Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 14

Знову він.

Я вилаялася і мало не впустила одне весло. Центральна оксфордська пристань була неподалік. Думка про те, щоб удатися до забороненого маневру — перетнути річку і гепнути вампіра веслом по голові — видалася мені надзвичайно спокусливою. Я обмірковувала свій план, аж раптом помітила на пристані тендітну жінку в заляпаному комбінезоні. Вона курила цигарку і розмовляла по мобільному телефону.

То була нетипова картина для оксфордського елінгу.

Жінка підняла голову, і я фізично відчула на шкірі її погляд. Демон. Вона скривила рота у вовчий вишкір і щось сказала по телефону.

Дивно, дуже дивно. Як з’являється Клермон, за ним щоразу цілий сонм різної нечисті. Я відкинула свій план і спрямувала тривогу у веслування.

І таки спромоглася здолати чималий відрізок річки за течією, але тепер моя подорож геть втратила безтурботність. Перед таверною «Ізіда» я повернула човен до берега і помітила біля столиків Клермона. Якимось чином йому — пішки! — вдалося дістатися до таверни від Донінгтонського мосту раніше, аніж я домчала сюди на швидкохідному ялику.

Я різко змахнула веслами, підняла їх над водою на два фути наче крила велетенського птаха і ковзнула до хиткої дерев’яної пристані таверни. Поки я вибиралася з човна, Клермон перетнув зелений газон, що нас розділяв, двадцять із гаком футів завдовжки. Під вагою вампіра плавуча платформа просіла у воду і загойдалася, а човен на воді заколихався з нею в такт.

— Що ви, в біса, робите?! — роздратовано напустилася я на нього, коли вибралася з човна і пішла на вампіра нетесаними дошками пристані. Я важко дихала від завзятого веслування, а мої щоки горіли вогнем. — Чому ви зі своїми приятелями переслідуєте мене?

Клермон нахмурився.

— То не мої приятелі, докторе Бішоп.

— Як це не ваші? Відтоді як моя тітка затягла мене проти моєї волі на літній язичницький фестиваль, коли мені було тринадцять, я жодного разу не бачила так багато вампірів, відьом та демонів в одному місці. Якщо вони справді не ваші друзі, то чому ж увесь час вештаються довкола вас, га? — З цими словами я витерла рукою чоло, відкинувши пасма мокрого волосся.

— Господи милосердний… — спантеличено промимрив вампір. — То ті чутки — правдиві.

— Які ще чутки? — роздратовано спитала я.

— Ви й справді гадаєте, що цим… тварюкам хочеться проводити час біля мене? — гидливо спитав Клермон із подивом у голосі.

Я схопила свій пуловер за край і стягнула його через голову. Швидкий погляд Клермона ковзнув по моїх ключицях, оголених руках та кінчиках пальців. Перед ним у звичній веслувальній одежі я раптом відчула себе зовсім голою.

— Так, — відрізала я. — Мені доводилося жити в Оксфорді раніше. Я приїжджаю сюди щороку. І єдина зміна, яка за увесь цей час трапилася, — це ваша поява. Від минулого вечора, коли ви з’явилися і буквально випхали мене з бібліотеки, на мене витріщалися незнайомі вампіри та демони і мені погрожували так само незнайомі відьмаки.

Руки Клермона злегка піднялися, наче він хотів взяти мене за плечі й струснути. При зрості п’ять футів сім дюймів мене важко назвати недомірком, але вампір був такий високий, що я мала закидати назад голову, щоб дивитися йому в очі. Усвідомлюючи різницю у зрості та вазі між мною та Клермоном, я ступила крок назад, схрестила на грудях руки, і покликала на допомогу моє професійне «я», щоб опанувати себе.

— Вони цікавляться не мною, докторе Бішоп. Вони цікавляться вами.

— Але ж чому? Що їм, в біса, від мене треба?

— А ви й справді не знаєте, чому всі демони, відьми та вампіри на південь від центральних графств Англії за вами слідкують? — У його голосі почулася нотка недовіри, а вираз його обличчя був такий, ніби він вперше мене бачить.

— Ні, не знаю, — відказала я, спрямувавши погляд на двох чоловіків, що насолоджувалися пивом за ближнім столиком. Дякувати Богу, вони переймалися лише власною розмовою. — Я нічого особливого в Оксфорді не робила — просто читала старі манускрипти, займалася веслуванням на річці, готувалася до конференції й ні з ким не спілкувалася. І більше нічим я тут ніколи не займалася. Тобто я не давала цим тварюкам жодних підстав для виявляння до мене підвищеної уваги.

