Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 130

— Доцю, загаси вогонь, — лагідно попросила Емілі й жестом показала, що підкоряється мені.

Я сконфужено обдивилася свої руки. Вогню в них не було.

— Тільки не в будинку. Якщо ти викличеш відьмовогонь, то почекай, поки ми вийдемо надвір, — сказала Ем.

— Вгамуйся, Діано, — наказав Метью, притискаючи мої руки до тулуба. Я вже не відчувала в руках вагу лука та стріли, їхнє видіння щезло.

— Мені не подобається, коли вона тобі погрожує. — Мій голос прозвучав якось химерно й лунко, немов не мій.

— Сара мені не погрожувала. Їй просто хотілося знати, про що ми розмовляємо. Ми мусимо розповісти їй про це.

— Але ж це таємниця, — знічено заперечила я. Ми мусили берегти наші таємниці від будь-кого, незалежно від того, про що йшлося — про мої здібності чи про лицарів Метью.

— Досить таємниць, — твердо сказав він, гаряче дихнувши мені в шию. — Від них не буде добра ні мені, ні тобі. — Коли вітри ущухли, він рвучко крутнув мене і міцно притиснув до себе.

— Вона завжди така — несамовита і не вміє тримати себе в руках? — спитала Сара.

— Ваша небога поводилася просто прекрасно, — відказав Метью, не відпускаючи мене.

Сара та вампір деякий час витріщалися одне на одного з протилежних кінців кухні.

— Може й так, — погодилася вона, незграбно припиняючи їхнє мовчазне протистояння. — Хоча тобі, Діано, слід було попередити нас, що ти здатна контролювати відьмовогонь. Це тобі не абищо.

— Та нічого я не вмію контролювати! — Раптом мені все обридло. Мені більше не хотілося відстоювати свою точку зору. Я відчувала, що мої ноги підгинаються.

— Нагору, — сказав Метью тоном, що не допускав заперечень. — Цю розмову ми завершимо там.

У кімнаті моїх батьків Метью дав мені ще одну дозу протибольових пігулок та антибіотиків і поклав у ліжко. А потім розповів тітці та Емілі про позначку, яку залишила Сату. Табіта милостиво погодилася сидіти у мене в ногах, але тільки для того, щоби краще чути голос Метью.

— Знак, який залишила Сату на спині Діани, належить… організації, яку моя родина започаткувала багато років тому. Більшість людей вже забули про неї, а ті, хто не забув, гадають, що вона давно вже не існує. Ми радо підтримуємо цю ілюзію. Залишивши на спині вашої племінниці зірку та півмісяць, Сату позначила її як мою власність і дала знати, що відьми знають таємницю моєї родини.

— А ця таємна організація має якусь назву? — поцікавилася Сара.

— Не кажи їм всього, Метью. — Я благально взяла його за руку. Розголошення інформації про лицарів Лазаря асоціювалося в мене з небезпекою. Я це чітко відчувала — як зловісну чорну хмару довкола себе, і тому не хотіла, щоб ця хмара огорнула ще й Сару з Емілі.

— Вона називається «Лицарі Лазаря з Вифанії», — швидко проказав Метью, наче побоювався, що рішучість покине його. — Це древній лицарський орден.

Сара зневажливо пирхнула.

— Ніколи про них не чула. Це, мабуть, щось на кшталт лицарів Колумба? Тут є неподалік їхня місцева організація — в Онейді.

— Та ні, — скривився Метью. — Лицарі Лазаря з’явилися ще в добу хрестових походів.

— А хіба ми не дивилися з тобою телепрограму про хрестові походи та якийсь лицарський орден, що брав участь у них? — Емілі спитала Сару.

— Йшлося про тамплієрів. Але все це дурниці та змовницькі теорії. Тамплієрів давно вже немає, — впевнено відповіла Сара.

— Вважається, що відьом та вампірів теж немає, Саро, — зауважила я.

Метью взяв мене за зап’ясток і поміряв пульс своїми холодними пальцями.

— Поки що цю розмову завершено, — твердо мовив він. — Ми ще матимемо вдосталь часу, щоб поговорити, існують лицарі Лазаря чи ні.

І Метью випроводив із кімнати Ем та Сару, яким іще не хотілося йти. Коли мої тітки опинилися в залі, будинок взяв справу у свої руки і зачинив двері. Скреготнув замок.

— Я не маю ключа від тієї кімнати! — гукнула Сара до Метью.

