Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 122

Коли я отямилася, по щоках мені війнуло холодне повітря, приправлене запахом Мартиних трав. Отже, ми в саду маєтку «Сім веж». Руки Метью тисли мені в наболілу спину, а моя голова лежала у нього на грудях. Я заворушилася і озирнулася.

— Ми вдома, — прошепотів він, широкими кроками наближаючись до освітленого шато.

— Ізабо й Марта, — спитала я піднявши голову, — з ними все гаразд?

— Абсолютно, — відповів Метью, пригортаючи мене до себе.

Ми увійшли до яскраво освітленого коридору на кухні. Від різкого світла у мене аж очі заболіли, і я відвернулася, чекаючи, поки минеться біль. Мені здалося, що одне моє око стало трохи більшим, тож я примружила його сильніше, щоб вони стали однаковими. Попереду нас у коридорі я побачила групу вампірів. На обличчі у Болдвіна застигнув вираз цікавості, Ізабо була розлючена, а Марта — похмура й стурбована.

— Метью, — знервовано почала вона, дивлячись на мене з материнською турботою, — ти маєш зателефонувати її родині. Де твій телефон?

Руки Метью напружилися. Я відчувала, що голова моя надто важка для моєї шиї, тож прихилилася до плеча Метью.

— Здається, телефон у нього в кишені, але не кине ж він заради нього відьму! І вас до себе не підпустить, щоб ви вивудили його. — Болдвін подав Ізабо свій телефон. — На. Скористайся моїм.

Болдвін оглядав моє тіло з такою прискіпливістю, що у мене виникло таке відчуття, наче мені прикладали великі пакети з льодом.

— Вона справді має такий вигляд, наче побувала в бою. — У його голосі бриніли захоплення і повага.

Марта сказала щось по-окситанськи, і брат Метью кивнув.

— Ос, — сказав він, оцінююче поглянувши на мене.

— Не зараз, Болдвіне, — гримнув Метью.

— Дай номер телефону, Метью, — швидко мовила Ізабо, відвертаючи увагу свого сина. Той випалив його без зупинки, і мати натиснула на кнопки. Почулося слабке електронне пищання.

— Я в нормі, — каркнула я, коли Сара відповіла на дзвінок. — Постав мене, Метью.

— Ні, це Ізабо де Клермон. Діана у нас.

Настала нетривала тиша, і я відчула на собі крижані бурульки погляду Ізабо.

— Вона поранена, але рани не загрожують її життю. Хоча Метью доведеться таки відвезти її додому, до вас.

— Ні. Сату вирушить за мною! Не можна дозволити їй завдати шкоди Сарі та Емілі, — заперечила я, пручаючись і намагаючись встати.

— Метью, — прогарчав Болдвін. — Нехай нею займеться Марта, або змусь її замовкнути!

— Не лізь не у свою справу, Болдвіне! — відрізав Метью. Прохолодними губами він торкнувся моєї щоки, і мій пульс уповільнився. Голос Метью стишився до шепоту. — Ми не робитимемо нічого, чого ти не хотітимеш.

— Ми зможемо захистити її від вампірів, — сказала Ізабо, і її голос наче віддалявся від мене. — Але не від відьом. Їй треба бути з тими, хто зможе її захистити. — Розмова ніби зблякла, і на мене опустилася пелена сірого туману.

Цього разу я отямилася нагорі, у вежі Метью. Горіли всі свічки, у каміні ревіло полум’я. У кімнаті було майже тепло, але від шоку я й досі тремтіла. Метью сидів навпочіпки на підлозі, прихиливши мене до своїх колін й уважно обдивляючись моє праве передпліччя. На просяклому кров’ю пуловері зяяла дірка в тому місці, де Сату порізала мене. Навколо свіжої яскраво-червоної плями проступали й інші — темніші й дрібніші.

Марта й Ізабо стояли на порозі, як двійко пильних яструбів.

— Я сам потурбуюся про свою дружину, маман, — мовив Метью.

— Аякже, сину, — пробурмотіла Ізабо звичним у таких випадках запопадливим тоном.

Метью відірвав останній дюйм мого рукава, оголивши мою плоть, і вилаявся.

— Принеси мою сумку, Марто.

— Ні, — твердо відказала та. — Вона вся брудна, Метью.

— Треба спочатку викупати її у ванні, — запропонувала Ізабо, підтримуючи Марту. — Діані холодно, і ти навіть не побачиш її рани. Краще зробити це після ванни, дитино моя.

— Ніякої ванни! — твердо заперечив Метью.

— Чому ж ні? — нетерпляче спитала Ізабо. Вона кивнула рукою на сходи, і Марта пішла.

