Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 134

Метью пальцем відхилив моє волосся, яке запоною затулило мені обличчя.

— Ніщо не зможе сховати тебе від цієї магії: ні наука, ні сила волі, ні зосередженість на якомусь занятті. Вона завжди знайде тебе. І від мене ти також не зможеш сховатися.

— Саме це сказала мені мати в підземній темниці. Вона наперед знала про нас із тобою.

Я перелякалася, згадавши про Ля П’єр, і моє третє око завбачливо закрилося, захищаючи мене. Я затремтіла, і Метью пригорнув мене до себе. Мені не стало тепліше в його холодних обіймах, але я відчула себе безпечніше.

— Можливо, так їм було легше — знати, що ти не залишишся самотньою, — лагідно мовив Метью.

Я легенько торкнулася губами до його прохолодних, міцно стиснутих губ і поклала голову йому на груди. Метью притулився обличчям до моєї шиї, і я почула, як він увібрав у себе мій запах, різко й сильно втягнувши носом повітря. А потім неохоче відсторонився, розгладив мені волосся і міцніше закутав мене у куртку.

— Ти навчиш мене битися так, як твої лицарі?

Метью заціпенів.

— Вони вміли захищати себе задовго до того, як прийшли до мене. Але в минулому я справді навчав воїнів — людей, вампірів, демонів. Навіть Маркуса, а той, їй-богу, не подарунок. Однак мені ніколи не доводилося тренувати відьму чи відьмака.

— Ходімо додому. — Моя кісточка пульсувала від болю, а сама я мало не падала від втоми. Накульгуючи, я ступила кілька непевних кроків, і Метью, посадовивши мене на плечі, як малу дитину, пішов додому крізь сутінки, а я обхопила руками його шию. — Іще раз дякую тобі, що знайшов мене, — прошепотіла я, коли перед нами показався будинок.

Метью зрозумів, що цього разу йшлося не про Ля П’єр.

— Узагалі-то, я вже давно кинув шукати. Але несподівано натрапив на тебе у Бодліанській бібліотеці на свято Мабон. Учений-історик. Та ще й відьма, ти ба! — І Метью похитав головою, немов не вірячи у свою удачу.

— Звичайнісінька магія, — сказала я, цілуючи йому шию над ключицею. Метью заворкував від задоволення, поставив мене на сходи ґанку з тильного боку будинку і пішов до сараю за дровами, залишивши мене миритися з моїми тітками.

— Тепер я розумію, чому ви тримали це у секреті, — сказала я, обнімаючи Емілі, й та з полегшенням зітхнула. — Але матуся сказала мені, що час секретів минув.

— Ти бачила Ребекку? — обережно спитала Сара, і її обличчя стало білим мов крейда.

— У замку Ля П’єр. Коли Сату намагалася страхом змусити мене допомагати їй. — Я трохи помовчала. — І тата я теж бачила.

— А вона… А вони були щасливі? — насилу вичавила з себе Сара. За нею показалася моя бабуся і занепокоєно прислухалася до нашої розмови.

— Вони були разом, — просто сказала я і зиркнула у вікно — чи не повертається Метью з дровами.

— І вони були разом із тобою, — твердим голосом мовила Емілі з очима, повними сліз. — А це означає, що вони були більш, ніж щасливі.

Моя тітка розтулила була рота, щоби щось сказати, а потім передумала.

— Що, Саро? — спитала я, кладучи руку їй на плече.

— А Ребекка говорила з тобою? — тихо спитала вона.

— Вона розповідала казки. Ті самі, які розповідала мені, коли я була маленькою дівчинкою: про відьом, принців та казкову хрещену матір. Хоча вони з татком і зачаклували мене, мама спробувала допомогти мені пригадати мою магію. Але мені хотілося забути її.

— Того літа, перед тим, як податися до Африки, Ребекка спитала мене, що справляє на дітей найтриваліше враження. Я відповіла, що це казки, які батьки читають чи розповідають їм на ніч, та ті ідеї добра, кохання та мужнього протистояння злу, які в тих казках є. — Сльози, що наповнили очі Емілі, пролилися, і вона змахнула їх долонею.

— Ти мала рацію, — тихо мовила я.

Три відьми нарешті з’ясували стосунки й помирилися, але коли до кухні увійшов Метью з оберемком дров, Сара накинулася на нього.

— Більше ніколи не проси мене ігнорувати крики Діани про допомогу і більше ніколи їй не погрожуй — хай там що було! Якщо ти мене не послухаєш, я тебе зачаклую так, що ти пожалкуєш, що на світ відродився! Затямив, вампіре?

