що учора мені просто щось наверзлося. Волосся лоскотно торкалося шиї, я на повні груди вдихала хрустке ранкове повітря і втішалася. Вранці Оксфорд — звичайнісіньке містечко з припаркованими біля кухонь коледжу розвізними фургонами, з ароматом смаженої кави і вологої бруківки та з променями вранішнього сонця, що пробиваються крізь імлу. Він зовсім не скидався на місце, де водилися вампіри.

Одягнений у блакитну куртку працівник Бодліанської бібліотеки зі звичною прискіпливістю придивився до моєї читацької картки, наче ніколи мене раніш не бачив і мав підозри, що я — вправний крадій рідкісних книжок. Нарешті він махнув рукою — проходьте! Я витягла зі своєї торби гаманець, комп’ютер та нотатки, щоб залишити її в спеціальній ніші біля дверей, і рушила звивистими дубовими сходами на третій поверх.

Бібліотечний запах завжди піднімав мені настрій — оця неповторна комбінація старого каменю, пилу, поточеного хробаками дерева та паперу, старанно виготовленого колись із ганчір’я. На сходових майданчиках у променях сонця пропливали часточки пилу, а на древніх стінах висіли витіювато виписані оголошення про цикли лекцій наприкінці останнього семестру. Нові оголошення ще не з’явилися, але чекати лишилося недовго — за кілька днів шлюзи відкриються, і, порушуючи сонний спокій містечка, його поглине бурхливий потік першокурсників.

Мугикаючи собі під ніс бадьору пісеньку, я кивком привіталася з бюстами Томаса Бодлі та короля Карла Першого, котрі обрамляли арковий вхід до читального залу герцога Гамфрі, і проштовхнулася крізь обертальні дверцята перед столиком замовлень.

— Сьогодні доведеться посадити його в секції Сельден-Енд, — сказав контролер із нотками відчаю в голосі.

Бібліотека відкрилася лише кілька хвилин тому, а пан Джонсон та його підлеглі були «на вухах». Якось я вже була свідком такої поведінки — у випадках, коли очікувалося прибуття якогось надзвичайно великого цабе зі світу науки.

— Він вже зробив замовлення і чекає на них. — Незнайома мені чергова, що працювала також учора ввечері, невдоволено скривилася на мене і зручніше вхопилася за стос книг, які тримала у руках. — Це теж його книги. Він замовив їх у Новому читальному залі Бодліанської бібліотеки і прислав сюди.

У тому залі зберігалися книги зі Східної Азії. То була не моя спеціальність, і я швидко втратила інтерес до розмови.

— Негайно віднесіть йому оці книги, і перекажіть, що манускрипти він отримає протягом години, — наказав контролер і, перелякано роззирнувшись, покрокував до свого кабінету.

Коли я підійшла до столика замовлень, Шон підкотив під лоба очі.

— Привіт, Діано. Тобі потрібні манускрипти, які ти замовила учора?

— Так, дякую за турботу, — пошепки відповіла я, з солодким нетерпінням чекаючи зустрічі зі стосом замовлених книг. — Сьогодні важливий день, еге ж?

— На те схоже, — сухо відповів Шон і зник у замкненій клітині, де тимчасово зберігалися видані манускрипти. Невдовзі він повернувся з моїми безцінними скарбами. — Ось, тримай. Який у тебе номер місця?

— А-чотири, — відповіла я. То було моє постійне місце — у дальньому південно-східному закутку Сельден-Енду, де природне світло було найяскравішим.

До мене похапцем підскочив пан Джонсон.

— До речі, докторе Бішоп, ми посадовили професора Клермона на місце А-три. Може, ви забажаєте перебратися на місце А-один або ж А-шість? — Із цими словами він нервово переступив із ноги на ногу і, поправивши на переніссі окуляри, закліпав на мене крізь товсте скло.

Я спантеличено витріщилася на нього.

— Професор Клермон?

— Так. Він працює над паперами Нідхема, і попросив, щоб йому забезпечили добре освітлення й достатньо місця, щоб випростати ноги.

— Над паперами Джозефа Нідхема, історика китайської науки? — перепитала я, відчуваючи в грудях лячний холодок.

— Так. Він теж був біохіміком, і тому зацікавив професора Клермона, — пояснив мені пан Джонсон, потроху заспокоюючись. — Ну, то як — сядете на А-один?

