Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора - Страница 140

Метью сів поруч зі мною і чекав. Коли Сара нетерпляче була заговорила, він рішучим жестом змусив її замовкнути. А коли в голові у мене прояснилося, я сказала:

— На першій сторінці манускрипту було два написи. Один — чорнилом, зроблений Еліасом Ешмолом: «Антропологія, або ж трактат, що містить короткий опис людини». Другий був зроблений іншою рукою, олівцем: «З двох частин: перша — анатомічна, друга — психологічна».

— Напевне, другий напис зробили набагато пізніше, — зауважив Метью. — У часи Еліаса Ешмола ще не існувало такого поняття, як психологія.

— Я тоді подумала, що цей напис датується дев’ятнадцятим сторіччям, — сказала я, присуваючи до себе аркуш із батьковими рядками. — Але ж тоді виникає запитання: навіщо він зробив цей напис?

У кімнаті запала тиша.

— Доторкнися до слів, — нарешті порадила Сара. — Може, у такий спосіб ти дізнаєшся більше.

Я легенько провела пальцями по написаних олівцем рядках. І з аркуша розквітнули образи: мій батько в темному сюртуку з широкими лацканами та високою чорною краваткою схилився над столом, заставленим книгами. Було ще два образи: мій батько сидить у своєму кабінеті, у своїй звичній вельветовій куртці, й пише якусь записку олівцем № 2, а мати тихо плаче, дивлячись йому через плече.

— То був він, — сказала я, відводячи тремтячі пальці від рядків.

Метью взяв мене за руки.

— На сьогодні вже достатньо хоробрості, ma lionne.

— Але ж твій батько не видалив хімічне вінчання з книги в Бодліанській бібліотеці, — задумливо мовила Ем. — Що ж тоді він там робив?

— Стівен Проктор зачаклував «Ешмол сімсот вісімдесят два» таким чином, щоб ніхто, окрім його доньки, не зміг дістати його з книгосховища, — впевненим голосом заявив Метью.

— Так ось чому заклинання впізнало мене. Але чому ж тоді воно повелося інакше, коли я замовила цю книгу вдруге?

— Ти її не потребувáла. Тобто, не потребувала, але хотіла, — додав Метью з саркастичною посмішкою, коли я було розтулила рота, щоб заперечити. — Тому що потребувати і хотіти — це різні речі. Пам’ятай, батьки обмежили твою магію таким чином, що ніхто не зможе взяти її у тебе силоміць. А манускрипт був зачаклований у такий самий спосіб.

— Коли я вперше замовила «Ешмол сімсот вісімдесят другий», він був одним із пунктів у моєму списку необхідної літератури. Хіба ж я знала, що все так скінчиться!

— Твої батьки не могли всього передбачити — наприклад те, що ти станеш істориком алхімії та регулярно працюватимеш в Бодліанській бібліотеці. А Ребекка теж мала здатність подорожувати в часі? — спитав Метью у Сари.

— Ні. Це рідкісний талант, до того ж умілі мандрівники у часі зазвичай добре знаються на відьмацькому ремеслі. Без правильних заклинань та запобіжних засобів можна запросто опинитися там, де не бажаєш, хоч яким би сильним ти не був.

— Авжеж, — погодився Метью. — Я добре уявляю собі, як часто мені довелося б уникати тих чи інших місць.

— Ребекка інколи вирушала в подорож разом зі Стівеном, але тоді він ніс її. — Сара всміхнулася і поглянула на Ем. — Пам’ятаєш Відень? Стівену наверзлося на думку, що він повезе її туди вальс потанцювати. І цілий рік вираховував, який капелюшок знадобиться їй для такої подорожі.

— Треба мати три предмети з конкретного часу, у який ти хочеш повернутися. Ці предмети не дають тобі загубитися, — пояснила Ем. — Якщо тобі захотілося податися в майбутнє, то доведеться вдаватися до відьмацького чаклунства, бо це — єдиний спосіб спрямувати себе в потрібному напрямку.

Сара взяла в руки зображення хімічного шлюбу, втративши інтерес до мандрів у часі.

— А навіщо тут єдиноріг?

— Забудь про єдинорога, Саро, — роздратовано кинула я. — Татко не міг бажати, щоб я повернулася в минуле і забрала манускрипт. Що він собі думав — що я вирушу в подорож у часі і встигну вихопити цю книгу до того, як її зачаклують? А що, якби я випадково натрапила на Метью? Це неодмінно сплутало б увесь часово-просторовий континуум.