Та той безтурботно забрався до ліжка і поклав мене на вигин своєї руки — тепер я головою торкалася його серця. Щоразу, коли я намагалася заговорити, він зупиняв мене.

— Ш-ш-ш-ш! Спи! — І повторював: — Потім поговоримо.

Його серце вдарило раз. За кілька хвилин по тому воно вдарило вдруге. Коли воно ударило втретє, я вже міцно спала.

Розділ 33

Поєднання втоми, ліків та відчуття рідної домівки протримали мене в ліжку кілька годин. Я прокинулася, лежачи на животі, підігнувши одну ногу, і помацала рукою в марних пошуках Метью.

Надто слабка спросоння, щоб сісти в ліжку, я повернула голову до дверей. У замку стримів великий ключ, а з протилежного боку дверей лунали тихі голоси. Запаморочення після сну миналося, і бурмотіння ставало чутнішим та виразнішим.

— Це жахливе неподобство, — відрізав Метью. — Як ви могли їй дозволити жити отак роками?

— Ми і не здогадувалися про масштаби її здібностей та сили, — відрізала Сара, не менш роздратована, аніж Метью. — З такими батьками вона не могла не бути інакшою. Втім, я навіть припустити не могла відьмовогню.

— А як ти здогадалася, що вона намагається викликати його, Емілі? — спитав Метью вже приязнішим тоном.

— Якось, коли я була ще малою, одна відьма з мису Код викликала відьмовогонь. Їй, напевне, було сімнадцять, — відповіла Ем. — І я довіку не забуду, якою була та відьма і яка то є страшна сила — відьмовогонь.

— Відьмовогонь — смертельно небезпечний. Жодне заклинання не зможе відвести його, і жодне чаклунство не зможе загоїти його опіки. Заради ж моєї безпеки мати навчила мене розпізнавати його ранні ознаки: запах сірки та характерні рухи, що їх виконує відьма руками, — сказала Сара. — Вона пояснила мені, що коли викликають відьмовогонь, то з’являється богиня. Я гадала, що зійду в могилу, так і не побачивши його, а тим більше я не очікувала, що відьмовогонь організує в мене на кухні моя рідна племінниця. Відьмовогонь і, мабуть, відьмоводу?

— Я сподівався, що відьмовогонь буде рецесивною здатністю, — зізнався Метью. — А тепер розкажіть мені про Стівена Проктора.

Донедавна владний тон, що проявлявся у голосі Метью, я пояснювала впливом його бойового минулого. Але тепер, коли я дізналася про лицарів Лазаря, виявилося, що це частина його сьогодення.

Однак Сара, непризвичаєна до такого тону, наїжачилася.

— Стівен був потайливий. Він не хизувався своєю силою.

— Тож не дивно, що відьми заходилися дізнаватися про неї.

Я міцно заплющила очі, викинувши зі свідомості образ батька, розітнутого від горла до паху, щоб інші відьми та відьмаки мали змогу розібратися в його магії. Я мало не повторила його долю.

Масивна фігура Метью перемістилася в коридорі, й будинок запротестував проти такої незвично великої ваги.

— Стівен був досвідчений та вмілий чаклун, але він не зміг їм протистояти. Можливо, Діана успадкувала його здібності, та й Ребеккині також, поможи їй, Боже. Але вона не має їхніх знань, а без знань вона безпорадна. І оцей знак на ній — як мішень.

А я тим часом безсоромно підслуховувала.

— Вона ж — не транзисторний приймач, Метью, — виправдувально зауважила Сара. — Її не доставили нам із батарейками та інструкцією. Ми зробили все, що змогли. Коли вбили Ребекку та Стівена, Діана стала зовсім іншою дитиною: пішла у себе так далеко, що ніхто не міг до неї добратися. А чим ми могли зарадити? Силоміць змусити до того, що вона так рішуче відкидала?

— Не знаю, — відповів Метью з розпачем у голосі. — Але ви не мусили залишати її в такому стані. Та відьма тримала її в полоні понад дванадцять годин.

— Ми навчимо її того, що їй слід знати.

— І чим швидше, тим краще — для неї ж самої.

— На це піде все її життя. Магія — це не макраме. Вона потребує тривалого часу.

— Ми не маємо часу! — просичав Метью. Скрипнула мостина — то, напевне, Сара інстинктивно відсахнулася від розлюченого Метью. — Раніше Конгрегація гралася в кота і мишу, але помітка на Діаниній спині засвідчила, що ті дні минули.

— Як ти смієш називати грою те, що трапилося з моєю небогою?! — підвищила голос Сара.