Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 128

— А вона курить? — спитав Метью, втягуючи носом повітря.

— Коли нервує. Ем виганяє її курити надвір, але запах однаково чути. Він тобі дуже заважає? — спитала я Метью, добре знаючи, наскільки чутливий він до запахів.

— Господи, Діано, колись я смердів іще гірше, — заспокоїв мене він.

У схожій на печеру кухні збереглися цегляні печі та величезний камін, до якого можна було увійти, навіть не згинаючись. Було там і сучасне приладдя, і стара кам’яна долівка, яка впродовж двох сторіч бачила впущені каструлі та сковорідки, мокрих собак та кішок, брудні черевики та інші, уже відьмацькі субстанції. Я провела Метью до сусідньої кімнати — то була така собі Сарина комора. Колись це була літня кухня, але згодом її з’єднали з будинком; тут і досі були підйомники для казанів для тушкування та рожни для смаження м’яса. Зі стелі звисали пучки трав, а в горищі-коморі містилися сухофрукти та банки з Сариними зіллями і мазями. Закінчивши огляд, ми повернулися до кухні.

— Ця кімната — така коричнева! — зауважила я, кілька разів клацнувши вимикачем лампочки на ґанку. То був традиційний сигнал Бішопів, що небезпеки немає і до будинку можна заходити. На кухні були коричневий холодильник, коричневі шафи, червоно-коричневі стіни, коричневий телефон з обертальним диском та засмальцьовані коричневі шпалери. — Її вже давно треба освіжити і пофарбувати в білий колір.

Метью злегка підняв голову і поглянув на чорний хід.

— Якщо хочеш зайнятися цим сама, то лютий — ідеальний час для такої роботи, — почувся з передпокою гортанний голос. З-за рогу вийшла Сара, вдягнена в джинси та простору фланелеву сорочку, зі скуйовдженим рудим волоссям і почервонілими від холоду щоками.

— Привіт, Саро, — сказала я і позадкувала до зливальниці.

— Привіт, Діано, — кинула Сара і витріщилася на синець у мене під оком. — А це, як я розумію, той самий вампір?

— Так, — відповіла я і пошкутильгала до неї ближче, щоб відрекомендувати їх одне одному. Пильний погляд Сари обмацав мою кісточку. — Саро, знайомся, це Метью де Клермон. Метью, це моя тітка Сара Бішоп.

Метью простягнув праву руку.

— Радий знайомству, Саро, — сказав він, спокійно зустрівши її допитливий погляд.

Сара у відповідь манірно стулила губи. Як і я, вона мала типово бішопське підборіддя, дещо задовге для її обличчя. А тепер вона виклично виставила його вперед.

— Здрастуй, Метью. — Коли їхні руки зустрілися, Сара на мить аж зіщулилася. — Еге ж, — сказала вона, злегка повернувши голову. — І справді вампір, Емілі.

— Дякую за допомогу, Саро, — невдоволено пробурчала Ем, ввалюючись до кухні з оберемком полінець. Вона була вища на зріст за мене та Сару, мала кучму сріблястого волосся, яке не старило її, а навпаки — якимось дивним чином робило молодшою. Коли вона побачила нас усіх на кухні, її вузьке обличчя розпливлося в приязній усмішці.

Метью підскочив до неї, щоб забрати дрова. А Табіта, якої не було у перші метушливі хвилини знайомства, тепер заважала йому нести полінця до каміна, плутаючись під ногами. Але якимось дивом вампіру таки вдалося перетнути простору кухню і не наступити на кішку.

— Спасибі, Метью. І спасибі за те, що привіз її додому. Ми так хвилювалися! — сказала Ем, струшуючи з долонь та светра трісочки та шматочки кори.

— Та нема за що, Емілі, — відповів Метью непереборно приязним глибоким голосом. І на обличчі Ем враз з’явився заворожений вираз. Сара довше опиралася чарам вампіра, хоча зі здивуванням спостерігала, як Табіта намагається видряпатися по його руці.

Я хотіла вже відступити в затінок, щоб Ем не роздивилася мого обличчя, але не встигла. Емілі аж заціпеніла від жаху.

— Ой, Діано…

Сара підтягнула стілець.

— Сідай, — наказала вона.

Метью напружено схрестив на грудях руки, наче переборював бажання втрутитися. Його вовчий інстинкт, спрямований на мій захист, тут, у Медісоні, не ослаб, а його вкрай негативне ставлення до всіх істот, що наближалися до мене, не обмежувалося вампірами.

Тітчин погляд ковзнув із мого обличчя на ключиці.