— О, знову ця теорія відносності! — досадливо кинула Сара. — Вона абсолютно не годиться для пояснення конкретних ситуацій.

— Стівен завжди казав, що подорожувати в часі — це як пересідати з поїзда на поїзд, — зауважила Ем. — Ти сходиш із поїзда і чекаєш, поки з’явиться вільне місце в поїзді іншого напрямку. А під час подорожі в часі ти вирушаєш із нинішнього моменту і зависаєш у позачасовому просторі, аж поки не з’явиться місце в якомусь іншому відрізку часу.

— Це схоже на те, як вампіри змінюють свої життя, — задумливо мовив Метью. — Ми кидаємо одне життя — влаштовуємо собі «смерть», зникнення, зміну місця проживання — а потім шукаємо нове життя. Просто дивне диво, як легко люди покидають свої домівки, родини та свою роботу.

— Але колись хтось неодмінно помітить, що той Джон Сміт, якого вони знали минулого тижня, тепер має інший вигляд, — заперечила я.

— Утім-то і є найсмішніший жарт, — взявся розтлумачувати Метью. — Якщо гарно продумати якесь пояснення, ніхто й слова не скаже. Кілька років, проведених у Святій землі, важке захворювання, емоційний стрес, пов’язаний із втратою близьких людей — усе це чудово виправдовує зміни вашого зовнішнього вигляду. І люди втратять до вас інтерес.

— Як би там не було, а я не вмію подорожувати в часі. І це підтверджують результати аналізу моїх ДНК.

— Звісно, що ти вмієш подорожувати в часі. І займалася цим іще в дитинстві, — самовдоволено констатувала Сара, рада з того, що спростувала наукові викладки Метью. — Вперше це трапилося тоді, коли тобі було три роки. Твої батьки страшенно перелякалися, хтось викликав поліцію — то була вражаюча сцена. А за чотири години тебе знайшли на кухні — ти сиділа на своєму високому стільчику і наминала шматок святкового торта. Мабуть, ти зголодніла і вирішила повернутися на свій день народження. Після цього випадку щоразу, коли ти зникала, ми розуміли, що ти десь подорожуєш і невдовзі повернешся. До речі, зникала ти доволі часто.

Моя тривога від думки про маленьке дитинча, що мандрує в часі, змінилося усвідомленням того, що я маю здатність давати відповідь на будь-яке історичне запитання. Мій настрій істотно поліпшився.

Метью про це вже давно здогадався і терпляче чекав, коли до мене, нарешті, дійде.

— Щоб там не хотів твій батько, ти не станеш повертатися у рік тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятий, — упевнено сказав Метью і повернув крісло так, щоб поглянути мені прямо у вічі. — З часом не жартують, зрозуміло?

Навіть після того, як я запевнила Метью, що нікуди не збираюся подорожувати, ніхто з них трьох не залишав мене наодинці ані на мить. Ем, Сара та Метью граціозно передавали мене одне одному з хореографічною майстерністю, гідною Бродвею. Ем ішла за мною нагору, щоб перевірити, чи там достатньо рушників для очікуваних гостей, хоча я добре знала, що комірчина для білизни розташована в іншому місці. Коли я виходила з ванної, то побачила, що на ліжку лежить Метью і крутить у руках свій телефон. Коли ж я йшла вниз зробити собі чаю, він залишився нагорі, знаючи, що внизу мене пильнуватимуть Сара й Емілі.

У руках я тримала бляшанку Марти, відчуваючи провину через те, що пропустила вчорашній день і, таким чином, порушила обіцянку, яку їй дала. Запах рути відразу ж викликав у мене спогад про те, як Сату вхопила мене і підняла в повітря. Міцніше вхопившись за кришку бляшанки, я спробувала зосередитися на інших запахах та приємніших спогадах про «Сім веж». Я скучила за його сірими кам’яними стінами, садом, Мартою, Ракасою — і навіть Ізабо.

— Де ти це взяла, Діано? — спитала Сара, показуючи пальцем на бляшанку.

— Це чай, який ми зробили з Мартою.

— Вона — економка його матері? Та, що натирала тобі маззю спину?

— Так, Марта — економка Ізабо, — підтвердила я, роблячи наголос на власних іменах. — Вампіри мають імена, так само, як і відьми. Тобі доведеться їх запам’ятати.

Сара зневажливо пирхнула.

— Я гадала, що ти підеш до лікаря за рецептом, замість покладатися на дідівську трав’яну медицину.