— А ви подумайте гарненько, Діано, — з притиском мовив Клермон. Коли він назвав мене на ім’я, хвилька химерного відчуття пробіглася поза шкірою, але то був не страх. — Що саме ви читали?

Він опустив повіки, прикривши свої дивовижні очі, але я встигла побачити їхній пожадливо-очікувальний вираз.

Мої тітки попередили, що Метью Клермон чогось від мене хотів. І ось тепер виявилося, що вони мали рацію.

Він знову втупив у мене погляд своїх химерних темно-сірих очей.

— Ці істоти слідкують за вами тому, що вважають, начебто ви знайшли дещо, втрачене багато років тому, — неохоче пояснив він. — Вони хочуть повернути це собі й вірять, що саме ви здатні це для них дістати.

Я пригадала ті манускрипти, над якими працювала впродовж останніх кількох днів. І моє серце занило — серед них був лише один імовірний кандидат на таку надмірну увагу.

— Якщо вони не ваші друзі, то звідки вам відомо, чого їм треба?

— Я чую голоси, докторе Бішоп. Я маю дуже добрий слух, — терпляче пояснив вампір, повертаючись до характерного для нього офіційного стилю спілкування. — Окрім того, я досить спостережливий. На одному вечірньому концерті в неділю двоє відьом говорили про якусь американку — колегу-відьму, — що знайшла в Бодліанській бібліотеці книгу, яку давно вважали безнадійно втраченою. Відтоді я помітив у Оксфорді багато нових облич — і це мене тривожить.

— Свято Мабон. Саме цим і пояснюється така кількість відьом в Оксфорді. — Я намагалася говорити так само терпляче, як і він, хоча вампір не відповів на моє останнє запитання.

Із глузливою посмішкою Клермон похитав головою.

— Ні, це не через рівнодення, це через манускрипт.

— А що вам особисто відомо про «Ешмол номер сімсот вісімдесят два»? — тихо спитала я.

— Менше, ніж вам, — відповів Клермон, і його очі звузилися у маленькі щілинки. І від цього він іще більше став схожим на велику, смертельно небезпечну істоту. — Я його ніколи не бачив. А ви тримали цей манускрипт у руках. Де ж він тепер, докторе Бішоп? Сподіваюсь, ви ж не пішли на таке глупство — не винесли його з бібліотеки і не сховали у себе в квартирі?

Мені аж дух перехопило.

— То ви гадаєте, що я його поцупила? Отак взяла й поцупила з Бодліанської бібліотеки? Та як ви смієте навіть натякати на таке?!

— Увечері в понеділок у вас його не було, — сказав вампір. — І сьогодні на вашому столі його теж не було.

— А ви й справді спостережливий, — саркастично мовила я, — якщо побачили зі свого місця. Я повернула його у п’ятницю. — І тут я нарешті второпала, що він міг просто підійти і попорпатися у моїх речах на столі, коли я ненадовго виходила. — Що ж у тому манускрипті особливого, що змушує вас нишпорити у колеги на столі?

Він злегка здригнувся, але той тріумф, який я відчула, спіймавши його на недостойній поведінці, враз знівелювало гостре відчуття страху: цей вампір слідкував за мною настільки прискіпливо, наскільки це було йому потрібно.

— Та так, нічого особливого, звичайна цікавість — і все, — відповів Клермон, оголюючи усмішкою зуби. Правду казала Сара: вампіри не мають іклів.

— Так я й повірила!

— А мені байдуже, вірите ви чи ні, докторе Бішоп. Але остерігайтеся. Ці створіння не жартують. А коли вони дізнаються, що ви не просто звичайна відьма… — І не доказавши, Клермон скрушно похитав головою.

— Що ви хочете сказати? — Кров відхлинула у мене від голови, і я відчула запаморочення.

— Для нашої доби це велика рідкість, коли відьма має такий… потенціал. — Голос Клермона стишився до низького хрипіння, що вібрувало глибоко в його горлянці. — Не всі це бачать. Поки що. Але я бачу. Ви просто світитеся енергією, коли зосереджуєтеся. І коли сердитеся. Ясна річ, демони у бібліотеці незабаром відчують її — якщо ще не відчули.