— Ану, знімай сорочку.

Я слухняно потягнулася до ґудзиків.

— Може, краще ти оглянеш Діану нагорі? — спитала Емілі, кинувши занепокоєний погляд на Метью.

— А що він зараз побачить такого, чого не бачив раніше, хотіла б я знати? Ти ж не голодний? — спитала Сара, не обертаючись.

— Ні, — сухо відказав Метью. — Я поїв у літаку.

Погляд тітки засвербів у мене на шиї. До нього відразу ж приєднався і погляд Емілі.

— Саро! Ем! — обурено скрикнула я.

— Та чого ти, ми ж просто придивляємося, — заспокійливо мовила тітка.

Я скинула сорочку, і вона окинула оцінним поглядом марлеву пов’язку в мене на передпліччі, мій схожий на мумію тулуб та інші синці й порізи.

— Мене вже оглядав Метью. Він лікар — пам’ятаєте?

Сарині пальці торкнулися моєї ключиці. Я поморщилася від болю.

— Хоч він і лікар, а ось цього не помітив. У тебе — тріщина кістки, так званий мікроперелом. — Сара перейшла до вилиці — і я знову поморщилася. — А що у тебе з кісточкою?

Як і завжди, я нічого не змогла приховати від своєї тітки.

— Сильне розтягнення зв’язок, супроводжуване поверхневими опіками першого та другого ступеня, — зазначив Метью, не зводячи очей із Сариних рук і готовий відсмикнути її, як тільки вона завдасть мені сильного болю.

— А як вийшло, що розтягнення та опіки трапилися в одному місці? — спитала Сара в Метью наче досвідчений викладач-практик у студента-першокурсника під час обходу хворих.

— Бо мене підвішувала за кісточку догори ногами одна відьма-садистка, — відповіла я замість Метью і злегка поморщилася, коли тітка знову торкнулася мого обличчя.

— А що отут під пов’язкою? — суворо спитала Сара, тицьнувши на моє передпліччя, не звернувши анінайменшої уваги на мої слова.

— Сильний розріз, який потребує накладення швів, — терпляче відповів Метью.

— А що ти їй давав?

— Протибольові ліки, сечогінне для зменшення набряку та антибіотик широкої дії. — У його голосі не було ані сліду роздратування.

— А чому вона забинтована, наче мумія? — поцікавилася Ем, закусивши губу.

Кров відхлинула від мого обличчя. Сара зупинилася і запитально поглянула на мене.

— Не поспішатимемо з цим, Емі. Спершу — найголовніше. Хто з тебе так познущався, Діано?

— Одна відьма на ім’я Сату Ярвінен. Гадаю, вона — шведка, — відповіла я, схрестивши руки на грудях.

Метью стиснув губи і ненадовго відійшов від мене, щоб підкинути в камін дров.

— Вона не шведка, а фінка, — зауважила Сара. — Досить сильна відьма, до речі. Втім, коли я зустріну її наступного разу, вона пожалкує, що народилася на світ.

— Якщо вона трапиться мені першою, то від неї мало що залишиться, — пробурмотів Метью. — Тож якщо бажаєте поквитатися з нею, то вам доведеться випередити мене. А я відомий своєю прудкістю.

Сара кинула на Метью оцінний погляд. Її слова були звичайною погрозою. Його ж слова — дечим іншим. То була обіцянка.

— А хто ще лікував Діану окрім тебе?

— Моя мати та її економка, Марта.

— Вони добре знаються на старовинних трав’яних рецептах. Але я вмію дещо інше, — проговорила Сара, засукавши рукави.

— Іще надто рано для чаклунства. Ти вже напилася кави? — спитала я і благально поглянула на Емілі, щоб вона забрала від мене тітку.

— Нехай тобою займеться Сара, люба моя, — сказала Ем, взявши мене за руку і трохи стиснувши її. — Бо чим швидше вона це зробить, тим скоріше ти одужаєш.

А Сара вже ворушила губами. Метью заворожено присунувся ближче до неї. Пучками Сара торкнулася мого обличчя. Кістка під шкірою засвербіла, немов від легенького електричного розряду і, легенько клацнувши, вмить зрослася.

— Ой! — скрикнула я, вхопившись за щоку.

— Воно недовго колотиме, — заспокоїла мене Сара. — Якщо тобі вистачило сили знести таку травму, то не забракне і на її загоєння. — Вона обдивилася мою щоку, задоволено кивнула, а потім перейшла до ключиці. Для її зрощення знадобився потужніший електричний заряд, бо кістка тут була, ясна річ, товстішою.