— Ну аякже, Саро, — лагідно пробурмотів Метью, імітуючи голос Ізабо.

Вечеряли ми за столом у сімейній кімнаті. Метью та Сара перебували в хиткому стані перемир’я, але коли моя тітка не помітила на столі ані шматочка м’яса, у повітрі запахло війною.

— Ти чадиш, як паровоз, — терпляче мовила Емілі, коли Сара щось забурчала про відсутність «справжньої їжі». — А щодо відсутності м’яса, так твої ж артерії мені «спасибі» скажуть.

— Ти робиш це не заради мене, — відказала Сара, кинувши осудливий погляд на Метью. — А заради того, щоб у нього не виникло спокуси вкусити Діану.

Метью приязно всміхнувся і відкоркував пляшку, яку приніс із «рейндж-ровера».

— Налити вина, Саро?

Та підозріло окинула оком пляшку.

— Імпортне?

— Французьке, — відповів Метью, наливаючи темно-червону рідину їй у склянку для води. — Не вір усьому, що пишуть у газетах. Ми набагато приємніші, аніж нас зображають, — зауважив вампір, і Сара мимоволі всміхнулася. — Довіртеся нам — і ви нас полюбите.

Наче підтверджуючи цю тезу, Табіта заскочила з підлоги йому на плече і сиділа там, як папуга, аж до кінця вечері.

Метью попивав вино і теревенив про будинок, розпитуючи Сару та Ем про стан маєтку та його історію. А мені нічого не лишалося робити, як сидіти і спостерігати за трьома створіннями, які я так любила — і з ентузіазмом наминати вегетаріанські харчі у чималеньких кількостях.

Коли ж, нарешті, ми пішли спати, я прослизнула гола під ковдру, нетерпляче очікуючи дотику прохолодного тіла вампіра. Він ліг поруч і притиснув мене до своєї оголеної плоті.

— Яка ти тепла, — промимрив він, примощуючись біля мене.

— М-м-м-м, а як ти гарно пахнеш! — стиха мовила я, увіткнувшись носом йому в груди. У замку повернувся ключ. Він був там раніше, іще коли я прокинулася вдень. — А хіба ключ був не в комоді?

— Ключем розпоряджався будинок, — стиха розсміявся Метью. — Він вилетів навскоси звідкілясь із мостин, врізався в стіну біля вимикача і сповз по стінці додолу. Я не поспішав піднімати його, тоді він пролетів через кімнату і впав мені на коліна.

Я розсміялася, і його рука ніжно обняла мене за талію. Метью ретельно уникав торкатися позначок, які залишила на моїй спині Сату.

— Ти маєш бойові шрами, — сказала я, сподіваючись заспокоїти його. — Тепер я маю теж.

Губами Метью безпомилково знайшов мій рот у темряві. Одну руку він поклав мені на поперек, затуливши серпик місяця. Друга його рука помандрувала до моїх лопаток і затулила зірку. Не потрібно було ніякої магії, щоб відчути його біль та співчуття. Вони виявлялися в усьому: у його ніжному дотику, у словах, які він шепотів у темряві, у його могутньому тілі. Мало-помалу його лють і страх вгамувалися. Ми торкалися одне одного губами й пальцями, стримуючи свій початковий порив і продовжуючи радість возз’єднання.

Коли моє задоволення сягнуло піку, довкола наче вибухнули зорі, й декотрі з них так і зависли під стелею, вибризкуючи вогнем та іскрами залишки свого короткого життя. А ми лежали, обнімаючи одне одного, і чекали, поки нас не знайде ранок.

Розділ 34

Метью залишив на моєму плечі ніжний поцілунок іще до сходу сонця й потихеньку пробрався униз. Мої м’язи затерпли через незвичну комбінацію закляклості та в’ялості. Нарешті я витягнула себе з ліжка і вирушила на пошуки Метью.

Але натомість знайшла Сару та Ем. Вони стояли біля тильного вікна, стискаючи в руках по чашці з кавою. Зиркнувши їм через плечі у вікно, я пішла поставити чайник. Метью міг і почекати. Чай — не міг.

— Що ви там видивляєтеся? — спитала я, гадаючи, що тітки побачили у вікно якусь рідкісну пташку.

— Не що, а кого. Метью.

Я підійшла до них.

— Він там уже кілька годин. Мабуть, і пальцем не поворухнув. Нещодавно повз нього пролетіла ворона. Мабуть, хоче звити на ньому гніздо, — зауважила Сара, ковтнувши кави.