— Краще на А-шість. — Думка про те, щоб сидіти поруч із вампіром, навіть через одне місце, мене знервувала. Сидіти напроти, в А-чотири, теж було просто немислимо. Як же зосередитися, якщо постійно думати — що ж там помітили ці химерні очі? Якби столи у середньовічному відділі були хоч трохи зручнішими, я сіла б під однією з тих химерних скульптур, що стояли на чатах біля вузьких вікон, і наразилася б на відвертий осуд із боку Джиліан Чемберлен.

— От і добре. Дякую за виказане вами розуміння, — полегшено зітхнув пан Джонсон.

Увійшовши до яскраво освітленого Сельден-Енду, я мимоволі примружилася. Бліда шкіра Клермона різко контрастувала з темним волоссям, але на вигляд він був бездоганний і бадьорий. Цього разу на ньому був светр із зеленими цятками, а комір трохи відкопилювався на шиї. Я кинула швидкий погляд під стіл і помітила темно-сірі брюки, так само темні шкарпетки та чорні черевики, що, безсумнівно, коштували більше за весь гардероб пересічного науковця.

До мене знову повернулося тривожне відчуття. Що Клермон робить у цій бібліотеці? Чому він не у своїй лабораторії?

Не завдаючи собі клопоту приглушувати власні кроки, я рушила у бік вампіра. Клермон, що сидів у дальньому кутку, продовжив читати, немов і не чув мого наближення. Я гепнула свій пластиковий пакет і манускрипти на місце А-п’ять, позначаючи таким чином зовнішні межі своїх володінь.

Він підняв очі й здивовано вигнув брови.

— Доброго ранку, докторе Бішоп.

— Доброго ранку, професоре Клермон. — Я второпала, що він чув усе, що говорилося про нього біля столика замовлень, бо мав слух, як у кажана. Щоб не зустрічатися з ним поглядом, я почала видобувати зі свого пакета все необхідне для роботи і розкладати на столі так, щоб звести невеличкий захисний редут межи мною та вампіром. Клермон спостерігав за мною, аж поки у мене скінчилося письмове приладдя, а потім зосереджено зсунув брови і знову занурився в читання.

Витягнувши шнур свого комп’ютера, я пірнула під стіл, щоби встромити його у розетку. Коли я випрямилася, вампір і досі читав, але на губах у нього грала іронічна усмішка.

— Тобі, безперечно, було б набагато зручніше, якби ти всівся на північному кутку, — стиха промимрила я, витягуючи свій список манускриптів.

Клермон підвів голову, зіниці його розширилися, і очі враз зробилися темними, як вуглини.

— Я вам заважаю, докторе Бішоп?

— Звісно, що ні, — похапцем відказала я, і в мене перехопило дух від гвоздичного аромату, що супроводив його слова. — Просто я здивована, що світло з південного боку видалося вам більш комфортним.

— Ви ж не вірите всьому, що читаєте? — Одна його чорна брова піднялася у вигляді знака запитання.

— А ви гадали, ніби я сподівалася, що ви спалахнете полум’ям тієї ж миті, коли на вас впаде сонячне світло. Помиляєтеся. Вампіри не згоряють від контакту з сонячним промінням і вони не мають іклів. Усе це міфи, придумані людьми. Але мені вперше трапляється… представник вашої породи, котрий насолоджується сонячним світлом.

Тіло Клермона не поворухнулося, але я могла б побитися об заклад, що він насилу стримався, щоб не розсміятися.

— А чи часто вам траплялися, як ви кажете, «представники моєї породи», докторе Бішоп?

Звідки ж він знає, що вампіри мені траплялися нечасто? Адже вампіри, безперечно, володіючи надприродними здібностями, не мали неприродних талантів — наприклад, здатності читати думки або передбачати події. Подібні здібності притаманні відьмам, та інколи проявлялися у демонів. Так було заведено в природі. Принаймні, саме так пояснювала мені в дитинстві моя тітка, коли я, лягаючи спати, боялася, що прийде злий вампір, вкраде мої думки і шмигоне з ними у вікно.

Я зміряла його пильним поглядом.

— Річ у тім, професоре Клермон, що навіть багатий досвід спілкування з вам подібними не підкаже, що я маю думати саме в цю мить.