— У воді буде повно її крові, й це відразу ж відчує Болдвін, — сухо пояснив він.

— Це ж не в Єрусалимі, Метью, — заперечила Ізабо. — Відтоді, як збудували цю вежу, тут і ноги його не було.

— А що сталося в Єрусалимі? — спитала я, простягаючи руку до ладанки Метью.

— Люба моя, мені треба оглянути твою спину.

— Добре, — покірливо відповіла я. І мої думки полинули вдалину, на пошуки яблуні та голосу моєї матері.

— Ляж на живіт, будь ласка.

Мої груди та ноги ще нили від холодних каменів замку, у якому заточила мене Сату.

— Не треба, Метью. Якщо ти гадаєш, що я приховую якісь таємниці, то, запевняю тебе, я не знаю нічого про свою магію. Сату сказала, що…

Метью знову вилаявся.

— Тієї відьми тут немає, а до твоєї магії мені байдуже. — Його холодна рука вхопила мою, така ж тверда й впевнена, як і його погляд. — Просто перехилися через мою руку. Я потримаю тебе.

Сидячи на його стегні, я перехилилася вперед, спершись на наші зчеплені руки. У такій позі шкіра на спині боляче розтягнулася, але так було зручніше, ніж коли б я вигнулася навпаки. Я відчула, як напружилися м’язи Метью.

— Шерсть із пуловера прилипла до твоєї спини. Через неї мені мало що видно. Доведеться тобі посидіти у ванні, щоб шерсть відкиснула. Набереш ванну, Ізабо?

Ізабо пішла, і невдовзі почувся шум води.

— Не надто гарячу, — стиха гукнув Метью.

— А що трапилося в Єрусалимі? — знову поцікавилася я.

— Пізніш розповім, — відказав Метью, ставлячи мене на ноги.

— Час таємниць минув, Метью. Розкажи їй, і якомога швидше, — різко кинула Ізабо крізь двері ванни. — Вона твоя дружина, і має право знати.

— То, мабуть, щось жахливе, інакше ти не носив би на собі домовинку Лазаря, — зазначила я, торкнувшись пучкою того місця, де зазвичай висіла ладанка.

З розпачливим виразом обличчя Метью почав свою розповідь. Слова вискакували з нього швидкими автоматними чергами.

— У Єрусалимі я вбив жінку. Вона втрутилася, ставши межи мною та Болдвіном… Було багато крові. Я кохав її, а вона…

Він убив не відьму, а звичайну людину. Я притиснула долоню до його рота.

— Поки що досить. Це було так давно. — Я почувалася спокійно, але знову почалося тремтіння, бо моя свідомість не могла вмістити нових відкриттів.

Метью підніс мою ліву руку до губ і поцілував мені пальці. Його очі сказали те, що він не зміг мовити вголос. Нарешті він відпустив мої руки і сказав, відводячи погляд:

— Якщо тебе непокоїть Болдвін, можна зробити інакше — відмочити шерсть компресом або помитися під душем.

Одна лише думка про воду, що падає мені на спину, та про компрес, яким давитимуть мою зболену шкіру, переконала мене в тому, що краще піти на ризик, викликавши у Болдвіна спрагу.

— Краще відкиснути у ванні.

Метью поклав мене у теплувату воду вдягненою, навіть у кросівках. Я сиділа у ванні, намагаючись не торкатися спиною порцелянової поверхні, й відчувала, як вода просякає мій пуловер. Я поволі розслаблялася. Мої ноги посмикувалися і танцювали під водою. Доводилося розслаблювати м’яз за м’язом, нерв за нервом, але декотрі вперто не хотіли мене слухатися.

Поки я мокла у ванні, Метью клопотався з моїм обличчям, легенько натискаючи пальцями на вилиці. Занепокоєний, він стиха покликав Марту. Та прийшла з величезною медичною сумкою з чорної шкіри. Міцно стиснувши губи, Метью витягнув маленький ліхтарик і оглянув мої очі.

— Я вдарилася обличчям об долівку? — скривилася я від яскравого світла. — Може, воно зламалося?

— Не думаю, люба моя, просто великі синці.

Марта розірвала пакунок, і до моїх ніздрів долетів запах спирта для розтирання. Метью приклав тампон до моєї щоки, і я інстинктивно вхопилася за краї ванни, а очі мої наповнилися слізьми. Коли Метью прибрав тампон, я побачила, що той червоний від крові.

— То я вдарилася об гострий камінь, — пояснила я діловито-спокійно, намагаючись приглушити спогади про Сату, що виринули з пам’яті з різким болем.